— «Голос» задоволений своїм результатом на місцевих виборах?
— Це перша виборча кампанія партії, і ми показали результат від Західної України до Дружківки й Добропілля. В принципі, непогано. Найнеприємніше, з чим ми зіткнулися — це чимало людей, готових до політики, але які ще не подолали психологічного бар'єра брати на себе відповідальність. Їм легше залишатись осторонь, радити, допомагати. Якщо це бізнесмени, створювати якісь фонди по боротьбі з COVID-19, але не брати відповідальність напряму, бо викликів занадто багато. Водночас, місцеві феодали дуже чітко знають, що і як хочуть. В них свої канали комунікації, свої сітки. І з цим боротися достатньо складно. Але можливо. І в багатьох регіонах ми показали непоганий результат.
— Чи не було помилкою на місцевому рівні звести все до партійних списків?
— Ми, як партія, виступали проти того, щоб опускати партійні списки аж до населених пунктів із 10 тис населення. Жодна політична сила в Україні немає представництва в таких громадах. Тому пропонувалися інші межі — з 50 тисяч населення — це, фактично, обласні центри та більші міста, які були колись містами обласного значення. Це було б логічно. Ну але великим і багатим партіям вигідно було змушувати людей іти за партійними списками . Це й відкинуло значну частину. Якщо подивитися на громади до 10 тисяч, де була можливість самовисування, то самовисуванці показали найкращий результат. Тому що тут є пряма прив’язка людини до громади. Адже якщо ти, умовно кажучи, в громаді Ланчина Івано-Франківської області представляєш «Батьківщину», то все одно, разом із тими, хто висувався самостійно, чи від інших партій, будеш займатися підтопленнями, дірками в асфальті. Й величезна боротьба Юлії Володимирівни за ринок землі тут буде відігравати дуже невелике значення, бо проблеми зовсім іншого ґатунку.
Читайте також: Напівжорсткий режим
Партизація виборів була помилкою. Вона не призвела до створення партійних організацій. Просто ті люди, які розуміли, що в інший спосіб немає можливості брати участь в виборах, підсіли на той чи інший автобус, як, свого часу, казав Мустафа Найєм, коли став депутатом Блоку Петра Порошенка. Результат буде такий самий, якщо партійні центри будуть намагатися «нагинати» їх виконувати щось, що не в інтересах їх громади. Частина нагнеться, а частина буде змушена приймати зовсім інші рішення. В результаті буде імовірно пущений в дію, так званий, імперативний мандат. Це теж впроваджено. Теж, як на мене, цілком помилково, бо викривлює волевиявлення людей. Можливість партії виключити через рік зі списків людину, яка не відповідає її генеральній лінії, нагадує совок і немає жодного змісту. Водночас, процедури відкликання з ініціативи людей депутатів, які не справились, у цьому виборчому кодексі немає. Але про це варто подумати.
Я вже згадував Ланчин на Франківщині. Туди одразу після повені приїхав президент і обіцяв зробити все, щоб допомогти людям відновитися після стихії. Коли через пару місяців в Ланчин приїхали ми з командою «Голосу», відновлення тривало з перемінним успіхом. Частина людей отримала компенсацію, а частина ні. Почали з’ясовувати чому і виявилось, що в частини є родичі у селищній раді, а в частини — нема. І такі родичі збільшувала шанси отримувати компенсацію.
Був і зовсім кумедний випадок. В одному з найбільш постраждалих сільських кутків, селищний депутат зібрав акти, «розподілив» як вийшло компенсацію і на розподілене виїхав у Чехію на заробітки. Тепер в людей немає депутата, немає до кого звертатися. Ситуація патова, але процедури відкликання знов таки немає.
— Тобто знову змінювати виборчі правила таки доведеться?
— Я думаю, що будуть спроби. Але не факт, що партії з Києва (в нас переважно партійні осередки в центрі, окрім якихось місцевих локальних проєктів) зможуть достукатися до невеличкої громади на десять тисяч і контролювати, що там будуть люди робити. Це мало реально. Я поки не бачу партії в Україні, яка б фіксувала цей рівень участі.
Навіщо цих людей понабирали? Як я розумію, нас чекає земельний ринок. І боси великих партій ще не знають, але думають, яким чином можна було б повпливати на розподіл землі. Бо ситуація достатньо цікава. З одного боку в нас впроваджується ринок, нібито в інтересах малих фермерів, але з іншого — посилюється їх оподаткування. Тим самим їх вганяють в систему, коли вони за безцінь на першому етапі (коли це наче ще не сформувалося) швидко змушені будуть віддати землю, бо її обслуговувати не реально. Звісно, мати своїх людей бажано тоді по всій Україні. Особливо, де та земля є. Але я не бачу партії з системою контролю, яка зможе чітко проконтролювати як це буде працювати. Тому, скоріш за все, це буде свого роду внутрішня франшиза. Куратор області (не обов’язково голова обласної організації) буде просто вирішувати як, що і хто. І в цьому випадку, знову таки, контроль за обласними, міськими радами буде все менший. А контроль за місцевими радами нижчого рівня малоймовірний в принципі.
Читайте також: Календар конституційних криз
— Ускладнення процедури голосування і відповідно підрахунку голосів, якось відбилося на результатах волевиявлення?
— Суттєво. По-перше, складна система голосування відбила бажання значної кількості людей прийти. «Я не знаю як. Пандемія. Краще я посиджу вдома». Тому явка рекордно низька. І тут повний провал уряду в популяризації та поясненні як треба голосувати. Другий момент — чим довше рахують голоси, тим зрозуміліше, де і кому не вистарчає, умовно кажучи, один чи три голоси. Доходить до смішного. На Рівненщині ОПЗЖ не потрапила в одну з міських рад, бо їй не вистарчило одного голосу. Але цей один голос, в процесі, коли значна частина членів комісії є партійними, не проблема. Наприклад, піти домовитись з іншою партією: ви нам перекиньте кілька своїх, вам не критично, ви по рахунку й так проходите. І зараз така інформація поступає звідусюди. В Обухові намагалися зрізати голоси від «Голосу», щоб наростити кількість голосів у «За майбутнє». Питання було одного депутата. Десятки бюлетенів з одної стопочки переклали в іншу, і все
Велика кількість бюлетенів і недостатній рівень підготовки комісій все затягували. Але тепер вже почались штучні затягування. І чим більше затягують, тим більше шансів, що можна щось «намутити». Тому тут роль територіальних виборчих комісій і ЦВК є надзвичайно важливою.
В Чернівцях, скажімо, почали пробувати організувати вибори в один тур — скасовувати, перескасовувати. І ТВК, як більш залежна, це пропустила. Плюс, (ще один важливий фактор) зараз багато членів ТВК хворі на COVID-19. Це факт. І ціна голосу члена ТВК зростає в рази. Суми коливаються від регіону. Ніхто, звісно, не пійманий, як завжди, але говорять про десятки тисяч тільки за те, щоб просто не вийти на засідання й не проголосувати. ЦВК, як би її не оцінювали (пам’ятаємо, що комісія дуже політизована, там 11 з 15 членів делеговані від «Слуги народу»), повелася стосовно Чернівецької ситуації досить жорстко. Скасували перерахунок, зобов’язали встановити результати. Зараз подивимось, як місцеве ТВК буде це робити.
Подальше затягування — це вже не людська помилка. Це вже умисел. І тут потрібна реакція правоохоронних органів. Але ми розуміємо, що це не піарна річ. Тут треба реально впахувати і доводити. А є дуже багато місць, де можна буде вийти на своїх. Тому правоохоронці дуже і дуже пасивні. Я можу лише подякувати поліції за ситуацію по Обухову, про яку вже згадував. З третього разу, через наших депутатів у профільному комітеті ВРУ, але такі звернення відпрацювали, зафіксували і кримінальне провадження відкрите.
Якщо ми хочемо більш якісних і чесних виборів, то хоча б частину цих справ треба довести до вироків і публічно показати, що люди, які й далі збираються в демократичній країні, хай і в таких складних умовах, але фальшувати результатами виборів — обов’язково відповідатимуть.
— Останні соціологічні рейтинги проказують досить малу підтримку «Голосу». Як ви збираєтеся надалі комунікувати з суспільством? Чи готові змінюватись і міняти стратегію, щоб донести йому свою правду й, відповідно, отримати прихильність більшої кількості громадян?
— Перше, що важливо для партії — знайти свого яскравого виборця, свою аудиторію і зрозуміти як її не розчарувати. Це ключове. Бо, якщо ти маєш свої стандартні 2,5%, то під вибори, маєш всі шанси отримати 5%, 7% і більше. Тому що ці люди почнуть за тебе агітувати. В нас немає амбіцій стати проєктом, який за короткий проміжок часу зможе захопити більшість. Тому що «полонити» більшість на довгий період часу може тільки політичний проєкт, який ще й пообіцяє все і всім. В ньому спершу зачаруються, потім розчаруються і на наступних виборах доведеться, або змінювати назву, або канути в лету.
Ми справді хочемо збудувати ліберальну партію в економічному контексті та партію, яка ставить Україну в пріоритет, в контексті культурно-національному. Це складно поєднувані речі. Але якщо аналізувати великі партії, наприклад християнських демократів в Німеччині, то у них також є платформи, які між собою постійно дискутують.
Читайте також: Антитіла до пропаганди
Ми «намацуємо» комунікацію з власним виборцем (у Львові, Києві, Черкасах, частково в Київській області та інших регіонах це вже дало результат) і він за собою приводить інших. Бо наші люди реально готові йти безкоштовно волонтерити, тому що вони вірять в ідею. Ідею модерної України. Без корупції, і такої, яка може протистояти Росії. Тому план – це поступове нарощування людей, які готові не лише повірити, а і вкластись. Стати ключовим донором партії, який вкладає не тільки гроші, а й свій час. Стає партійцем не для того, щоб під вибори балотуватись, а з дня на день віддається партійній роботі. Це зараз наш шлях.
Чи нормально ми сприймаємо 2,6% підтримки? Більш ніж нормально. Тому що це є ресурс, який з нами вже довший час, який можна нарощувати. Чому цифри такі не високі? Бо ми навіть не в усіх виборах приймали учать. Після місцевих виборів більше піднімаються ті партії, які змогли виставити на національному рівні команди. Ну, але для цього треба час і ресурс. Зрештою, не можна порівнювати ЄС чи «Батьківщину», які будувалися (зі зміною бренду чи без) роками, і нас. Ми насправді тільки будуємось.
Одна з цінностей, про які ми говорили з Святославом, коли створювали «Голос», — це що ми не готові, ставши політиками, змінюватисьь. Тобто бути одними до політики, а потім прийти в політику і стати іншими. Я розумію, що взяв частину відповідальності. Розумію, що я лише частково зараз відповідаю тому рівню спроможності, яка потрібна сьогодні в українській політиці. Бо вона дуже турбулентна і дуже складна. Тобто треба прокачувати м’язи, прокачувати вміння. Вміння спілкуватися з людьми і ставати зрозумілим. Бо наша експертна мова… Коли я починаю говорити про Конституційний суд, мене журналісти зупиняють. Ми в темі, але не розуміємо. Тобто тут теж навчання. На жаль, ми вчимося в бою, але ми в куди легшій ситуації, як наші хлопці на Сході, які, у 2014 році, фактично взагалі без зброї, пішли і вчилися в бою. Вмираючи, але даючи нам шанс тут збудувати країну. Тому ми точно робимо все від нас залежне, щоб нам вдалося. Чи вдасться? Час покаже, люди покажуть. Але я дуже вдячний тим 2 і 6 відсоткам, бо це не Шарій. Це не наговорено. Це є реальні люди. За цим є реальні справи. І їх буде все більше та більше. Я реально вірю в ту команду, яка є в «Голосі».
Вдасться — добре. Не вдасться — я переконаний, що місце пустим не буде. Все одно серед партій в Україні буде партія виразник молодшого прогресивнішого, прозахідного, міського переважно інтересу. Це і малий та середній бізнес, це і ті ж самі айтішники, це освітяни, які прагнуть реформ, це медики, які розібралися в реформі Супрун і не називають її «доктор смерть», бо це справді можливість бути людиною і працювати, а не гвинтиком, яким крутить головний лікар. Тобто ці всі люди є. Найбільший виклик цих людей вони дуже вибагливі. Вони можуть порівняти. Вони були свого часу на Заході, знають як там працюють. Вони спілкувалися з західними політиками та розуміють рівень відповідальності. У нас час від часу не виходить повністю відповідати цим очікуванням і це найбільше, що «б’є» по нас. Але чи ми працюємо і вчимося? Місцеві вибори показали, що так. Бо значна частина не обрала Шарія, не проігнорувала вибори, а пішла і проголосувала конкретно за «Голос». Чи це достатньо? Поки що достатньо, щоб нас залишати в силі… Чи це достатньо, щоб наступати? Ні, але працюємо, щоб така можливість з’явилась.
— Чому в Києві ви вирішили змавпувати рецепт успіху «Слуг народу» на президентських виборах і висунули Сергія Притулу кандидатом у мери? Ще Євробачення довело, що мавпувати колишніх переможців без сенсу.
— Це не було мавпування. Сергій в першу чергу волонтер, людина, яка може слугувати прикладом лідера суспільної думки. Ми бачили активну комунікацію Сергія Притули і в зборі коштів для АТО й допомозі лікарям. Бачили, що є контакт з людьми. Зрештою, в першу чергу це було Сергію цікаво. Він був у нашому списку на парламентських виборах. Мав серед партійних активістів найбільший рейтинг і найбільшу впізнаваність. І насправді, якби нам вдалося мобілізувати молодший і середній вік більше, ніж вдалося мобілізувати виборців старшого віку, то велика ймовірність була потрапляння в другий тур. Тому, це точно не був програш, точно не був прорахунок. Перша участь у виборах в Києві і третій результат з мінімальним відривом від другого без такої системної сітки і старшого покоління, яке має Попов, без підкупу, який здійснював Пальчевський та інші — це хороший результат.
До того ж Сергій дав дуже хороший поштовх для команди – вони зайшли у раду, і в добрій кількості. Зараз «Голос» має фракцію, яка здатна, як і в парламенті, як мінімум озвучувати й блокувати певні рішення. Це не золота акція. Хоча, знов таки, подивимося, яка буде конфігурація більшості. Більшість в місцевих радах річ дуже плинна.
Насправді проблема в тому, що люди все одно не голосують за політиків-політиків. Якщо подивимося по переважній більшості місцевих виборів, то чинні мери які більше господарники, аніж мери та представники громади, усі мали величезні шанси перемогти. Особливо там, де Уряд у своїй нерозторопності фактично випустив контроль над епідемією зі своїх рук. А ми пам’ятаємо, що Кличко дуже правильно зайняв атакуючу позицію. Поки ще Шмигаль і Ємець, а після нього Степанов, тільки думали, як їм налагоджувати комунікацію, Кличко виходив, пояснював, відстоював. Це дало ріст його рейтингу. Змагатися в такій ситуації було достатньо складно. Аналогічні результати показали вибори в Івано-Франківську, Тернополі, де мери зайняли активну позицію захисту інтересів своїх містян, коли Уряд їх закрив в «червону зону». Без пояснення, без будь-якої підтримки, просто сказав: «Є COVID, ми з ним не справляємося, гроші які Рада виділила переправляємо на дороги, а ви собі «партеся». І місцева влада почала закупляти маски, забезпечувати лікарів. Тобто шукати механізми, як ситуацію вирішити. Тому насправді змагатися з мерами-захисниками, особливо в процесі децентралізації, коли вони отримали додаткові кошти, і (крім певних корупційних схем) значну частину їх витратили на те, щоб показати свою результативність, було достатньо складно.
Я дуже вдячний Сергію, що він погодився. Він справді виклався в компанії: і зустрічі проводив, і допоміг, як справді лідер національного рівня. Йому можна подякувати не лише за київський результат, за хорошу фракцію в київській міській раді, яка точно себе ще покаже, а й за результат по країні. Ну і якщо, наприклад згадати історію Андрія Івановича Садового, то він з третього разу став мером. Тому дорогу осилить той хто йде. Я думаю, що Сергія чекає достатньо перспективна політична кар’єра. У ситуації, коли майже немає моральних авторитетів, люди які здатні згуртувати навколо себе інших, щоб робити добрі справи, мають в Україні дві перспективи. Або стати політиками, або їх влада посадить без будь-яких аргументацій в тюрму.
— Притула Може замінити Вакарчука?
— Функція Вакарчука виконана. Він дав поштовх новій команді. Зараз не потрібно його замінювати, зараз потрібен новий тип лідерства. І лідерство в нас формується таким чином, що є організаційно-управлінський лідер Кіра Рудик. Результат цих виборів це її заслуга й Інни Совсун — людей, які фактично підхопили організаційну частину роботи. Чи може Сергій стати обличчям партії? Це залежить, в першу чергу, чи він захоче. А по-друге, ми зараз в турбулентному періоді ймовірності будь-яких сценаріїв. Скажімо президент може змучитися й піти…
Суто по-людськи, десь навіть хочеться сказати — може воно Вам не треба, Володимире Олександрович? Може б Ви відпочили? Але з іншого боку… Як завжди питання: «Хто наступний»? Зараз в нас є повернення до старих гравців. І більше шансів, на жаль, в проросійського поля, яке консолідоване, ніж в проукраїнського, яке розрізнене. Або, знов таки, як чорт з табакерки, «нов нейм», у якого просто в черговий раз вкладуться олігархи і розкрутять його на своїх каналах.
Те, що показали ці вибори — Сергія дуже добре сприймають як волонтера та громадського діяча. А політичний імідж, врешті, як і всій нашій партії, потрібно вибудовувати. І це достатньо складно. Нас чекає дуже складна робота. І персональна, і командна. Вибудовувати пропозицію для прогресивного, міського, більш вільного населення це те, що вже і тут. То ж, чесно кажучи, бажаючи Володимиру Олександровичу якнайшвидшого одужання й усвідомлення своєї ролі в історії країни, все-таки хочеться, щоб у нас був цей оперативний час підготувати йому гідну заміну. Щоби її не підготували замість нас.
— Чи варто на весну чекати якоїсь хвилі протестів?
— В Україні весна без хвилі протестів — це, в принципі, дуже малоймовірне явище. Я ще з студентських років пам’ятаю: прийшла весна — пора мітингувати. І цього разу буде дуже багато приводів, лише питання під що.
На весну нас точно щось чекає. Але чи на це «щось» буде в нас відповідь, чи нас просто будуть вести? Наприклад, наявна ситуація довкола Конституційного суду до кінця так і не зрозуміла. Чи це конкретний план Росії, як про заявив Данілов (на жаль, без будь-яких) ілюстрацій. Чи це жадібність офісу, який вирішив використати ситуацію, поки там ще немає суддів Зеленського, і поламати антикорупційну інфраструктуру, яка в перспективі працює також проти них. Чи це якийсь мікс цих сценаріїв? Офіс вирішив зробити собі індульгенцію, скасувавши собі декларування, а тут росіяни підключилися, підкинули трохи грошей, чи вскрили пару консерв і вирішили качнути по-серйозному.
І от тут дуже важливо, щоб українські сили перестали одне одного звинувачувати, що хтось повіз шибеницю не туди, куди треба. Бо поки ми між собою намагаємося вияснити, в кого хрестик на вишиванці канонічніший, то чуваки з Лубянки і Кремля будуть тихо потирати руки, адже їм тут можна не втручатися. Наші казнокради і ті, які пообіцяли мир за будь-яку ціну, тепер розуміють, що іншої ціни, як просто здатися, немає. І вони можуть зробити всю справу за представників країни окупанта. Тому весна нас чекає дуже болюча. Та й коронавірус, при всіх рівних, буде ще лютувати, дай Боже, щоб не так як зараз. Хоча ми не знаємо до чого призведе ця криза.
В цій ситуації в Зеленському треба або добиватися миру, або чітко протиставлятися Росії, до чого він не здатний. Навіть В ситуації з Конституційним судом він чітко показав, що грати мачо і бути мачо — це дві великі різниці. Тобто, коли ти виходиш і б’єш кулаком по столі «розганяю», то в тебе, як мінімум, має бути суспільна легітимність, щоб суспільство сказало «давай». Або консенсус еліт. Щоб ти прийшов і поговорив зі своїм ворогом Петром Олексійовичем. Сказав: «Петре Олексійовичу, є там п’ятеро твоїх, я за них впевнений. Але десять там реально сидять російських агентів і, якщо ми зараз їх не розженемо, нам торба. І тобі, і мені. Я розумію, що тобі ситуативно це нормально, прийдеш як рятівник. Але може й рятувати не буде чого. Тому давай забуваємо старе, сідаємо й починаємо працювати». Це лідер. А Зеленський досі не хоче спілкуватися з Порошенком. Так, по-різному можна ставитися до Петра Олексійовича, але Зеленський досі в парадигмі «втопити свого попередника». Тобто, помилка всіх попередніх президентів (чому вони були неуспішними) у тому, що вони не знищили свого попередника. А сил знищити немає…
Насправді, навіть ініційовані політичні справи немає, кому доводити до кінця. Суддів Кірєєвих, які можуть це зробити, вже нема. Ще є судді Вовки, які ведуть справи до якогось рівня, а потім в кущі. Немає системи Януковича, яка примушувала, тому, мала б бути система пошуку певного компромісу, консенсусу. А її вибудовувати не хочуть. Тому що: а – недовіряють, б – бояться, в – «я нікому нічево нє должен». Тож нас чекає дуже серйозна дестабілізація, якою максимально скористаються росіяни. Хочемо ми того, чи не хочемо. І всім українським партіям (я навіть не буду казати проукраїнським), які не є відвертою агентурою (я вважаю що в "слугах" є ця агентура, але я не вважаю всіх слуг агентами), треба шукати майданчик, на якому можна єднатись. Щось намагається робити Разумков. Питання тільки в мотивації. Я думаю, що для Разумкова це питання більше його політичної кар’єри. Він насправді зараз має другий після президента рівень довіри. Він може виступити комунікатором, але він не буде робити жорстких кроків. Тому що його цікавить в першу чергу його майбутнє.
Тому, що буде весною — це велике питання. А зважаючи на те, що в нас ще й суспільство суттєво розрізнене. Власне, політичні справи проти громадських активістів, проти волонтерів і сприяли тому, що суспільство фактично мало поділити. Частина підтримує, а частина навпаки — каже: «А може там справді є якась провина». Оце насправді їм частково вдалося. Можемо подивитися на реакцію певної частини журналістики, яка до справи Ріфмайстра дуже обережно комунікувала і комунікує досі. Аналогічно і юридична спільнота. «А як же ж так, щоб без жодних доказів». Я був свідком на благодійній вечері УКУ, здається, коли два юристи реально сперечалися. «Ну не може демократична держава без будь-яких доказів вчиняти такі дії». На що захисник Антоненка казав – «ну, на жаль». Ну і зараз ситуація доказує, що захисник Антоненка був правий. Бо стільки часу без будь-яких дій, просто системно продовжують утримання — це доказ того, що насправді там нічого немає. Хотіли до чергової річниці (як Радянський Союз) показати якийсь результат, а воно вийшло як в Радянському Союзі — спереду сорочка ззаду голий зад. Тому, в принципі, тут наче є питання політичної перспективи, але дуже багато в чому питань перспективи держави буде визначатися що в нас трапиться весною.
— Як би Зеленський мав виходити із цієї кризи і як буде виходити? Бо, мабуть не все від нього залежить.
— Насправді від нього залежить все. При всіх рівних, ситуація управлінська в державі побудована таким чином, що президент відіграє ключову роль, всупереч своїй номінальній функції. А Зеленський не хоче брати відповідальність. Він насправді може запустити нормальну судову реформу. Розпустити Окружний адміністративний суд Києва. Це повністю законно, повністю в його руках. Почати адекватну судову реформу — в межах пару місяців, поміняти систему добору до органів, які обирають суддів, і в межах кількох років, мати оновлений судовий корпус. Не через чергове оцінювання, а через адекватну роботу з дисциплінарними стягненнями. Є в судді, як в пана Тупицького, майно в Криму, яке він не задекларував — все. Вища кваліфікаційна комісія суддів ставить питання про його відставку, а Вища рада правосуддя просто відсторонює його. Повністю на законних підставах. І далі хай судиться хоч до Європейського суду прав людини. Просто один з чортів не буде здійснювати судочинство в Україні.
Але Зеленський цього не робить. Навіть в ситуації, коли він вирішив зіграти мачо і розпустити Конституційний суд, він показав себе слабшим за Ющенка. Бо, коли в Ющенка виникла проблема з Конституційним судом, що він зробив? Він скасував (може не зовсім законно, але, принаймні, з позиції сили) указ про призначення суддею Конституційний суд Сюзанну Станік, який підписав колись Янукович. І Конституційний суд відчув сигнал. Можна говорити про наступ на судову незалежність, про те, що виконавча влада не має втручатися в суд. Це все прекрасно. Але межа виживання країни дуже тонка. І політико-правові рішення можливі. Ми вже були в таких ситуаціях. Третій тур Ющенка, відсторонення Януковича — це політико-правові рішення, які стали частиною тепер законного поля. Можна тільки дискутувати наскільки вони були правильні чи ні. Але Зеленський на це не здатний. Це показує ситуація. Він делегує більшість повноважень Єрмаку, і цей стьоб «Дзеркала тижня» про віцепрезидента — це не стьоб, це реальність. Я насправді вдячний журналістам, що вони почали говорити правду.
Або посли великої сімки. Основні міжнародні партнери питаються — «а з ким в офісі говорити?». Бо коли ти говориш з Єрмаком, то таке враження, що ти говориш в таку довгу-довгу трубу. Ти туди — «агу», а звідти нічого. На початку посли були в захваті від Зеленського. На відміну від Порошенка він слухав. А Порошенко розказував. Посли нарікали, що не було діалогу. Привіталися, а далі звіт на тему «Як ви маєте помагати Україні боротися з Росією». В принципі позиція. Але час від часу можна було б і послухати. В Зеленського була інша тактика. Він сидів як учень і кивав головою. Але з часом таких зустрічей стало менше, до того ж посли зрозуміли, що це така роль. Якою він, до речі, підкупив і частину громадського сектору. Бо на всіх цих його зустрічах з групами «Антикорупція», «Судова реформа», «Бізнес», «Айті», він, знову ж таки сидів, махав головою і якнайменше говорив. Вперше влада слухала, а не розказувала, як ми будемо розвивати громадський сектор чи ай ті.
Тепер зрозуміло — це була роль. Всі пропозиції зібрані, а в кінці нічого не відбулося. Тому, щоби варто було робити Зеленському як президенту? Стати фактично арбітром-переговірником. Організувати процес перемовин між усіма політичними силами. Відсторонитися від своєї власної фракції, яка його вже не слухає і, яка важко може називатися монобільшістю. Якщо треба поділити бюджет, то треба домовлятися з ОПЗЖ і «За Майбутнє». Можна щось насипати трошки «Батьківщині», вона також проголосує. Один раз якби не гріх. Якщо треба щось реформаторське, то треба йти домовлятися з «Голосом» і «Європейською Солідарністю». Тому в нас існує таких дві, а-ля, більшості. Прореформаторська, яка включається, коли треба щось підрихтувати, коли щось почало сипатись, бо реформ уже немає, це факт. І є така шкурницька. Десь там домовились, якусь справу закрили, десь когось на посаду призначили, десь віддали комусь частину тендерів на велике будівництво. Як зараз Шевченко в Івано-франківську з «За майбутнього», фактично, контролює переважну більшість тендерів області. Це така господарсько-колуарна більшість, яка вмикається там, де треба десь гроші виділити, а відповідно десь їх урізати.
Зеленський мав би зараз, в кризовій ситуації, стати центром комунікації всіх з усіма. Й чітко визначити новий формат неформальної більшості. Можна і формальної. Тут питання сміливості. Де залучити до відповідальності за те, що відбувається не лише своїх, які вже провалилися, а взяти на слабо частину української опозиції. Сказати: «Хлопці – дупа! Країна котиться, я це прекрасно розумію. Я готовий з вами поділитися відповідальністю. А ви готові взяти?» Але страшно… Чому? Бо гравці по ту сторону барикад в «Голосі», ЄС, навіть в «Батьківщині», яка не може ніяк визначитись вона з красивими чи з розумними (гроші беремо як розумні, а про реформи говоримо як красиві) — там виконавці вищого рівня. Справді вищого. Можна багато критикувати певні схеми, які були за Петра Олексійовича, вони були, але при цьому машина їхала, а не котилася. І вгору, а не згори. Тому, якщо залучити таких людей дуже чітко буде видно, що отут от наші, нові люди, нові обличчя, а отут от, бляха муха, оці старі, проти яких ми боролися. І отут щось виходить, а тут взагалі нічого.
До того ж бояться самих гравців. Що можна було б зараз зробити в медицині? Найкращий варіант зняти з себе відповідальність — це повернути Уляну Супрун. І все. Частина опонентів завиє вовком. Але при цьому, ти будеш мати людину, яка бере відповідальність і пре як танк. Та ні. Зараз, коли називаються люди, які були заступниками в Супрун у відповідь — «нє-нє-нє, команда Супрун – ні». От якогось «no name», якогось головного санепідемлікаря, який сказав, що перший локдаун — це була така жахалочка, що ми вас зупиняли, бо насправді хотіли вас налякати, такого чувака розглядають на посаду головного лікаря. Так він все одно буде кращий ніж Степанов, який в момент кризи просто бере і перерозподіляє фармринок під пов’язаних із собою людей. Або звітує, що вчергове виділено гроші на якісь закупівлі, правда на дев’ятий місяць, але ніхто не може сказати, коли ці закупівлі буде проведено. Можливо, коли закінчиться коронавірус.
— Добре. Зеленський не здатний. А що ми маємо робити в цій ситуації?
— Більшість політиків, які були при владі, живуть минулим. З багатьма із них я зустрічався, ми постійно комунікуємо. І я, на жаль, не почув плану майбутнього. Мені розповідали «давайте створимо об’єднану коаліцію 2012 року» і це виглядало, як «нумо згадаймо Бородіно». «Давайте ми там зараз качнемо, розпустимо парламент і потім…». А потім отримаємо поділений парламент, де буде величезна кількість ОПЗЖ, Шаріїв і всякого іншого проросійського мотлоху з одного боку і, дай Боже, щоб така сама кількість проукраїнських сил. Тому, найкраще що можна було б зробити, що проходили багато країн — це залучення зовнішнього гравця. Я не про «вашингтонський обком» чи кремлівського карлика, я про середовище в громадянському суспільстві, типу Нестерівської групи, чи групи «Першого вересня», не знаю. Того, кого почують, до кого може дослухатись Зеленський, Порошенко, Притула, Кіра Рудик, Юля Володимирівна.
Йдеться про скликання національного круглого столу. «Друзі, зараз пауза, випрацьовуємо якусь систему». Якщо для нас проблема олігархи, подумаймо, як можна з ними знайти спільну мову. Вони про нульову декларацію говорять: «Пробачте нам все, що ми накрали раніше, а далі ми красти не будемо». Можливо. Насправді через це країни проходили. Антитрейдерське законодавство в США було саме таким. Ми встановлюємо закон і все, що було до цього, нас мало цікавить. Але тепер монополії, будь ласка розбивайте.
Я, як уродженець Західної України, бачив би в цьому роль церков. Але церкви, в принципі, не активно зараз грають. Плюс їх намагалися зробити винними в коронавірусі. У нас виявляється не на базарах, не на днях містах Одеси, не в поїздах люди заражалися, а тільки на богослужіннях… Тому, могли б церкви виступити. Чи громадські діячі. Особливо ті, які перебували в полоні. Ті, до звільнення яких долучився Зеленський. Той самий Сенцов, Козловський. Вони б самі організувались, а з іншого боку – закликали б владу. Бо зараз треба рятувати країну від трьох криз. від зовнішньої агресії, і це найголовніше. Це треба пам’ятати. Друге — це епідемія. А третя – тотальна неспроможність національної влади. В нас зараз корупція повернулася на таких дрібних речах (це я вже до своєї сфери вертаюся), що знову почали брати кошти за здачу заліку на право водіння авто.
— Ми можемо зараз казати про те, що відбувається повне обнулення всього, що країна добилася після Революції гідності?
— Фактично так. Тобто ніби й не обнулення. Знецінення. Скажімо антикорупційна інфраструктура. По різному її можна оцінювати, але її справді бояться. І бояться ті, кому є що приховувати. Відповідно давайте ми її зруйнуємо. Через парламент не вийшло, пішли через КСУ. Щоб самим не підставлятися домовимося з ОПЗЖ, «з майбахом», щоб на Слуг не капало.
— Це українцям так пощастило, що в доволі непростий історичний період вони вибрали собі таку дивну владу, чи це все-таки закономірність?
— Українці не виняток. В час турбулентності в Європейському союзі владу в багатьох європейських країнах захопили, скажімо так, експериментатори. При тому, або консервативні, або взагалі популістичні. Маємо успіх «П’яти зірок» в Італії, дуже подібного до нашого президента прем’єра в Чехії, який насправді рішучіший. І якщо там є криза, то міністр охорони здоров’я встав і пішов у відставку. Треба локдаун — комунікуємо та робимо. Є приклад Трампа.
Людьми володіють емоції. Тим паче в період турбулентності. Як би ми не хотіли в це вірити, але Деніел Канеман у своїй книжці «Мислення швидке й повільне» чітко показав: людина істота нераціональна. Ми пристосовуємося, завжди йдемо легшим шляхом. Для того, щоб подумати треба напрягтись, а мозок потребує величезної енергії, тому напрягтися в принципі складно. Це факт. Думати це складно. Хтось до цього привчився, просто потренував один з м’язів, інтелектуальний. А когось несе. Головне, щоб мене не зачіпало. І в багатьох країнах, навіть в США, коли почалась ця турбулентність і незрозумілість, люди відходять на заздалегідь підготовані позиції. Тобто туди, де колись було добре. А в Україні проблема — не було «добре». Для частини «добре» — це Радянський Союз, а інша частина сприймає його як імперію зла. І виходить, що в нас в принципі нема спільного дому. Нема спільного, до чого ми могли б вертатись. Тому Україна не має іншого варіанту, окрім, як знайти щось спільне в майбутньому. А про майбутнє ніхто не говорить.
Тому, Україна приречена, поки не створить свою картинку майбутнього, постійно вертатись в нікуди. Бо в нас немає спільної бази, до якої б ми поверталися. Америка повернулась в American Great Dreams. В інших своя картинка свого «колись». В Україні ж «колись» чуже. Свого «колись» немає. Ми тільки будуємо його. Не будемо ж ми вертатися в часи козаччини.
Ціннісна спільна платформа є. Українці справді люблять свободу, для них справді важлива гідність. Революція Гідності — не просто так. Це частково грає проти держави, бо держава — це обмеження і свободи, і гідності. Але заради чого? І от відповіді на це — заради чого — в нас банально немає. І тому я говорю про національний круглий стіл не політиків. Так політики на певному етапі там обов’язково мають бути включені, вони репрезентанти. Бо власне з Майданом говорили через «трьох богатирів»: Яценюка, Тягнибока і Кличка. По- різному до них можна було ставитись, але вони були делегованими представниками. З ними міг говорити світ, як виразниками певної частини суспільства. І нам власне для чого потрібен національний круглий стіл? Щоб дати відповідь на питання: Україна це що? Що це для світу, що для українців? Яку Україну ми будуємо, і що хочемо мати в результаті?
Біонота
Ярослав Юрчишин народився 1980 року. Закінчив історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. У політиці 2005-го року. З 2014-го року – радник секретаря Ради національної безпеки та оборони України. Член Ради громадського контролю при НАБУ, 2014 — 2016 — менеджер з адвокації коаліції громадських організацій Реанімаційний Пакет Реформ , 2016 — 2017 — член конкурсної комісії з обрання прокурорів Спеціальної антикорупційної прокуратури. 2016 — 2018 — виконавчий директор Тренсперенсі Інтернешнл Україна, а в 2018—2019 роках — голова правління організації. 2019 обраний до Верховної Ради ІХ скликання за списком партії «Голос».