Незалежно від того, хто саме з кандидатів переможе 3 листопада, наступному господареві Білого дому у спадщину дістанеться доволі складна міжнародна ситуація. «Світовий поліцейський», яким чимало років були Сполучені Штати, узяв тимчасову відпустку. Важко сказати, чи це заслуга лише транзакційної політики Дональда Трампа, який в усьому намагається застосовувати бізнес-підхід із пошуком власної вигоди, чи, можливо, тренд девальвації старих цінностей і глобального порядку, заснованого на верховенстві права. Адже популізм, нездоровий протекціонізм та авторитаризм розправляє крила по всій планеті, незалежно від того, присутні там США чи ні. Відступивши з відповідальної посади, Штати звільняють місце іншим охочим «навести порядок».
Дональд Трамп неодноразово заявляв про бажання припинити «безкінечні війни», маючи на увазі насамперед Афганістан, а також Сирію та Ірак. Наслідком стали рішення про зменшення американського військового контингенту на Близькому Сході (за нещодавніми планами Пентагона в Афганістані має залишитися 4 тис. бійців замість 8 тис., а в Іраку — 3 тис. замість 5 тис.), перемовини з «Талібаном» із доволі непевним припиненням вогню для Афганістану. Але для Сирії така політика означає офіційне завершення боротьби з «ІДІЛ» (хоча осередки угруповання досі є), покинуті напризволяще демократична опозиція й курди. А ще своєрідний вакуум у політиці щодо цього регіону, який радісно заповнили Туреччина, Іран і «знаний миротворець» Росія. Такий підхід точно дасть змогу зберегти життя солдатам США, але навряд чи принесе справжній мир на Близький Схід і в довгостроковій перспективі значно погіршить імідж Америки. Натомість для Кремля це можливість хоча б частково повернутися до вищої ліги супердержав, які вирішують долю світу, а також розв’язати власні економічні чи військові питання.
Читайте також: Альтернативи майбутнього
Позитивним результатом політики Трампа можна назвати низку «угод століття», які були нещодавно укладені між арабськими країнами та Ізраїлем за посередництва США (див. «Нове питання Близького Сходу», Тиждень № 40/2020). Слід сподіватися, що в разі переобрання підхід чинного президента до розв’язання проблем регіону не зазнає змін. Цілком імовірно, що перелік країн, які приєднаються до цих угод, зростатиме. Водночас Джо Байден загалом поділяє погляди свого конкурента щодо необхідності виведення військ. Однак він наголошує на важливості тримати обмежені контингенти в основних «гарячих точках», проте лише для підготовки й навчання місцевих силовиків і зв’язку із союзниками. Цікавою є відмінність у підходах до Ірану. За час свого перебування при владі Трамп устиг вийти з ядерної угоди (якій так і не вдалося зупинити іранську ядерну програму), опинився за крок до збройного конфлікту з Тегераном і посилив санкції проти іранського режиму. Натомість Байден вважає, що це штовхнуло Іран в обійми РФ і КНР, а для розв’язання проблеми є «розумніші» методи (дипломатія та переговори).
Дещо схожі погляди в кандидатів і на відносини з Китаєм. Від початку свого президентства Трамп розпочав масштабну торговельну війну проти Піднебесної, пояснюючи це боротьбою з імпортозалежністю та підтримкою національних виробників. Санкції шкодили обом сторонам, тому і Пекін, і Вашингтон періодично оголошували перемир’я, які кожна зі сторін показувала як свою перемогу. Однак конкуренція між країнами стає дедалі очевиднішою майже в усіх сферах, від енергетики до телекомунікацій, тож швидше за все слід чекати на продовження цього протистояння, незалежно від особи на чолі Сполучених Штатів. Так, днями Пекін оголосив про санкції проти низки американських компаній, зокрема Lockheed Martin, Boeing і Raytheon, які беруть участь у контракті щодо продажу винищувачів F-16 до Тайваню. І хоча Китай дещо сподівається на певне послаблення в разі перемоги Байдена, проте це малоймовірно. Сам Байден має доволі жорсткі погляди на Піднебесну, від Трампа його різнить хіба те, що у своїй протидії він планує спиратися на консолідовану спільноту демократичних держав. Прагнення до колективних дій замість одноосібної гри, напевно, є основною відмінністю між Байденом і Трампом. Коли чинний президент кілька разів піддавав сумнівам доцільність існування НАТО й дещо занедбав відносини з європейськими союзниками, колишній віце-президент наполягає на необхідності «відновлення й переосмислення» партнерських відносин із членами Альянсу та ЄС. Утім, варто визнати, що Трампова критика союзників по НАТО все ж призвела до позитивних зрушень: країни почали збільшувати свої оборонні витрати, наближаючись до прийнятого в Альянсі рівня 2% ВВП, триває модернізація військ.
Читайте також: Президентські дебати у США: "Клоун" і "стиль бульдозера"
Відносини з європейськими лідерами принесли менше результатів. Емманюель Макрон із перших своїх днів при владі дуже старався налагодити якісний персональний діалог із Трампом. Сподівання, як писала тоді французька преса, базувалися на тому, що більшості світових лідерів із різних причин не вдавалося порозумітись із новим американським президентом. Макрон робив ставку на свій індивідуальний шарм, але чарівна усмішка в дипломатії далеко не завжди спрацьовує, як чарівна паличка. Принаймні не з Трампом. Американський лідер радо погоджувався повечеряти з подружжям Макрон на Ейфелевій вежі, щедро частував свого «друга Емманюеля» у Вашингтоні, але в трьох конфліктних питаннях франко-американських відносин — щодо клімату, Ірану й комерції — не відступив ані на крок.
Під час саміту Великої сімки в Біаріці Макрон провів із Трампом наодинці дві години, сподіваючись переконати його пом’якшити позицію щодо іранської ядерної програми. Французька дипломатія підготувала «випадкову» зустріч у кулуарах з одним із високих іранських чиновників, але Трамп до нього не підійшов. У своїх твітах він охоче називає Макрона «розумним хлопцем», проте прислухатися до нього не вважає за потрібне. Імовірно, саме марні зусилля в розбудові франко-американського діалогу підштовхнули торік Макрона до «нової російської політики», з контроверсійною формулою «Європи від Лісабона до Владівостока».
Обмін «люб’язностями» між Макроном і Трампом довкола болючої для європейців теми НАТО тільки збільшив відстань між Парижем і Вашингтоном. Проблема європейської безпеки загостриться ще більше, якщо Трампа оберуть вдруге й він вирішить зменшити участь своєї країни в діяльності альянсу. Франція сподівається, що в разі зміни влади у Вашингтоні Джо Байден відновить американську присутність у гарячих точках планети й повернеться до звичного формату діяльності трансатлантичного блоку. Париж також сподівається, що з президентом Байденом буде легше вийти на конструктивний діалог щодо Ірану, а також можна буде сподіватися на повернення США до Паризької кліматичної угоди.
Окрім Макрона за час правління Дональда Трампа в усьому світі назбирався довгий перелік лідерів чи організацій, яких американський лідер устиг покритикувати або й образити. Найдраматичніша ситуація склалася із північнокорейським диктатором Кім Чен Ином, якому Трамп спочатку погрожував війною, а потім улаштував розкішний саміт, що завершився пшиком. Він вийшов із низки міжнародних домовленостей, як-от Транстихоокеанського партнерства, Паризької кліматичної та Іранської ядерної угод. Деякі з цих угод згодом було підписано наново, в інтересах Америки, а не партнерів. США вийшли з кількох договорів у сфері контролю за озброєнням із Росією, хоча цей крок був вимушеним і викликаний порушеннями з боку Кремля. Натомість Байден обіцяє продовжити договір New START (СНО-3) і перетворити його на приклад для нових угод у цій сфері.
Читайте також: Фінальні президентські дебати у США: спокій та Україна
Ставлення до Кремля теж не можна оцінити однозначно. З одного боку, Трампа звинувачують у зв’язках із Росією: від фінансових оборудок до перемоги на виборах унаслідок втручання кремлівських хакерів. Скидається на те, що Трамп певним чином симпатизує стилю правління Владіміра Путіна й намагається максимально уникати конкретних звинувачень у бік «тієї сторони». Водночас саме за правління Трампа, а не Барака Обами, віце-президентом у якого був Джо Байден, було застосовано жорсткі антиросійські санкції, хоча основна заслуга в цьому належить Конгресу США. Також нинішній господар Білого дому любить хизуватися тим, що саме він продав Україні летальне озброєння, натомість його попередник обмежився лише легким екіпіруванням. Водночас обоє кандидатів, принаймні на словах, обіцяють захищатися від російських атак на американську демократію. А також підтримувати Україну. Більшість міжнародних експертів погоджуються, що політика США щодо України не зазнає значних змін. Так, колишня радниця Президента США у 2013–2017-му й заступниця міністра оборони США у 2009–2012-му Селеста Волландер у ході спеціального Київського безпекового форуму наголосила, що «підтримка України є частиною американської стратегії» та відповідає національним інтересам США, цьому принципу віддані обидві партії.