«Залишатися там скидалося на самогубство. Донецький Євромайдан був не надто чисельним, бо більшість поїхала на протести до столиці. Але навесні, коли стало зрозумілим, що Донецьк і Луганськ розгойдують, люди вийшли. Це було щось неймовірне: 5 березня проукраїнський мітинг зібрав близько 10 тисяч людей. Того самого дня сталася перша реальна сутичка з «русским миром». Тоді в нас уже було невеличке самоорганізоване силове крило протесту: свободівці, кілька хлопців із донецького «Правого сектору», ультрас «Шахтаря». Але баланс сил був не на нашу користь», — згадує Олександр. У Донецьк тоді завезли спортсменів із Росії, і їх було в десятки разів більше, тому на мітингах українські активісти просто брали на себе удар від тітушків, щоб мирні протестувальники мали змогу розійтися з площі Леніна. «13 березня була перша смерть — загинув Діма Чернявський. Допомоги зі столиці ми так і не дочекалися. Тож коли війна стала невідворотною, ми всі розійшлися по добробатах: «Азов», «Донбас», «Дніпро-1», «Правий сектор». Проукраїнський спротив у Донецьку навесні 2014-го — окрема велика тема. І я навіть зараз не впевнений, що вже можна розповідати про всі епізоди», — каже Соболь. Коли донецьким патріотам закидають, шо вони не змогли зупинити в себе окупацію, Олександр запевняє, що без бою місто все ж не здали. Хоча на загальному тлі подій революційної весни 2014-го для більшості України це було непомітно. Утім, добровольці ще про все розкажуть. Зокрема, Олександр так оцінює ті події: «Донецьк і Луганськ здали силовики й регіональні еліти. Велика кількість цих уй*ків цілком непогано реалізувалися в постреволюційній Україні. Дехто навіть не перевзувався. Відсутність відповідальності породжує безкарність».
Читайте також: Міський простір добра
В Олександра не було певної межової точки входження у війну — все відбулося органічно. Проукраїнська протестна активність переросла в бійки з російськими тітушками, а потім закономірно привела в добробат. Спочатку в «Правий сектор», але ДУК тоді ще не було сформовано, тому хлопець приєднався до донеччан: 5-та рота, «Дніпро-1»: «До 2014 року я жодного разу навіть не бачив наживо автомат Калашнікова, тобто всього навчався з нуля. Про війну насправді згадую з ностальгією… Це був час справжнього: Маріуполь, Мар’їнка, кілька важливих виїздів, зокрема за нуль, частенько під обстрілами. Усяке бувало…». Війна, каже Олександр, не дуже його змінила: він лише пришвидшено подорослішав і відточив почуття відповідальності: «Війна значно звужує поле можливостей для компромісних рішень згодом. Тобто змінюється кут зору, з якого споглядаєш усі процеси та події».
Надзвичайно тепло згадує людей, які в 2014-му пішли в добробати і стали волонтерами, адже тоді відбулося неймовірне єднання неймовірних українців, до якого він причетний. Війна для Олександра зупинилася, коли добробати почали виводити з передової. Далі треба було робити вибір: або в ЗСУ, або в цивільне життя: «Обрав другий варіант, але шукав не просто роботу, а більше можливість самореалізуватися. Трохи попрацював у місцевому самоврядуванні у Дніпрі, але швидко зрозумів, що місцева політика — це своєрідна війна, у якій я опинився не по той бік, тому змінив чиновницьку перспективу на роботу в громадському секторі й кілька років займався антикорупційною діяльністю».
Олександр долучився до команди «Громадського контролю» Дніпра. Це був важливий досвід, шанс повірити в можливі зміни в суспільстві, які впливають на владу в країні. Невдовзі Олександр із другом Сергієм заснував власний розслідувальний проєкт, а паралельно здобував освіту політолога. Нові часи — нові зміни й вимоги, тому вирішив розвивати свої інтелектуальні здібності, адже ще задовго до війни працював як кореспондент у парламенті й відчував у собі потенціал рухатися в дотичному напрямі: «Нині всі здобуті знання конвертую у власну справу. Уже рік займаюся супроводом публічних закупівель та аналітикою ProZorro на комерційній основі, тобто врешті перетворив громадську діяльність на невеличкий бізнес. Але і в громадському секторі підтримую окремі проєкти, у яких бачу можливість зробити щось корисне».
Читайте також: З окопу в іграшковий цех
Із фронтовими побратимами підтримує зв’язок і порівнює його зі стосунками з тими, з ким навчався в університеті. В Олександра є багато друзів, зокрема й земляків-переселенців, які роз’їхалися по різних містах у пошуку житла та роботи: Київ, Львів, Дніпро, Вінниця, Одеса. Каже, що «правильні свої, донецькі» тепер усюди. Про роль ветеранів у суспільному житті міркує так: «Ветеранів і решту українського суспільства в жодному разі не протиставляю, тим паче, що з обох боків сподівання дуже завищені. Далекі від війни громадяни придумали собі певний образ, якому бійці мають обов’язково відповідати. А ветерани сподівалися на трохи більшу повагу, бо коли вони повертаються зі своєї реальності в умовно мирну, то думають, що тут, як і там, усі живуть і дихають війною, натомість реальна ситуація трохи розчаровує. Проте обопільна спроба натягнути бажану реальність на наявну приречена на фіаско». Олександр каже, що останнім часом в Україні з’являється більше можливостей для соціальної адаптації ветеранів, безліч громадських проєктів та ініціатив: хаби, різні заклади, правозахисні організації, санаторії й реабілітаційні центри. І хоча держава не завжди буде й може відповідати очікуванням, на сьомому році війни соціуму не вдасться ігнорувати тему повернення з фронту людей, які для його захисту віддавали своє здоров’я і час та ризикували власними життями.
Рецепт добровольця Соболя щодо повернення з фронту такий: «Головне — спрямовувати себе у щось драйвове, як і на війні, але не втрачати розум і бути відповідальним за власні вчинки. Це і спорт, і дрібний бізнес, і навіть політика на якомусь локальному рівні. Головне, як у Жадана: «не відчувати себе виключеним з соціальної боротьби» (жартую)».
Читайте також: Шлях до Карлівки й назад
В Олександра є діти, а тому йому важливо завершити розпочате, щоб їм не довелося також брати до рук зброю. «Адже незавершені революції рано чи пізно призводять до рецидиву передумов свого виникнення. Як і незавершені війни. Утім, моя боротьба тепер просто в іншій площині — соціальній. Проте більшість мого спорядження напоготові. Добровольці на те й добровольці: нас кликати не треба, ми самі прийдемо. І ще — Донецьк буде або наш, або безлюдний. Це аксіома», — твердо заявляє Олександр.
Як людина скромна, Олександр Соболь майже замовчує той факт, що допомагає правозахисній організації, в рамках діяльності якої організовує тренінги для мешканців прифронтових територій із питань публічності влади та контролю за розподілом бюджетних коштів у містах. Утім, люди, які справді можуть навчити інших завдяки власному досвіду, дуже часто не кричать на кожному повороті про свої досягнення — на відміну від політиків, які дозволяють собі писати з граматичними помилками на агітаційних бордах.