“Мені краще від двох до п’яти років відсидіти у тюрмі, ніж йти на свідоме вбивство своїх співвітчизників, котрі мешкають на сході” – звертався до українців івано-франкцівський журналіст каналу “112” Руслан Коцаба у січні 2015 року. У лютому 2015 року він був затриманий і у травні 2016 року дістав вирок — 3,5 роки позбавлення волі. Втім, вже у липні 2016 року його виправдали і відпустили на волю. Але пробувши майже півтора роки під арештом, Коцаба став “героєм” антимобілізаційного руху, зіркою російських медій, а також улюбленцем відповідних політичних сил всередині країни.
Успіх Коцаби був не випадковим. Росія докладала чималих зусиль, аби підірвати волю українського суспільства до опору агресії, використовуючи цілий арсенал різноманітних засобів. Серед таких був дискурс про “братовбивчу війну”, який російська пропаганда намагалася поширювати в Україні. Це був засіб подвійного призначення. З одного боку, треба було переконувати світ у тому, що на Донбасі триває “громадянська війна”, а з іншого — деморалізувати самих українців, шокованих та дезорієнтованих подіями на сході. Суспільство переконували в тому, що ані законних підстав, ані морального виправдання збройна боротьба проти “народних республік” на Донбасі не має. Мовляв, “київська хунта” використовує рядового українця в якості гарматного м’яса, змушуючи його вбивати своїх співвітчизників в інтересах олігархів.
Читайте також: Перемир'я: спокуса тишею
В якості рупора антимобілізаційного руху Коцаба виявився дуже зручним, а особливо після того, як карне переслідування забезпечило загальнонаціональну увагу до його персони. Але тих пір пройшло чимало часу і слава Коцаби стала згасати: із призвідця гучного скандалу він перетворився на співведучого однієї з програм на маргінальному проросійському телеканалі “Київська Русь”, який припинив мовлення у серпні 2020 року. Тепер Коцаба веде програму “Я так думаю” на телеканалі NewsOne. Але, як виявилося, від антиоборонної діяльності Коцаба не відійшов, хоча тепер намагається знайти собі іншу нішу, ніж та, яку він займав у 2015 році.
Рік тому, у вересні 2019, Коцаба заснував громадську організацію “Український рух пацифістів” (“УРП”). Своєю метою організація декларує “здійснення права на мир, ненасильницького захисту від агресії та примусу воювати, громадського контролю і скорочення сектору безпеки та оборони”. Співорганізаторами “УРП” стали київський журналіст Юрій Шеляженко та харків’янин Ігор Скрипник. Рупором “УРП” значиться видання “Правдошукач”, головним редактором якого є Шеляженко. Втім, сьогодні це видання являє собою аматорський веб-сайт з мінімальним наповненням.
Знайти точки дотику із Шеляженком Коцабі було не важко. Ще 2013 року Шеляженко опублікував псевдорелігійний трактат власного авторства під промовистою назвою “Священне писання релігійної віри в найвищу цінність людини”, у якому засуджував будь-яке насильство. Це зумовило його негативне ставлення до війни. “Реалізуючи власну добру волю, людина може провести одноосібний референдум і одноголосно прийняти та затвердити декларацію особистої незалежності від війни, в якій зобов’язатися не воювати” – писав Шеляженко у 2014 році у своїй брошурі “Суверенітет особистості”. Щоправда, на відміну від провокативної діяльності Коцаби, “теологічні” вправи дивакуватого київського журналіста залишались для широкого загалу непомітними.
Читайте також: Медведчук відроджує «Оплот»
Про Ігора Скрипника відомо зовсім небагато. Зокрема, він є автором трьох петицій до Верховної Ради України, у яких закликає скасувати ПДВ, скасувати посаду президента, а також скасувати строкову військову службу. Усі петиції були зареєстровані у березні 2020 року і сукупно набрали 51 голос. Також, судячи з вмісту Youtube-каналу Скрипника, він є симпатиком партії Геннадія Балашова “5.10” та “Партії Шарія”. Його Youtube-канал має близько тисячі підписників, хоча відео зрідка досягають 50 переглядів.
Такий “потужний” альянс, заснований Коцабою, можна тлумачити по-різному: і як брак ресурсів для більш масштабної діяльності, і як свідоме небажання цього. На користь останнього свідчить строго дозована і нерегулярна активність “УРП”. У вересні 2019 року, щойно після свого заснування, організація відзначилась нечисельним пікетом під Офісом президента з вимогою “зупинити жорстоке полювання на призовників”. Формальним приводом для акції став інцидент із харків’янином Єгором Потамановим. Нагадаємо, у липні 2019 року призовник Потаманов, знаходячись у військовій частині №3017, відмовився складати військову присягу і оголосив голодування, яке тривало тиждень. Свої дії він пояснив тим, що його незаконно затримали, доправили до військкомату та призвали на службу. Втім, значно більшого медійного резонансу здобув інцидент, який стався за декілька днів після згаданої акції: невідомі облили фарбою двері помешкання Шеляженка і побили його.
Втім, цього виявилось достатньо, аби “УРП” прийняли до низки міжнародних пацифістських організацій. Так, “УРП” значиться членом War Resisters’ International (WRI, Антивоєнний Інтернаціонал) — міжнародної мережі антивоєнних та пацифістських організацій, штаб-квартира котрої знаходиться у Лондоні за адресою Caledonian Road, 5. Ця адреса не випадкова — там розташований давній осередок лондонського пацифістського руху. З 1945 року у цій будівлі працює книгарня Housmans, відкрита Peace Pledge Union — найстарішою пацифістською організацією Британії, котру заснував англіканський священник Г’ю Шепард у 1934 році. Сьогодні книгарня позиціонує себе як така, що спеціалізується на “радикальних” та “прогресивних” виданнях, пов’язаних із фемінізмом, анархізмом, ЛГБТ, захистом довкілля тощо. За тією ж адресою з 1959 року розташований Peace House — осередок лондонського пацифістського руху.
Читайте також: Чому одіозна Неля Штепа знов балотується на посаду мера Слов’янська
У поле зору WRI Коцаба потрапив ще коли знаходився під судом. Тоді на сайті органзіації про нього писали, як про “відмовника за переконаннями”. Втім, загальну поставу WRI щодо України годі вважати проросійською. Принаймні, у матеріалах організації йдеться і про анексію Криму, і про російську агресію на Донбасі, а зовсім не про “громадянську війну в Україні”. Тенденційність висвітлення українських подій у даному випадку зумовлена специфічною світоглядною оптикою радикальних пацифістів, для яких будь-яка війна є злочином проти людства. Так само WRI критикує російську, американську та будь-яку іншу “воєнщину”. Так само важко назвати проросійською, приміром, організацію Amnesty International, котра свого часу теж стала на захист Коцаби, оголосивши його в’язнем сумління.
Що ж до співпраці “УРП” з WRI, її важко назвати особливо плідною. У червні 2020 року WRI опублікувало параноїдальну відозву “УРП” із засудженням законопроекту №3553, який був названий “законом про військову диктатуру”. В реальності, законопроект, ухвалений у вересні 2020 року, стосування про реформування військкоматів, удосконалення вйськового обліку призовників та інші організаційні питання. Крім того, законопроектом була передбачена можливість доставлення порушників правил військового обліку до територіальних центрів комплектування силами поліції. “У випадку прийняття цього законопроекту на Україну очікує подальше кровопролиття, ріст злочинності, тінізація і спад економіки. Знов тисячі українських біженців від війни та воєнщини будуть змушені шукати притулку за кордоном” – йшлося у загадній заяві “УРП”.
Крім того, “УРП” значиться членом International Peace Bureau (IPB, Міжнародне бюро миру)— ще однієї міжнародної антивоєнної організації зі штаб-квартирою у Берліні (заснована у 1891 році). 1910 року IPB здобула Нобелівську премію миру як “ланка між мирними товариствами у різних країнах”. 1913 року її президент Генрі Ла Фонтейн отримав Нобелівську премію миру в якості “ефективного лідера мирного руху у Європі”. Щоправда, у світлі наступних історичних подій ХХ століття його ефективність видається дещо перебільшеною. Також “УРП” є членом The European Bureau for Conscientious Objection (EBCO, Європейського бюро з вімови від військової служби з ідейних міркувань). Ця організація зі штаб-квартирою у Брюсселі існує з 1979 року і являє собою асоціацію національних організацій, метою котрих є проведення кампаній за визволення відмовників, а також лобіювання на рівні європейських урядів визнання їхнього права на відмову від військової служби.
Читайте також: Тримати порох сухим
Про причини, з яких Коцаба розбудовує стосунки з цими організаціями, можна лише здогадуватись. Як варіант, скандальний журналіст просто воліє заручитись міжнародною підтримкою на випадок чергового судового переслідування. Не виключено і те, що в такий спосіб Коцаба намагається оживити антивоєнний дискурс в Україні. Не секрет, що дискурс про “братовбивчу війну” взірця 2014 року досяг меж своєї ефективності: 2019 року лише 15% громадян України вважали, що на Донбасі триває громадянська війна (“Демократичні ініціативи”). В теорії, антивоєнний дискурс, упакований у пацифістську фразеологію згаданих організацій може виявитись привабливим для більш “прогресивної” аудиторії, не чутливої до риторики про “братні слов’янські народи”, зате чутливої до питань особистої свободи.
Щоправда, навіть у “прогресивній” упаковці український пацифізм залишається російською зброєю у гібридній війні — причому незалежно від того, чи є проросійськими самі ретранслятори таких поглядів. Пригадується, як у 2016 році ліві активісти пожбурили торт у тодішнього заступника міністра фінансів Сергія Марченка. Це робилося під вигуки “Гроші не на війну, а на стипендії!”. Пізніше, у інтерв’ю виданню “Вести” активіст Артем Тідва, який пожбурив торт, пояснив, що це був протест проти урізання видатків на освіту. В межах абстрактного лівого дискурсу це, можливо, було спротивом “неоліберальним реформам”, але в українських реаліях 2016 року це було черговою акцією, спрямованою на зниження опірності українського суспільства російській агресії.
Втім, говорити про серйозну антиоборонну діяльність “УРП” поки що не доводиться. Не виключено, що це просто черговий проект, створений без чіткої мети, і який чекатиме на свою зоряну годину. Котра, цілком ймовірно, так ніколи і не настане.