Перемога Леоніда Кучми на президентських виборах 1999‑го — одна з найвідоміших сторінок сучасної історії. Якщо коротко й без деталей, то Кучма переміг свого опонента — лідера комуністів Петра Симоненка завдяки вдалому просуванню ідеї голосування за менше зло. Відтоді цей сценарій успіху став єдиною провідною зіркою для українських політиків різних таборів і генерацій.
Прототип випробували ще на виборах 1994-го, а жертвою мало не став сам Кучма. Однак тоді або технологія була ще занадто сирою, або ж її час ще не настав. Колишній ідеолог КПРС Леонід Кравчук позиціонував себе як захисник незалежності й державності. Із Кучми ж ліпили ставленика Москви. Близькі до другого президента екссекретар РНБО Володимир Горбулін і екснардеп Тарас Стецьків через багато років і незалежно один від одного спростовували таку думку. За їхніми словами, Кучма спирався на «червоних директорів» і справді загравав із більш проросійським електоратом Півдня та Сходу. Однак Росія як гравець тоді не була присутня. Кремлю було не до української влади, та й із Кравчуком мали насправді цілком приязні відносини. Хай там як, а «меншим злом» перший президент не став. Натомість у спадок від тих виборів лишився вперше зафіксований електоральний поділ країни на умовні Захід та Схід.
Читайте також: Девальвація влади
Якщо пильніше поглянути на успіх самого Кучми в 1999‑му, то слід зауважити, що тоді для другого президента все склалося майже ідеально.
Із Симоненка ставленика Москви ліпити було не потрібно, тому що той символізував собою повний відкат до традицій СРСР. Перевершити комуніста могла хіба що «прогресивна соціалістка» Наталія Вітренко, але то вже зовсім апокаліптичний сценарій. Опозиція, з якою в другому турі було б важче, сама вистелила Кучмі доріжку до місця інавгурації, коли не змогла домовитися про єдиного кандидата. Хоча зручні умови в політиці й трапляються украй рідко, але чомусь перемога Кучми здалася його наступникам закономірністю. Тож усі наввипередки кинулися втілювати концепцію в життя. У 2004-му російські політтехнологи порадили вже спадкоємцю Кучми Вікторові Януковичу та його команді ту саму ідею, але навпаки. Тепер меншим злом мав виступити Янукович на тлі «фашиста» Віктора Ющенка, який ділить усіх «на сорти». Не спрацювало. Сам Ющенко за п’ять років узагалі не вів кампанії з власного переобрання, хоча й балотувався вдруге. Для серйозних планів на другий термін не було бодай мінімального рейтингу. А Янукович, готуючись до переобрання у 2015-му, і далі нагнітав страхи про «бандерівців» та «нацистів». У 2013-му журналісти серйозно обговорювали ідею про те, що «регіонали» сприяють Олегові Тягнибоку та його «Свободі» для просування політика в другий тур виборів президента. Він мав стати зручним опонентом владі. У «Свободі» такі підозри відкидали, кажучи, що так намагаються пересварити об’єднану тоді опозицію. Перевірити версії не вдалося, адже всі плани сплутали Майдан та війна з Росією. Власне, можна було очікувати, що в цей момент старі концепції припинили існувати. Після окупації Криму та частини Донбасу умовний політичний «Схід» перестав існувати як сила, яка може сприяти перемозі на виборах президента. Так само кардинально змінилися й уявлення про відносини з Росією.
«Був 2014 рік зі всіма його подіями, і була фраза, яку сказав Петро Олексійович: «Давайте жити по-новому». Тобто почалася ключова розмова в суспільстві не навколо України Порошенка і України когось іншого. Тоді навіть не було чіткого виразника цього Сходу. Домінуючим став розподіл по іншій осі — на старе і нове. І якщо лінія «Схід-Захід» посунулася на Захід приблизно до 65% на 35%, то лінія за ознакою «старе-нове» була на позначці 20 на 80. Тобто 80% умовного суспільства вимагали щось нового в політиці. Кожен свого, але був запит на нові обличчя, нові ідеї, нове життя», — розповідав у липні 2020-го в інтерв’ю виданню «Українська правда» політтехнолог експрезидента Петра Порошенка Ігор Гринів.
Тоді вийшло одразу кілька інтерв’ю Гриніва із загальним наративом, нібито Петро Порошенко взагалі не мав шансів виграти кампанію-2019. Мовляв, запит на «нове» зберігся, і на виборах перемогло б будь-яке нове обличчя, навіть якби це не був Володимир Зеленський. І річ не в ультрапатріотичному позиціонуванні п’ятого президента, яке часто критикували.
Читайте також: Влада на мінімалках
Є ймовірність, що Порошенко та його технологи просто випередили час. На початку минулої президентської кампанії всі без винятку традиційні українські політики не мали рейтингу більше як 10%. В інтерв’ю Тижню на цьому зауважила тодішня голова Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, яка наголосила, що є всі ознаки чи не найглибшої за часи незалежності політичної кризи. Запит на нове справді існував, але не був ніяк оформлений у конкретні імена. «[Нові лідери] — це словосполучення. Адже коли ми запитали, то 66% сказали про потребу нових лідерів, а коли поцікавилися, чи бачать таких лідерів, то позитивно відповіли 19%. Коли ж ми конкретно попросили назвати претендентів на цю роль, то жоден кандидат не набрав більше ніж 2%», — зазначала соціологиня у 2018-му. Також вона навела для порівняння 1999 рік, коли всі кандидати так само мали низькі рейтинги.
Саме тоді журналісти звернули увагу на нібито дивні факти: прихильні до кандидата від ОПЗЖ Юрія Бойка матеріали почали достатньо часто з’являтися на телеканалі Петра Порошенка «Прямий». Це на додачу до стандартних запитань владі тих часів: чому соратник Владіміра Путіна Віктор Медведчук так комфортно почувається в Україні? Одна з причин таких явищ може критися саме в намаганні випробувати нову модель утримання влади в Україні. Умовний проросійський «Схід» дуже зменшився, але не зник повністю. Тому будь-який, хоч найменш проросійський кандидат у другому турі ще довгий час виконуватиме роль Симоненка в 1999-му. І без найменших шансів програє будь-якому поміркованому чи патріотичному кандидатові. Просто виборці знову голосуватимуть за менше зло, тільки результат буде ще більш передбачуваним. І Петро Порошенко таки мав шанс виграти вибори торік. Якби Зеленський вирішив не балотуватися, а в другому турі опинився б Бойко.
Читайте також: У різних координатах
Тому одна з найбільших загроз у тому, що, вирвавшись з найближчої російської орбіти, Україна ризикує потрапити у вічний 1999 рік. Коли один із кандидатів (чинний президент) матиме ідеальні умови для переобрання. ОПЗЖ і будь-яка така партія потрібна не тільки Москві. Вона потрібна й політикам усередині України. Її представник ніколи не буде «новим» і завжди буде зручним опонентом для кожного президента. Таку політсилу триматимуть у тепличних умовах для мобілізації власного електорату перед загрозою зі Сходу. Тому й піар на каналах ідеологічних противників не повинен дивувати. Нинішній президент Володимир Зеленський має шанси стати першим, хто реалізує такий сценарій.
На користь цього свідчить один простий факт. Річ у тому, що суспільство на певний час утамувало запит на «нових». Тому найближчими роками, якщо не станеться несподіванок, обиратиме зі «старих». Зростання популярності ОПЗЖ, яким часто лякають чинну владу, насправді вигідне і їй, адже має свою природну стелю. Завдання Зеленського на найближчі чотири роки: по-перше, не повторити долю Ющенка, по-друге, не дати решті опонентів об’єднатися. Навіть із порівняно низьким рейтингом «поміркований» Зеленський обійде в другому турі будь-кого проросійського.
Проблема для країни в тому, що такий сценарій означає тупцювання на місці й ризиковане загравання із силами, які варто було б придушувати. Річ не в прізвищах Зеленського, Порошенка чи будь-кого іншого. Завжди з’являється несподіваний фактор, який плутає карти стратегам. Дивно вважати, що власність Кремля в Україні до кінця гратиме за правилами, написаними в Києві. Використовуючи у власних цілях привид розколу країни, політики ризикують все ж таки оживити його насправді. Є інший спосіб зберегтися при владі. Треба менше обіцяти, коли намагаєшся здобути перемогу на виборах, і послідовніше триматися свого курсу, коли здобув. Враховуючи інфантильність середньостатистичного виборця, яку роками фіксують соціологи, чекати реалізації такого сценарію в осяжній перспективі складно. Громадяни вкладають багато сподівань перед виборами й швидко розчаровуються після них. Однак нинішні місцеві вибори демонструють, що мери, здається, вже знайшли ключ до сердець містян. Їхній образ «міцних господарників», які мало говорять і багато працюють, припав до смаку. І вони взагалі не залежать від сили, слабкості або наявності опонентів. Можливо, колись завдяки власній персоні вдасться утримати владу й президентові країни. Тоді заповіт Кучми нарешті приберуть зі стандартної політичної методички.