Глобальний карантин на кілька місяців зачинив у чотирьох стінах майже всю планету. Хтось за цей час переосмислив кар’єру, хтось — стосунки з близькими. Хтось утратив роботу, а хтось навчився підтримувати інших. Із лавки біля під’їзду зникла бабуся на ходунках, яка майже щодня там сиділа й теревенила з сусідами. А потім знову з’явилася. Озброєна маскою й антисептиком. Виявляється, вона три місяці не виходила з дому, бо боялася.
Скільки таких людей? Самотніх, небагатих, технічно не підкованих, часто маломобільних і хворих. Для більшості вони невидимі. Але впродовж локдауну їм було важче, ніж іншим. Він позбавив їх єдиного способу соціалізації: виходів у супермаркет, аптеку, на пошту чи в банк. Навесні з’явилося багато волонтерських ініціатив, які пропонували стареньким допомогу. Але карантин закінчується, та й волонтерство не може тривати вічно. А самотні люди й далі живуть ізольовано.
У Києві такими людьми опікується, зокрема, фонд «Карітас-Київ», який є частиною світової мережі католицьких благодійних організацій. Їхній офіс розташований у тихому мікрорайоні на лівому березі Дніпра — Воскресенці. Тут працівники пакують для своїх підопічних продукти, одяг і побутову хімію — усе, що дають благодійники. Сюди соціальні працівниці приносять прати постільну білизну, з якою старенькі не можуть упоратися самотужки. Також сюди запрошують охочих для різних інтерактивів: чаювання, перегляду фільмів, майстрування прикрас тощо. Фонд опікується дуже різними людьми, зокрема має проєкт допомоги вдома тим, хто не може вийти на вулицю. У проєкті 62 людей, до яких навідуються четверо соціальних працівниць.
Читайте також: Там, де не знайдуть
«Я приходжу до цих людей і визначаю їхні потреби. У нас є одна 91-річна бабуся, вона незряча: їй треба приготувати їжу, погодувати й випрати одяг. Ми надаємо різні послуги залежно від рівня мобільності. Є люди, прикуті до ліжка, — таких у нас щонайменше 12 осіб. Ми приносимо їм підгузки й пелюшки», — розповідає керівниця проєкту Алла Качур. Каже, що зараз фінансування обмежили, тому фонд дуже потребує допомоги. І охочі допомогти відгукуються: хтось захотів купити глюкометр для чоловіка після інсульту, у якого підвищився цукор, хтось придбав дорогі ліки для жінки з цирозом печінки.
Кожна соціальна працівниця має власний список підопічних — бенефіціарів. Довго працюючи з ними, працівники знають усі їхні потреби, зближуються. «Коли ти живеш їхніми проблемами, вони бачать цю любов і увагу — і розквітають», — каже Алла. Зазвичай люди потребують елементарних послуг: помити їх, зготувати їжу й поговорити. «Я вважаю, що це гарна й потрібна робота. Очі цих людей сяють радістю та любов’ю — і це ми від них наповнюємося. Коли я бачу, що людина щаслива, мені дуже приємно. Іноді я наповнююся більше за них. Якщо зібрати всі ті роки життя, які вони мені бажають, можна жити вічно», — всміхається жінка.
Алла набирає одну з підопічних і попереджає, що ми невдовзі зайдемо. «Зараз Поліночка Василівна причепуриться», — підморгує вона. Поки підіймаємося сходами, на порозі квартири вже чекає худорлява й невисока на зріст пані. На ній стильна рожева блузка з бантом та стримана чорна спідниця. Її сиве волосся притримує обруч, у вухах золоті сережки. Пані Поліна радісно затягує всіх у дім. Саме такий вигляд мала би бабусина квартира в якомусь фільмі про Київ: у вітальні строкаті килими та лакований меблевий гарнітур, заставлений розписаним посудом, книгами і статуетками тваринок та янголів, у кутку ламповий телевізор. Із меблів — диван і м’які крісла, застелені накидками. На кріслі радіоприймач, на серванті набір мідних келихів на таці й баночка крему для обличчя. Квартира дуже чиста й ностальгійно світла.
Поліна Василівна сідає на стілець і, наче перед телекамерою, починає згадувати своє життя. «Мені майже 92 роки. Коли поховала невістку й сина, то дуже плакала, довелося операцію на серці зробити. Поставили кардіостимулятор, тепер ноги не ходять, серце не працює. Але хочеться ще пожити. Думаєш: якщо Бог нас тримає, то ми ще потрібні на цьому світі», — на очі навертаються сльози, але пані Поліна їх змахує. І далі говорить про Оксану, соціальну працівницю з «Карітасу», яка за нею доглядає: «Така турботлива, щоразу подзвонить, усе розпитає і з любов’ю зробить. Усе продумає і перепитає, чого мені купити. Приходить двічі на тиждень, помиє підлогу, зварить борщу й напече пиріжків».
Десь у глибині квартири дзеленчить мобільний. Алла приносить, Поліна Василівна мружиться кілька секунд і натискає на кнопку: «Я дуже зайнята, до мене прийшла Алла Володимирівна з дівчатами, передзвоню». Власне, завдяки телефону й підтримує зв’язок зі світом, бо сама вийти на вулицю не може. Бідкається, що вже старенька й немічна, а за мить підбігає до шафки, щоб показати фотографії з чаювання в «Карітасі» та з екскурсії в Чернігів. Любить слухати на приймачі «Радіо Марія». Хоче встигнути розповісти геть усе: як говорить із Богом, яка рада, що до неї приходять гості, яку гарну діти змайстрували їй на Новий рік ялиночку. Радо з усіма фотографується й обіймає на прощання.
Читайте також: Механізм запобігання тортурам. Зберегти незалежність
Рушаємо до іншої підопічної, Тетяни. Власне, тут живуть аж троє осіб, що потребують допомоги. Сама Тетяна вже 35 років прикута до ліжка після кількох інсультів і коми. Чоловік Олег також пережив інсульт та операцію на серці. Дорослий син Сашко живе з ними: його разом із 11-місячною дитиною колись збив автомобіль. Дитина загинула, а Сашка пів року лікували: до тями прийшов, але ментально досі не одужав. Живуть у невеличкій квартирі, яка вміщає менше речей, аніж потребують троє дорослих людей.
«Ми з Олегом живемо 45 років, із них 35 років я паралізована. Саші було півтора року, коли я захворіла. Ніхто не давав шансів, що житиму, але я живу. Руки іноді дуже опускаються, але в нас є люди, які підтримують», — тихим голосом ділиться Тетяна. Вона постійно дякує Аллі та її колегам: «Дівчата нам дуже допомагають: перуть, готують їсти, миють, прибирають, приносять ліки, рецепти, пайочки. Олегові зараз принаймні краще, раніше він дуже погано почувався». Син спить поряд із Тетяною, чоловік мовчки слухає. «Ми вдячні, що є люди, які нам допоможуть хлібом і ліками. Буває, за квартиру не можемо заплатити, бо троє інвалідів у домі», — каже жінка і просить усіх молитися. Уже за порогом наздоганяє усвідомлення, що ніхто не заслуговує стільки горя на одну сім’ю.
Із початком пандемії стало значно більше людей, які звертаються по допомогу, каже директор «Карітас-Київ» отець Роман Сиротич. Малозабезпечені люди часто не працюють офіційно і втратили свої підробітки, а з ними й засоби для існування. Водночас зменшилася й кількість благодійників. «90% наших коштів — це гроші з-за кордону, від наших партнерів, які допомагають нам допомагати. Ми фактично лише передаємо цю допомогу. Кошти й узагалі будь-яку допомогу стало важче шукати, бо ця криза торкнулася також і Європи, і всього світу. Ці кошти — їхній прибуток, а якщо прибуток зменшився, то, відповідно, зменшилася й можливість допомагати», — каже він.
Читайте також: Кримські сироти. Без права на самовизначення
Оскільки стало більше тих, хто потребує допомоги, і менше тих, хто може її надати, логічним рішенням видається об’єднати зусилля. Цього, зокрема, прагне проєкт Isolated — «Ізольовані». Його створила креативна агенція Make Sense. Цей проєкт — про увагу до людей, які живуть поряд: стареньких сусідів, людей з інвалідністю, які потребують допомоги щодо придбання продуктів і ліків, виходу на прогулянку, сплати комунальних послуг або просто хочуть поговорити. Агенція розробила спеціальні плакати, які можна повісити у своєму під’їзді. Ті, хто потребує допомоги або може її запропонувати, залишають свої контакти й так знаходять одне одного. Така взаємодопомога актуальна не лише під час карантину. Глобальна мета проєкту — зробити країну й суспільство кращими та навчити українців взаємодіяти.
«Тому ми міркуємо над системою, що дасть людям змогу виявляти увагу до тих, хто її потребує. Гіпотеза така: коли ми навчимося бути уважними до таких людей, то масштабуємо цю увагу на все своє життя, зокрема й на спілкування з близькими, рідними та колегами. Ми хочемо прищепити культуру уважності одне до одного», — каже власник агенції Кирило Терещенко. Він прагне розширити Isolated до великого бренду благодійності та взаємодопомоги, тому залучив до проєкту такі організації, як фонд «Карітас-Київ» , альянс «Україна без сиріт», Veterano Service.
«Сенси благодійності сьогодні втрачено. Але вони дуже потрібні. Культура благодійності має стару конотацію: сльози, сум, немічність. Люди не хочуть втручатися, щоб їх із таким не асоціювали. Ми маємо на меті змінити образ благодійності. Для цього створили світлий проєкт із позитивною тональністю. Ми не просимо грошей чи чогось складного. Лише закликаємо на рівних звернути увагу на таких людей. Це нормальні люди, які живуть своїм життям, але можуть жити краще. Допомагаючи їм, кожен із нас покращує і власне життя. Кожна людина, яка це відчула, передаватиме імпульс далі. Тому ми маємо скоординувати схожі фонди й організації та об’єднати їх великим брендом. Люди живуть у світі брендів. Коли їх багато, то стільки само й сенсів. Ми прагнемо згенерувати спільний сенс благодійності», — пояснює Терещенко.
У перспективі кожен, хто захоче допомогти іншим, згадає про цей бренд і зможе до нього долучитися. «Має існувати маршрут простих і зрозумілих дій, які легко інтегруються в людський спосіб життя. Можливо, у смартфоні, під’їзді, на роботі, ще десь. Люди хочуть простих рішень, які до того ж принесуть їм радість», — каже ініціатор. Він сподівається, що за два-три роки ця система почне повноцінно працювати й допомога іншим стане простим і приємним процесом.