Соціологи й політологи часто вживають поняття «політична культура» і «політична свідомість». Що вони описують?
— Політична культура — це стійкі форми політичної поведінки та політичної свідомості. Я переважно вивчав саме політичну свідомість. Це набір політичних установок, орієнтацій та переконань — ті елементи, з яких складається політичний дискурс людини. Нагадаю: дискурс — це особлива форма спілкування та розуміння навколишнього світу. У цій ситуації йдеться про ту частину світу, яка стосується політики.
Як загалом можна охарактеризувати політичну свідомість сучасного українського суспільства?
— Такі запитання досить складні, оскільки політична свідомість містить багато різних компонентів. У своєму дослідженні я вивчав лише деякі з них: ставлення до демократії, установки на громадську активність, геополітичні орієнтації, авторитарні установки, а також рівень аномії. Під аномією соціологи розуміють невідповідність культурно встановлених цілей інституційно встановленим способам їх досягнути. Це, звісно, інтегральне явище, але на нього впливає і політика. Якщо подивитися на всі ці чинники, то маємо таке.
Найперше — наше суспільство є аномійним. Це довгий тренд, від якого ми більш-менш відхилялися лише 1992 року, коли ще діяли спільні норми, вироблені в радянському суспільстві. Відколи вони зруйнувалися, рівень аномії в Україні залишається високим. Тобто зневіра в те, що існують певні норми, які дають нам змогу спільно діяти для вирішення спільних проблем, — характерна для абсолютної більшості населення. А от геополітичні орієнтації нас, навпаки, диференціюють. Існує анклав проросійських орієнтацій — останніми роками він дуже зменшився і не домінує навіть на Сході, але зберігає певну стійкість. Є сегмент суспільства з проєвропейською орієнтацією. Є ті, хто має виразно антиросійську орієнтацію, проте стосовно ЄС налаштовані досить нейтрально.
Що стосується авторитарних установок, вони існують, але якщо й можна в цьому випадку говорити про звернення до патерналізму, то це дуже своєрідний його різновид. Свої особисті проблеми українці вирішують самостійно — і роблять це досить успішно. Твердження, що вони — патерналісти, які просто сидять і чекають, що хтось покращить їхнє життя, украй сумнівне. Але водночас суспільство очікує, що до влади може прийти якась особлива людина, здатна зрушити системні зміни. Такі установки можна назвати авторитарними лише умовно. Щойно українці бачать, що черговий лідер не справляється з поставленими завданнями, його харизматичні чари розвіюються. Тобто жоден лідер, хай би які великі надії на нього було покладено, не є для українців сакральною фігурою. Утім, це не заважає експлуатувати надії та очікування громадян у передвиборчій боротьбі.
Тобто в політичній свідомості українців справді є авторитарні установки. Проте ці установки не поширюються на решту їхнього життя, у якому українці, як я вже сказав, поводяться досить самостійно. Понад те, згідно з нашими дослідженнями, наші громадяни віддані цінностям свободи. Якщо держава починає втручатися в їхні особисті справи, вони реагують дуже гостро. У цьому сенсі українці якщо й хочуть якогось авторитаризму, то лише на їхніх умовах. Тобто щоб лідер розв’язував системні проблеми держави, але в життя громадян особливо не втручався. Це ніби суперечність, але так воно є.
А що можна сказати про демократичні установки?
— Якщо питати в людей про ідеальну демократію, то вони скажуть: «Так, демократія — це добре, це правильний шлях». Але нашу незрілу демократію вони оцінюють негативно. І цей негатив стосовно нашої демократії, на мою думку, починає переноситися на демократію розвинених суспільств. Це велика проблема, бо згодом ми почнемо негативно оцінювати не лише українську демократію з усіма її хибами, а й демократію взагалі. Якщо така тенденція розвиватиметься, то тоді наше суспільство може стати по-справжньому авторитарним.
У торішньому дослідженні ви аналізували політичну свідомість виборців, які проголосували в другому турі за Петра Порошенка та Володимира Зеленського. Чи зафіксували ви якісь відмінності?
— Результати опитування, яке я проводив перед другим туром, були цікавими. Але слід розуміти, що результати другого туру не свідчать, що всі виборці по-справжньому підтримували того кандидата, за якого голосували. Це була ситуація обмеженого вибору. Легше аналізувати електорат Петра Порошенка, оскільки він був менший і консолідованіший. Безперечно, це виразно проєвропейський електорат. Загалом виборці Порошенка видавалися менш авторитарними й більш демократичними. Пояснити це можна по-різному. На мій погляд, на Порошенка не екстраполювали авторитарні сподівання через те, що під час передвиборчої агітації його команда, на противагу команді Володимира Зеленського, цілком очікувано розігрувала карту обмеженості повноважень президента. Крім цього, тут був присутній чисто психологічний момент уникнення когнітивного дисонансу, що полягало в найкращих оцінках демократії в країні, якою керувала людина, що за неї виборці збиралися віддати свої голоси. Також виборець Порошенка демонстрував сильну установку на громадську активність.
Утім, порівнювати його з електоратом Зеленського в другому турі некоректно, оскільки тоді чинного президента підтримали дуже різні суспільні сегменти. Аналізувати електорат Зеленського краще, звертаючись до результатів «Слуги народу» на парламентських виборах. Тоді від електорату Зеленського відколовся сегмент прихильників ОПЗЖ. До речі, це найбільш специфічна група в українському суспільстві: вони дуже негативно оцінюють демократію і в Україні, і на Заході, відчувають сильну аномію, мають найбільш проросійську та антиєвропейську орієнтацію. Хоч як парадоксально, однак соціальне самопочуття цієї групи на досить високому рівні.
Електорат «Слуги народу» внутрішньо неоднорідний. Його ядро становлять люди, які переймаються переважно своїм особистим життям та проблемами. Водночас є інша група, яка збігається з виборцем ОПЗЖ за всіма показниками, окрім одного — геополітичних орієнтацій. Тобто такі виборці «Слуги народу» налаштовані прозахідно, хоча негативно оцінюють демократію, мають високий рівень аномії та авторитарності. Для мене це було чи не найцікавішою дослідницькою знахідкою. Ще дві групи електорату «Слуги народу» тяжіють відповідно до виборців «Європейської солідарності» та «Голосу». Це більш демократичні, менш аномійні групи, вони налаштовані антиросійськи, але їхнє ставлення до ЄС нейтральне. Оскільки ці дві групи найконструктивніше налаштовані, вони якраз і були для влади допоміжним ресурсом у вирішенні спільних проблем. Ці люди справді хотіли щось змінювати, працювати — отже, людський ресурс був.
Взагалі 2019 року ми насправді мали дуже складну картину. Щоб зрозуміти її зміни, потрібні ще дослідження, більші вибірки й детальніший інструментарій. Наше суспільство набагато різноманітніше й більш гетерогенне, ніж заведено вважати. Це зовсім не 25% і 73%.
Повертаючись до теми політичної свідомості. Чому українці мають саме таку політичну свідомість?
— На мій погляд, джерелом головних ідеологічних дискурсів у нашому суспільстві є історичні події XX століття. Якщо ми розглядаємо посткомуністичний дискурс, то повинні вести мову про наявність його дуже різних варіантів. Хтось може сповідували відвертий сталінізм, а хтось наголошувати лише на принциповій необхідності державної підтримки та володіння великими підприємствами. Своєю чергою, націоналістичний дискурс закорінений у боротьбу, яку вели проти радянської влади та проти інших окупантів. Можна копати глибше, але загалом ХХ століття сформувало ті дискурси, які впливають на різні групи українського суспільства й нині. Ідеологічні полюси, що задаються цими дискурсами, є найстабільнішими. Саме тому політична гра на полюсах допомагає тим чи тим силам перемагати, але зазвичай це перемога без перемоги. Бо, експлуатуючи полярні дискурси, та чи інша сила може прийти до влади, але не посісти в ній головного місця.
Водночас є значна частка громадян, орієнтована не на минуле й ті ідеї, які були сформульовані тоді, а на сучасність. Це прагматичне ядро, яке насамперед цікавиться якістю свого життя та життя близьких людей. І ось для цієї частини в історичному вимірі визначальним є саме період незалежності України. А це якраз період патологічної відірваності так званих політичних еліт від широких верств населення, ключовим наслідком чого є загадана вище аномія. Розвиток демократії в умовах аномії — це шлях до нівелювання демократичних цінностей, а також вихідний пункт для популізму та спекуляцій на різноманітних проблемах, що існують у суспільстві. Усе це і відчиняє двері для появи тієї специфічної форми патерналізму, про яку йшлося вище. Звичайно, все можна списувати на посткомуністичний синдром, але минуло майже 30 років. Покоління змінюється, суспільство змінюється, а разом із цим змінюється й політична система України.
Як ви гадаєте, що може змінити цей патерн політичного розвитку нашої країни?
— Поки ми, звичайні громадяни, не навчимося вибудовувати конструктивну комунікацію одне з одним, він не зміниться. Комунікація формує суспільство, і що конструктивнішою вона буде, то більше шансів змінити на краще й політичну систему.
—————-
Сергій Дембіцький народився 1983 року в м. Сольнок (Угорщина). Закінчив магістратуру Університету «Україна» за фахом «Соціальна робота» (2006). 2011 року захистив кандидатську дисертацію в Інституті соціології НАН України. Тема дисертаційної роботи: «Теоретична валідизація в соціологічному дослідженні: методологія та методи». 2019 року захистив докторську дисертацію на тему «Розробка соціологічних тестів: методологія і практики її застосування». Автор книги «Політична культура українського суспільства: тенденції розвитку в умовах новітніх викликів» (2019). Керівник соціологічного моніторингу «Українське суспільство». Заступник головного редактора наукового журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Обіймає посаду провідного наукового співробітника Інституту соціології НАН України.