Кожна поневолена тоталітаризмом нація потребує того когось, хто нагадуватиме їй, що стан, в яком вона перебуває, не є нормальним. Того пана Когіто, вигаданого польським поетом Збігнєвом Гербертом, який матиме мужність думати самостійно, і який лишить майбутнім поколінням свідоцтво про те, що відбувалося. Поет, що виводив українську поезію на рівень сучасних йому європейської та американської, і в модернових формах закарбовував протест проти того, що відбувається на його очах перед усім як людини вільної, по повній вклався у справу будови власної, української, а не радянської культури – всі ці твердження чинні стосовно Василя Стуса. Він загинув в таборах за нез'ясованих обставин у 1985 році, переживши знищення частини творчого набутку.
1989 року Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком, низка українських дисидентів, заснувала премію імені Василя Стуса, яку на тодішні Різдвяні свята було присуджено і вручено вперше. Першими її лауреатами стали художник Опанас Заливаха та Український молодіжний театр імені Курбаса, які отримали відзнаку з рук Євгена Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців. Мова про відзнаку, яка існує от вже три десятиліття, і яку вручають літераторам, митцям, режисерам, музикантам, культурним менеджерам за внесок в українську культуру й стійкість громадянської позиції. Починаючи з 2016 року, Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа та видавництво "Дух і Літера" взяли на себе справу продовження цієї ініціативи. На сьогодні цю відзнаку мають понад 60 різних діячів українського мистецтва та культури, серед яких є як українські дисиденти, як-от Микола Горбаль, Іван Світличний, Василь Овсієнко, так і наші сучасників, як-от Володимир В'ятрович, Сергій Жадан, сестри Тельнюк, Владислав Троїцький та інші. 2020 рік став ювілейним, коли у другу суботу вересня Премію імені Василя Стуса було присуджено і вручено в тридцятий раз.
Читайте також: Кінофестиваль «Молодість»: екран та маски
"Україна як постколоніальна країна має всі ті проблеми, які у неї були і в колоніальні часи, хіба що тільки в інших формах. Творчість Стуса є нагадуванням нам про те, як ми маємо в цих умовах поводитися. Це взірець тієї громадянської позиції яка лишається актуальною і сьогодні", – зауважив у своєму виступі під час урочистого вручення премії, що про неї вище мова, почесний президент українського PEN Микола Рябчук. Під тиском репресивної, каральної машини дуже складно виходити із внутрішньої еміграції, говорити на повний голос, називати речі їхніми іменами. "Всі, хто проти диктатури, встаньте!", – голосно залунало 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі "Україна" під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Слова ці належать Івану Дзюбі, В'ячеславу Чорноволу та Василю Стусу, що не побоялися публічно висловитися проти хвилі політичних арештів української інтелігенції, що відбувалися у той час. Стусові на той момент було 27 років, Чорноволові 28, а Дзюбі – 34 роки. Голос молодих сколихнув СРСР часів першого рок перебування при владному стерні Леоніда Брєжнєва. Цей виступ став першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі після ІІ Світової війни. Літературознавець, журналіст і поет – всі вони по-своєму говорили про одне і те саме: культура стає безликою, інструменталізується, якщо її творці і носії не мають власної гідності і громадянської позиції. Ніщо так не страшить тиранію, як ті, хто голосно запитує, нехай і в повітря, про її справжню суть, змушує самостійно мислити мільйони осіб, долати в собі рабів.
Гідність, свобода, солідарність – ці слова мають однаковий сенс із вуст і з-під пера політичних в'язнів, бранців Кремля різних часів – від Стуса, Чорновола, Світличного, Дзюби і до Сєнцова, Асєєва, Сущенка, Умєрова і Чийгоза. І довгого ряду інших також. Цьогорічне вручення Премії імені Василя Стуса, що припало на 12 вересня, відбулося в силу епідеміологічних обставин дуже камерно, але при цьому цю церемонію змогли побачити всі охочі завдяки телевізійній трансляції. Камерність події не применшує її значення. У внутрішньому дворику Національного музею Тараса Шевченка флейта і гобой враз почали виводити тонку, щемливу східну мелодію. Цього року лауреатом Премії імені Василя Стуса став український кінорежисер, актор театру та кіно Ахтем Сеітаблаєв. Український….і кримськотатарський. Цей жест символічний і важливий з декількох міркувань. Творення української сучасної політичної нації відбувається тут і тепер, і важить, щоб це був процес, в яком діють рівні суб'єкти, об'єднані спільною метою.
Читайте також: Подих міста у візуальних ефектах Bouquet Kyiv Stage
Як зазначив під час свого виступу під час вручення премії лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, досі триває розвінчання маси міфів і упереджень стосовно кримських татар, які були навішані на цей народ як за часів російського царату, так і в радянську добу. "Ахтем Сеітаблаєв міцно доклався до подолання того негативу, тих стереотипів щодо кримськотатарського народу, що практикувалися як в царській, так і в Радянській Росії, і що продовжує робити Росія путінська. Він багато зробив для того, щоб у нас у країні формувалася здорова політична нація", – констатував Мустафа Джемілев. Українцям і киримли банально по-новому потрібно познайомитися, і самостійно скласти одне про одного судження, створити той простір, де постане наше спільне "ми". Майданчиком для такого знайомства слугує мистецтво, зокрема кіно. Анексія Криму, батьківщини і єдиної домівки кримських татар не є доконаним і загальновизнаним фактом доти, поки українське суспільство з усіх можливих майданчиків продовжує голосно говорити, що так не є. Гідне пошанування нашим суспільством кримськотатарських діячів культури сьогодні теж є актом солідарності і виявом чіткої громадянської позиції, простягання руки тим, кому дійсно складніше. Тим, хто говорить сьогодні одне одному так: "Наступного року в Бахчисараї!", і продовжує свій мирний, але стійкий спротив тим, хто забрав у них рідній дім.
Кіно – це гарний спосіб розказати дуже багатьом людям певну історію, занотувати її на плівці, якщо на папері чомусь не випало, пояснити певні речі, почати діалог. Ахтем Сеітаблаєв став автором декількох важливих як для кримських татар, так і для решти українського суспільства картин. Мова про фільми "Хайтарма" і "Чужа молитва". Це повнометражні кінополотна, які вперше розповіли і про Сюргюн, депортацію кримських татар 1944 року, коли цілий народ було викинуто з власної землі до країн Середньої Азії, і про те, як кримські татари рятували під час нацистської окупації євреїв. Символічно, що Ахтем Сеітаблаєв виконав у "Хайтармі" роль головного героя, очима якого показано депортацію кримських татар, льотчика-винищувача найвищого класу Ахмета-Хана Султана.
Є ще один фільм, який доречно згадати. "Додому" Нарімана Алієва, стрічку кримськотатарською та українською мовами, показану минулоріч на Канському кінофестивалі. Це історія, яка могла трапитися насправді, і, очевидно, таки трапилася. У кримського татарина Мустафи (його грає Ахтем Сеітаблаєв) гине первісток, Назім. Батько приїжджає до Києва, куди його два сини поїхали після анексії Криму, аби повернути молодшого сина Аліма додому, а старшого поховати на батьківщині в Криму згідно мусульманським традиціям. Проста історія, якби не декілька важливих але: Назім гине, захищаючи сучасну Україну від російської агресії, але навіть мертвим йому дуже важко потрапити додому, до Криму, бо півострів анексований Росією. Не забуваймо, що Ахтем Сеітаблаєв є також творцем "Кіборгів", стрічки про оборону Донецького аеропорту, один з найважливіших епізодів російсько-української війни, що точиться донині. Все це не сторонні, чужі сюжети для режисера і актора, сина учасника боротьби за повернення додому, до Криму після радянської депортації, українського волонтера, відзначеного цьогоріч Премією імені Василя Стуса.
Читайте також: Цьогорічна Toloka: в «зеленій зоні» просто неба
Радянський тоталітаризм і його наступник, сучасний російській неоімперіалізм бажають потопити будь-який спротив собі в страху. "Я й досі не уявляю, як Василеві Стусу вдалося перебороти свій страх перед молохом радянської влади, – зазначив під час свого виступу на церемонії нагородження Ахтем Сеітаблаєв. – Можливо, він знайшов ці сили в собі, бо вірив у те, що робив і створював, вірив, що, попри все, він не сам у своїй боротьбі, що є люди, які його підтримують, люди, яким не все одно… Люди, для яких є різниця між творенням і руйнуванням. Люди, яким важливо, які назви мають вулиці, на яких живуть їхні діти та батьки, навіть якщо вони освітлені й заасфальтовані. Люди, які знають різницю між рідним і ворожим. Люди, які з великою гідністю і мужністю відстоюють свої сенси та цінності. Багатьом із нас сьогодні значно легше жити та боротися за свою гідність, за життя своєї землі та своїх дітей тому, що був і є Василь Стус, що серед нас і сьогодні літає Птах його душі".
"Відчуття власної гідності… Чи це не найцінніше з національних багатств? Чи не в цьому тепер є наша найбільша потреба? Чи не його нам тепер найпильніше не вистачає? Хто зна…Але людина з почуттям власної гідності не соромиться рідної мови, не забуває своєї історії, не запобігає перед чужою культурою, цінує і любить свій народ, його надбання, його традиції, його світосприйняття. Людина з почуттям власної гідності не тільки вимагає поваги до себе, а й поважає інших, вона не принижується брехнею ні собі, ні людям…", – писали члени Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, що стали фундаторами Премії імені Василя Стуса, передмові до альманаху "Євшан-зілля"наприкінці 1980-х років. Багатьох із тих, хто ідейно боровся не лише за свободу і незалежність України, а й за саме значення, збереження людської гідності в умовах радянського тоталітарного режиму, з нами більше немає. В якийсь момент здавалося, що боротьба тієї когорти людей, до яких належав поет Василю Стус, стала реченнями на сторінках історичних книжок, а не фактом щоденного життя нашого суспільства. На жаль, це виявилося необережним і передчасним твердженням. Сьогодні, коли вже сьомий рік поспіль триває російська збройна агресія проти України, частину української території окуповано, півострів Крим анексовано і тривають репресії проти його жителів, зокрема кримськотатарського народу, досвід українських дисидентів другої половини ХХ століття звучить по-новому.