Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерреш в одному зі своїх нещодавніх виступів зазначив, що внаслідок пандемії COVID-19 система освіти у світі нині зазнала найсерйознішого удару за всі часи історії. Чи усвідомлюють в Україні, що йдеться про кризу в стратегічно важливій сфері, від якої дійсно залежить наше майбутнє?
— Це справді так. Проблеми, які зараз вирішує Україна, не є унікальними: вони досить типові для країн усього світу, оскільки йдеться саме про глобальну кризу. За даними ЮНІСЕФ, більш ніж півтора мільярда учнів і студентів відчувають нині великі труднощі з доступом до освіти. І цей надскладний комплекс проблем доводиться вирішувати, як то кажуть, у польоті, бо ніхто не виявився готовим до кризи, яку ми тепер маємо.
Унікальними для будь-якої країни — й України також — є наші умови та наші можливості. Не треба це розглядати лише як щось негативне, бо будь-яка криза — це не тільки проблеми, а й можливості розвитку. Ми в Україні вже маємо свій непоганий досвід здійснення дистанційного навчання, непогані напрацювання, досить чітке розуміння того, що робити далі. Також маємо суттєві проблеми, насамперед брак грошей. Для мене, як освітнього омбудсмена, абсолютно зрозуміло, що безпечна та якісна освіта потребує суттєвих коштів, якісного державного фінансування. З останнім маємо великі проблеми, про що скажу пізніше.
Головним питанням, безумовним, аксіоматичним пріоритетом освіти є життя та здоров’я учасників освітнього процесу. Бо якщо немає життя і здоров’я, то решта втрачає сенс. Саме тому, розуміючи складність нинішньої ситуації і те, що освіта має бути якісною, ми маємо керуватися провідним принципом дій в умовах небезпечного для життя й здоров’я форс-мажору. Ми змушені запроваджувати певні обмеження до нашого щоденного життя, дотримуючись принципу найменшої шкоди. Тобто якщо вимушено призупиняються заняття в школах та університетах, це, безумовно шкодить якості освіти. Але якщо не призупинити занять, шкода для життя і здоров’я тих, хто навчається, може бути набагато сильнішою, щоб не сказати — трагічною.
Читайте також: Навчання на власний розсуд
Багато чого нині змінилося. Тієї системи освіти, яка була в нас ще на початку березня цього року, уже немає. Зароджується нова система освіти, хоча не всі до кінця усвідомили цього. Ще є певне бажання загальмувати роботу, повернути «старі добрі часи». Але цього не буде, бо ситуація змінилася докорінно. Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерреш має рацію: освіта стикнулася з історичним, епохальним викликом, бо змінюється епоха в освіті. Що раніше ми всі це усвідомимо, то раніше почнемо жити й діяти відповідно до обставин нової епохи, то краще буде для наших дітей, які зможуть отримати якіснішу освіту в безпечних умовах. Без усвідомлення і мотиватора таких змін буде дуже складно.
Наша держава має фонд, спрямований на фінансування протидії пандемії COVID-19. Проте допомога нині потрібна не тільки медикам, а й освітянам, бо йдеться про забезпечення гарантованого права на надання освітніх послуг. Чи усвідомлюють на найвищому державному рівні потребу виділення таких коштів і на що саме вони мають бути спрямовані насамперед?
— До згаданого фонду з бюджету освіти було вилучено майже п’ять мільярдів гривень. Але освіта з тих грошей практично нічого не отримала на подолання наслідків пандемії. Хіба що 52 млн грн як відшкодування за раптове та незрозуміле скасування пробного ЗНО. На цей момент, на жаль, я не чув публічних заяв на найвищому рівні про потребу додаткового фінансування освіти. У приватних розмовах необхідність ця визнається, але поки що не бачу дій, які свідчили б, що таке особисте розуміння втілюється в конкретних державницьких рішеннях. Мене це дуже непокоїть, бо освіта зазнала потужного негативного впливу пандемії та неабияк потребує підтримки. Інакше критично небажані для суспільства наслідки відчуватимуться ще багато років. Саме тому я 18 серпня спрямував до прем’єр-міністра листа, у якому пропоную негайно винести на розгляд Кабміну питання про надання освіті цільової субвенції з державного бюджету на подолання негативного впливу пандемії.
Є кілька абсолютно прозорих речей, які треба зробити. Наприклад, однією з ключових вимог безпеки для життя та здоров’я є дотримання соціальної дистанції — це вимога МОЗ. На практиці для школи це означає, що в класі має перебувати менше учнів. Якщо так, то шкільний клас треба ділити на підгрупи. Звичайно, у різних школах маємо різні умови. В Україні 16 тисяч шкіл, і якщо середня наповненість шкільного класу становить 18 дітей, то в невеличких містечках вона близько 10, а у великих містах — суттєво більше: середня — 28, а буває й понад 30. Тому одні школи мають свободу для маневру через невелику наповненість приміщень, а інші будуть змушені ділити класи, можливо, виводити частину класів на другу зміну. А це означає подвійне навантаження вчителів. Або доведеться застосовувати принцип маятника, коли одного тижня вчиться одна половина класу, наступного тижня — інша: одні працюють в класі, інші — дистанційно. Але з ними всіма треба комусь працювати!
Читайте також: Позашкільна освіта на екрані
Досвід весняного карантину нам до болю яскраво продемонстрував, що робота вчителя в умовах дистанційного навчання складніша, ніж у звичайному режимі. Причина цілком зрозуміла: те, що вчитель робить, зазвичай напрацьоване багатьма роками попереднього досвіду. А тепер усе це довелося зробити буквально з нуля й дуже швидко. Це є проблемою. Це потребувало такої праці, що ті вчителі, які реально працювали, були зайняті по 12–15 годин на добу. А таких було чимало, хоча були й ті, хто відмовлявся працювати дистанційно — мовляв, то не прописано в їхніх посадових обов’язках. Що й казати про професійне вигорання добросовісних людей. А багато з них працюють дуже напружено, бо відчувають відповідальність. Щоб так викладати, треба ретельно готуватися. Але, вибачте, якщо ми хочемо здійснювати освіту не лише руками низки ентузіастів, а зусиллями системи освіти, потрібні гроші на оплату додаткового робочого часу. От на це насамперед і потрібне фінансування.
Рівний доступ до освіти є одним із гарантованих державою українцям прав. Як його забезпечити за нинішніх умов дітям із селищ та маленьких містечок, де доступ інтернету проблемний?
— Це ще один із ключових пріоритетів для виділення грошей: забезпечення закладів освіти якісним доступом до інтернету та необхідним обладнанням. Це те, що потрібно робити бюджетним коштом. Щодо забезпечення необхідною технікою родин, то тут усе складніше: жодний бюджет не потягне таких шалених витрат. Хоча для певних соціально вразливих груп населення такі витрати мають бути передбачені. За даними нашого опитування, типовою ситуацією в українських родинах цієї весни була «битва за комп’ютер». Було б дуже цікаво й важливо запитати маркетологів, яким чином змінилася структура споживання та закупівель у сфері мобільних гаджетів, наскільки зростає їхній обіг. Очікую, керуючись здоровим глуздом і розумінням ситуації, що українські родини замисляться над структурою своїх витрат — з урахуванням того, що необхідно забезпечити дитині доступ до всіх сучасних освітніх можливостей.
Чи вистачає нам нині педагогів, які готові працювати в умовах змішаного освітнього процесу, тобто комбінування традиційних та дистанційних форм навчання? Хто сьогодні розробляє сенс, форми й методи дистанційного навчання?
— Знаєте, мені ситуація в освіті навесні 2020 року дещо нагадала весну-літо 2014 року. Армії практично не було, техніки теж, управління було майже втрачене. Фактично в тих мовах нас урятували волонтерський рух і готовність держави цей рух тоді підтримувати. У нас є волонтерський рух серед педагогів, і, повірте, ще й який! На наше щастя, кілька попередніх років ми мали чудовий досвід розвитку руху EdCamp, створення досить великої кількості онлайн-курсів на платформах Prometeusта EdEra. Був чудовий досвід запровадження Нової української школи, підтриманий і самими батьками, і прогресивними педагогами, які відчули, що треба змінювати освіту. Тому, за моєю оцінкою, до нештатної ситуації навесні ми прийшли не з порожніми руками, на щастя. Те, що робили навесні наші вчителі, інакше, ніж відчайдушним пасіонарним волонтерством, назвати складно. Люди самотужки розробляли дистанційні курси (а це дуже коштовна робота), бо відчували відповідальність за долю країни й своєї професії.
Читайте також: Уроки на дивані. Як українці впоралися з дистанційною освітою
А це є ключовою мотивацією для будь-якого волонтера. Ми отримали потужний педагогічно-волонтерський рух. Тепер треба цей рух далі підтримувати, переводити його на професійні рейки. Цьому невимовно цінному досвіду потрібні фінансування, організація, структура, узагальнення та поширення. Це потрібно зараз, і це вже робиться. Навесні ми мали ще один чудовий досвід: телевізійні уроки, Всеукраїнську школу онлайн. Це не є дистанційним навчанням у повному сенсі цього слова. Але ми розуміємо, що є технічні обмеження в багатьох населених пунктах: не всюди є якісний інтернет, а от телебачення є всюди. І то було дуже гарне рішення, яке допомогло пом’якшити оцей страшенний удар по освіті. Це асинхронне навчання: учитель розповідає, а що роблять діти, як вони сприймають, йому невідомо. Важливо дати інформацію, викласти новий матеріал. Мене дуже обурило цькування через помилки, які були на перших уроках. То були помилки технічні, організаційні, іноді — суто обмовки, іноді — від недостатньої ерудиції вчителя в іншій сфері, яка не стосується його предмету. Але виходити практично в прямий ефір з навчальним матеріалом — надзвичайно складно, знаю по собі. Бо коли готую якийсь навчальний онлайн-курс, то для зйомки короткого ролика хвилин на сім — вісім доводиться по три — чотири години працювати в студії, робити численні дублі. Більше скажу: для такої великої кількості уроків чисельність помилок була невисокою — їх можна було очікувати суттєво більше, але колеги впоралися.
Зараз маємо чудові напрацювання та ініціативи на місцях, в управліннях та департаментах освіти, від директорів шкіл, що на основі рекомендацій Міністерства освіти країни напрацьовують свої алгоритми та порядок дій. Спілкувався з кількома директорами київських шкіл. Усі ці школи нині проводять тренування перед початком навчального року. Хтось виступає в ролі учнів, хтось у своїй звичній ролі вчителів, і моделюють: як діти заходять до школи, потім до класу, що тоді відбувається. У такий спосіб шліфується запропонована модель. Але мушу відразу сказати: перші тижні навчального року будуть дуже складними. Ми маємо розуміння, що і як треба робити, але так само всі притомні люди усвідомлюють, що реальне життя підкидатиме нам зараз багато неочікуваних речей. Нам важливо дуже гнучко реагувати, робити швидкі висновки й дії. Це складно, іноді психологічно травматично для декого, але іншого шляху в нас просто немає, якщо ми хочемо, щоб наші діти навчалися безпечно та ефективно.
Україна має позитивний досвід із розробки освітніх дистанційних курсів для дітей з Криму та окупованих районів Донбасу. Як можна використати напрацьовані дистанційні інструменти та досвід для всіх українських школярів?
— Цей досвід, по-перше, треба поширювати. Я вважаю дуже важливою можливість підстрахуватися, збагачувати інструментарій освіти. Навчання має бути, на мій погляд, змішаним, навіть за звичайних умов. Цифрові платформи набагато розширюють можливості вчителя і створюють додаткові можливості для учнів. Опитування серед батьків засвідчило, які цифрові платформи для навчання використовують. Це і Zoom, Skype, MicrosoftTeams, і найпопулярніший, за даними нашого опитування, Google Клас. Останню платформу я використовував як учитель у своїй роботі з 2017 року. Не очікував, поки до мене прийдуть і запропонують використовувати такий інструмент, а сам його опанував — і запропонував учням. Тоді ж для вчителів школи, де я працював директором, провів тренінг, як використовувати Google Клас.
Читайте також: Навчання попри карантин
Вгадайте, скільки вчителів після цього почали цей інструмент використовувати? Аж двоє, до того ж епізодично. А коли з’ясувалося, що немає іншого способу достукатися до дітей, аніж оті цифрові платформи, от тоді педагоги наші кинулися. Це дуже обнадіює, бо з’явилися мотивація та нова хвиля зростання цифрової компетентності українського вчительства. За оці три місяці весни 2020 року вона зросла в рази більше, ніж за попередні десятки років, бо люди відчули потребу. За ініціативи служби освітнього омбудсмена разом із компанією Google Україна зробила спільний проєкт, із Академією цифрових тренінгів провели безплатно навчання щодо розгортання інструментів, цифрових платформ для вчителів. На такий тренінг записалося понад три тисячі осіб, у навчанні взяло участь більш як дві тисячі, а сертифікати про його проходження отримало майже півтори тисячі. Це дуже вагомий результат: зазвичай до фінішу онлайн-курсу доходить не більше як 20% учасників, а тут — майже 70%. Ми й надалі шукатимемо можливості для того, щоб ще навчати колег. Дуже очікую, щоб у цьому взяла участь Microsoft та інші великі компанії. Є над чим працювати і є перспектива, що робити.
Концепція Нової української школи передбачала систему партнерства між школою, учнями та їхніми батьками. У світлі нинішньої кризи посилилася дискусія, хто саме відповідальний за надання середньої освіти — батьки чи школа? Яке ваше бачення стосовно цього?
— Це одвічна дискусія щодо того, хто за що відповідає. Батьки кивають на школу, школа — на батьків. Насправді це має бути партнерство, коли кожний має свій шматок роботи й кожний її відповідально виконує. Найперший обов’язок школи — надати якісну освіту в нинішніх умовах. Школа має забезпечити якісну освіту й не перекладати свої обов’язки з освітньої діяльності на батьків. Те, що в нас відбувалося навесні, — наслідок того, що всі ми виявилися заскочені ситуацією зненацька. От у школі все гаразд, а ввечері оголошують, що завтра до школи не йдемо, і це триває вже пів року. Але школа не забезпечує і не має забезпечувати такі речі, як місце для дитини для виконання уроків, книжки вдома (якщо батьки не читають, то звідкіля дитина здобуде цю навичку?). Усім було складно.
Розумію батьків, які змушені були робити те, що не є їхньою професією, що дуже їх навантажує, вимагає велетенської концентрації та професійного досвіду. Думаю, що тепер, у вересні, коли ми вже маємо досвід, зробимо певні висновки, і школа та батьки співпрацюватимуть та діятимуть інакше. Головне завдання батьків — забезпечити дитині якісні умови вдома, можливість навчатися. Крім цього, батьки мають дбати про здоров’я дитини поза школою. І не тільки власної, а й інших дітей. Якщо раптом є підвищена температура, дитину ліпше не пускати в школу, бо буде небезпека для всіх. Школа ж має налаштовувати дистанційні платформи, залучати батьків і дітей до спільної проєктної роботи.
Багато проблем, пов’язаних із забезпеченням освітнього процесу, постає там, де немає ефективної комунікації між місцевими громадами, батьками та школами на місцях. У який спосіб можна виправити таку ситуацію, на ваш погляд?
— Це дуже залежить від того, хто очолює заклад освіти. Знаю чимало прикладів, коли між батьками й школою є цілком конструктивні відносини. Це не означає, що вони безхмарні, бо освіта — дуже складна система, де перетинаються інтереси низки зацікавлених осіб і соціальних груп. Головне, щоб усі конфлікти, розбіжності інтересів проговорювали — не приховували, а вирішували. Велика частина цієї роботи, до речі, — якісна комунікація освіти з громадою та батьками. Нам украй не вистачає цього. За рік роботи освітнім омбудсменом я побачив, що майже третина звернень щодо порушення освітніх прав насправді є порушенням лише одного права — права на достовірну й актуальну інформацію. Часто освіта та місцева влада не комунікують із громадою, не розповідають, що відбувається, не дають розрахунків, не виконують статтю 30 Закону України «Про освіту», яка так і називається: «Прозорість та інформаційна відкритість закладу освіти». Важливо розповідати, скільки грошей є і куди вони мають піти.
Читайте також: Die Welt: Велика непевність
Я, як директор школи, готовий був залучати батьків до формування бюджету школи, розподілу коштів. Такий запит від батьків був. Але батьків, які реально готові долучатися до такої роботи, виявилося не так уже й багато. Питання про те, як школа працює, як розвивається, цікавить, на жаль, небагатьох батьків. Це, до речі, одна з причин, чому досі процвітають побори в школах. У цих поборах є дуже важливий психологічний елемент: працювати з дитиною, цікавитися її шкільним життям, надихати, підтримувати, у чомусь за змоги допомагати — це складно, потребує ресурсу й часу, а також певного власного перенавчання. Набагато простіше дати школі грошей і вважати це виконаним обов’язком стосовно дитини.
Вимушені карантинні обмеження залишили свій відбиток на діяльності школи не тільки середньої, а й вищої. Які специфічні проблеми та виклики, на вашу думку, постають нині перед закладами вищої освіти й тими, хто її здобуває?
— Проблем багато — як системних, так і локальних. Головна проблема полягає в тому, що вищій школі загалом доведеться дуже швидко й гнучко перебудовувати модель реалізації своїх освітніх програм. Добре це помітно на прикладі найкращих західних університетів, як-от Стенфорд чи Гарвард. Вони доволі тривалий час зверхньо ставилися до онлайн-освіти, стверджуючи, що справжню якісну освіту можна здобути лише в безпосередньому контакті між викладачем і студентами. А тепер, коли виникла криза, вони раптом змінили погляд. Тепер вони кажуть: «У нас є такі класні курси онлайн, давайте до нас!». Питання тут не просто про гроші, а й про зміст навчання, бо маємо досліджувати цей світ і здобувати освіту не лише традиційними способами, а й за допомогою новітніх цифрових технологій.
Багато українських університетів раніше використовували онлайн-платформи й створювали власні. Цього року університети, які про це подбали давно, не відчули надто великої кризи. Просто збільшили обсяг того, що викладається, через ці платформи. Ті, хто про це не надто дбав, отримали суттєві проблеми. Студенти зараз дійсно більше мотивовані та орієнтовані на результат. Поряд із цим проблема академічної доброчесності й плагіату є дуже гострою, а під час роботи з дистанційними інструментами вона виходить на новий рівень, що стає реальною небезпекою для якості освіти. Українська освіта уражена вірусом плагіату, і лікуватися доведеться довго.
———————-
Сергій Горбачов народився в місті Запоріжжі. Український освітянин, журналіст, перший освітній омбудсмен України. Упродовж 1984–1988 років працював учителем російської мови та літератури в кількох запорізьких школах. Був одним із творців ліцею «Логос» у Запоріжжі — одного з перших освітніх закладів для обдарованих дітей в Україні. Обіймав посаду директора ліцею з 1990 по 1996 рік. 2015-го, після перемоги в конкурсі на заміщення вакантної посади, стає директором школи № 148 у Києві. Тоді ж починає викладати зарубіжну літературу та медіаграмотність. З 14 серпня 2019 року обіймає посаду освітнього омбудсмена України.