Уже протягом кількох місяців і сам Володимир Зеленський, і його «слуги» з уряду й парламенту активно просувають ідею різкого зниження кредитних ставок на іпотеку для населення до 10% і нижче. Натомість прем’єр-міністр давно й активно лобіює зниження кредитних ставок для бізнесу. Уряд Шмигаля, щоб активізувати задуману раніше для підтримки нового малого бізнесу програму 5–7–9%, значно змінив критерії та надав доступ до них для більшого та давно активного бізнесу. Однак основну ставку зроблено на зниження облікової ставки й активне кредитування на умовах рефінансування банків, які нібито мають спрямувати отримані кошти на дешеві позики для реального сектору економіки.
У липні президент Зеленський відверто заявив про намір таки «дотиснути банки». І нещодавня зміна керівництва НБУ в цьому логічному ланцюжку видається важливим і необхідним кроком. Одна із заступниць попереднього глави НБУ Катерина Рожкова ще до призначення його наступника запевнила, що в регуляторі працюють над тим, щоб масовий запуск дешевої іпотеки стартував уже в четвертому кварталі поточного року, а бізнес почав отримувати кредити приблизно в ті самі терміни. Щоправда уточнила, що це стане можливим за умови збереження макроекономічної стабільності.
Спекуляція на болючій для мільйонів українців житловій проблемі — давня, хоч і контрпродуктивна, ба навіть шкідлива традиція українських політиків в умовах стрімкої втрати популярності й наближення виборів. Навесні 2012-го (теж за півроку до парламентських виборів) тогочасний президент Віктор Янукович також обіцяв українцям кредитування купівлі житла під 2–3% річних. Тоді, щоправда, різницю з ринковими мала компенсувати держава з бюджету. Тепер планують дотиснути банки і НБУ.
На відміну від нинішніх обіцянок Зеленського, тодішня влада регіоналів бодай не приховувала, що втілення її житлових програм має на меті розв’язати проблему не населення, а більше забудовників. Чинний президент, оточення якого також тісно пов’язане з великим будівельним бізнесом, виявився у цьому сенсі сором’язливішим.
Читайте також: Коли грошей забагато
Та це не скасовує давно відомого й неодноразово перевіреного в українських умовах факту, що здешевлення іпотеки без зростання конкуренції та пропозиції на ринку (про що Зеленський воліє мовчати) означатиме не збільшення доступного житла для громадян, а зростання прибутків забудовників, а також цін на «квадрати». Так уже було у 2005–2008 роках. Тоді це призвело головним чином до буму цін, а не темпів будівництва. Країна близько десятиліття оговтується від важкого похмілля.
Оскільки ціну визначає співвідношення попиту та пропозиції, то без різкого збільшення останньої всі зусилля щодо зниження вартості іпотеки автоматично трансформуватимуться в додаткові прибутки будівельних компаній і пов’язаних із ними чиновників-корупціонерів, які видають необхідні дозволи. А вартість обслуговування кредиту під 10% для пересічних українців залишиться приблизно такою самою, як і за ставки 20%. Просто ціна зросте, щоб знову збалансувати попит і пропозицію. А для тих, хто самостійно накопичив кошти для придбання житла його доступність узагалі знизиться в рази.
Тому щоб пожвавити ринок житла й полегшити розв’язання житлової проблеми мільйонів українців потрібно не зменшувати ставки на іпотеку, а стимулювати збільшення обсягів будівництва. Урешті, не під запис учасники ринку зізнаються, що навіть за нинішніх цін забудовники отримують надзвичайно високий рівень прибутковості для своїх об’єктів, особливо якщо ліквідувати корупційне навантаження з отримання дозволів і погоджень. А останнє потребує не додаткових грошей, а жорстких організаційних рішень.
Читайте також: Гривня в облозі ризиків
Та цим справа не обмежиться і замість поліпшення ситуації в економіці ініціативи «слуг» щодо так званого здешевлення кредитування для бізнесу й іпотеки насправді можуть лише погіршити ситуацію в економіці загалом.
По-перше тому, що такі дії ще більше підірвуть мотивацію до накопичення. Якщо НБУ друкуватиме гроші для дешевого рефінансування банків, це знизить вартість гривні. Що, натомість, негативно вплине на бажання громадян розміщувати кошти на депозитах і знизить дохідність таких вкладів для підприємств.
По-друге тому, що друк грошей для рефінансування неодмінно позначиться (і це вже прогнозує профільний департамент Мінекономіки) на зростанні інфляції й особливо очікувань і бізнесу, і громадян щодо знецінення національної валюти. А це ще більше зменшить мотивацію до розміщення коштів на депозитах під низькі відсоткові ставки.
По-третє, відповідальний бізнес остерігатиметься брати кредити, ставки за якими за рік чи два можуть різко зрости. Це може відбутися на тлі пришвидшення інфляції, девальвації національної валюти й вимушеного різкого збільшення Нацбанком облікової ставки, а банками — кредитних ставок.
Але найголовніше — буде підготовлено масштабну пастку для самих позичальників, державного бюджету й економіки загалом. І вона спрацює тоді, коли облікова ставка НБУ та кредитні ставки банків вимушено підуть угору. Фактично може повторитися те, що трапилося з фізичними особами, які взяли кредити у валюті перед обвалом гривні в 2008 році. Тоді обслуговування кредитів для них подорожчало в 1,6 раза насамперед через девальвацію гривні із 4,5–5 грн до 8 грн. А тепер ті, хто візьме кредити під обіцяні Зеленським 10%, можуть постати перед необхідністю обслуговувати їх уже за рік щонайменше по 16–18%, а то й понад 20% річних. Альтернативою може стати лише масштабне вливання коштів державою для порятунку таких позичальників чи банків від банкрутства. Але на відміну від попередніх криз, тепер для цього будуть набагато обмеженіші ресурси та в рази вища ціна в умовах дестабілізації на валютно-фінансовому ринку. Адже рівень боргового навантаження України перед кризою 2008–2009 року й нині кардинально відрізняється. Україна 2020 чи 2021 року просто не зможе дозволити собі нарощувати державний борг для порятунку банківської системи такими самими темпами, як це було зроблено у 2008–2009 чи 2014–2015 роках.
Отже, аферою із, здавалося б, простим рішенням (штучним зниженням кредитних ставок для бізнесу та придбання житла) нинішня влада насправді готує масштабну пастку для себе, державного бюджету, валютно-фінансової стабільності та економіки загалом. Пастку, яка може спрацювати вже за півроку-рік і мати тим більш катастрофічні наслідки, що більшими будуть масштаби такого електорально зумовленого кредитування від нинішньої влади.
Читайте також: Зменшення облікової ставки: покаянне пом’якшення
Для сталого й динамічного зростання та модернізації економіка України потребує не швидких і штучно здешевлених адміністративними методами дешевих грошей від НБУ, а кардинальної зміни державної політики у фінансово-кредитній сфері. Адже наразі основна проблема полягає в тому, що кредитно-фінансова система й далі працює навиворіт. Замість позик для розвитку нових виробництв та бізнесу загалом за рахунок депозитів громадян і цільових вливань держави, відбувається кредитування споживання переважно імпортних товарів. Насамперед шляхом фінансування державного боргу і споживчих кредитів для населення за рахунок депозитів, які формує бізнес. Така ситуація унеможливлює стале економічне зростання, особливо виробничого сектора, та призводить до згортання інвестицій. Водночас консервується модель споживання наявного національного багатства замість стимуляції зростання «загального пирога».
Нова політика у кредитно-фінансовій царині має полягати в таргетуванні активного накопичення банками фінансових ресурсів фізичних осіб для їх подальшого рентабельного й поворотного інвестування у виробництво та інфраструктуру. Позаяк усе ще дуже низький рівень валових накопичень і особливо виробничих інвестицій не може надати економіці потрібного поштовху й забезпечити стрімкі темпи її зростання. Досвід найуспішніших економічних проривів різних країн свідчить, що лише валове нагромадження капіталу на рівнях, близьких до 30–40% ВВП, а також його пріоритетне інвестування у прибуткові виробничі сектори дає шанси на швидке оновлення структури економіки й випереджальні темпи її зростання. Натомість у сучасній Україні не йдеться навіть про третину таких обсягів. І ці кошти слід саме заощаджувати, а не просто друкувати.
Тому першочерговим завданням для держави має стати комплекс заходів податкової та кредитно-грошової політики, який поклав би край вимиванню кредитного ресурсу на потреби споживання та переспрямував їх на виробниче інвестування. Слід або зменшити до мінімуму державні запозичення на внутрішньому фінансовому ринку, або перейти до прямого викупу Нацбанком ОВДП, щоб припинити вилучення кредитного ресурсу з ринку. Паралельно уряд і НБУ мають шукати регуляторні й фіскальні інструменти, щоб зменшити прибутковість і привабливість споживчого кредитування та підвищити його кінцеву ціну для громадян. Коли банки втратять можливість кредитувати державу і громадян чи купувати валюту, то будуть змушені перейти до агресивного кредитування виробництва й інфраструктури.
Банки, особливо державного сектора, накопичили великий портфель неробочих кредитів, понад 90% яких припадає на підприємства. Але це не свідчить про те, що державна політика має бути спрямована на ускладнення умов їх кредитування, як це відбувалося останніми роками. Навпаки, потрібно розблокувати процес нарощування кредитування виробничого сектора. Паралельно слід спростити процедуру стягнення застави, банкрутства та зміни власників або продажу активів підприємств за борги, якщо вони не можуть або не хочуть їх обслуговувати й не шукають варіантів реструктуризації кредитів. Лише за таких умов можна сподіватися на стрімкий економічний розвиток країни.