Усупереч побутуванню на Донеччині міфу про надзвичайний протестний потенціал шахтарського краю, насправді в тамтешніх містах майже не було практики масових громадських акцій. У гострих ситуаціях невдоволення зазвичай успішно переадресовували центральним органам влади, а поодинокі мітинги (наприклад, через підвищення тарифів чи незаконне будівництво) налічували не більш ніж кілька десятків учасників разом із журналістами та співробітниками СБУ. Ініціаторів таких акцій у містах знали поіменно, вважаючи їх «місцевими божевільними». Широкої підтримки їхня діяльність не мала, бо люди не бачили жодної конструктивної реакції влади. Не були велелюдними також акції на підтримку Євромайдану, хоча вони регулярно відбувалися, наприклад, у Донецьку й Маріуполі. Натомість більшість тих, хто підтримував Революцію гідності, їхали до Києва. А несподівано залюднені «антимайдани» навіть у маленьких містах Донеччини навесні 2014 року важко назвати добровільним виявом власних переконань. Відчувалася гласна чи негласна підтримка таких «вуличних виявів» місцевою й обласною владою. До того ж на перших «антимайданах» місцеві мешканці відверто заробляли. А пізніше їх поглинала маса мітингувальників із триколорами, яких привозили з Ростовської області й навчали кричати відповідні гасла.
Масово виходити на вулиці через власні переконання на Донеччині почали з початком російської агресії. Найпомітніші акції відбулися у Краматорську, Маріуполі й Донецьку, де в березні 2014 року тисячі містян кілька разів виходили проти так званої русской весни. Перші акції в Донецьку вдалося організувати без серйозних сутичок, проте вже наступні перетворювалися на криваві протистояння із сотнями постраждалих. На одному з таких мітингів загинув Дмитро Чернявський, якого згодом долучили до Небесної сотні й посмертно нагородили зіркою Героя України. Цікаво, що кадри побиття українських патріотів, які у святковому українському вбранні спочатку приходили на мітинги з дітьми, показувало й російське телебачення. Але за російською версією, донеччан у вишиванках і віночках били «націоналісти».
Читайте також: Міста проти районів
На наступному етапі вулична активність на Донеччині виявлялась у різноманітних антивоєнних мітингах у прифронтових населених пунктах. Наприклад, після обстрілу бойовиками рейсового автобуса в січні 2015 року, внаслідок чого 11 осіб загинули і 17 отримали поранення, у багатьох містах Донеччини майже стихійно підтримали акцію «Я — Волноваха». Люди домовлялися в соціальних мережах і виходили на головні площі своїх міст і сіл: вони засвідчували солідарність із жертвами й вимагали покарати злочинців. Відбувалися флешмоби з вимогами звільнити політичних в’язнів Кремля чи демонтувати комуністичні пам’ятники, а також акції єднання для допомоги військовим підрозділам. У цей час майже в усіх населених пунктах сформувалися патріотичні групи волонтерів, які швидко реагували на поточну ситуацію та закликали небайдужих містян приєднуватися до їхніх заходів. Так, кілька великих мітингів відбулися в Маріуполі, який на початку війни жив у постійному напруженні через загрозу російського наступу. У вересні 2014 року там відбувся багатотисячний мітинг за єдність України — один із наймасштабніших і найемоційніших на теренах звільненої Донеччини. До того ж у ті дні ризик російської атаки на місто був дуже високим. Проте маріупольці не лише декларували свою патріотичну позицію, а й виявили готовність боронити власну землю. Тоді безпосередньо на центральній площі присягнули на вірність Україні десятки добровольців, а після закінчення мітингу сотні містян долучилися до робіт щодо зміцнення оборонних споруд навколо Маріуполя.
Однак тональність масових акцій на Донеччині з 2014 року не завжди була патріотичною. Наближеність до реальної небезпеки, присутність великої кількості людей зі зброєю, екстремальні умови, брак якісної комунікації на початку війни — усе це часом провокувало протистояння місцевого населення з українськими військовими. Із початку війни в різних населених пунктах відбувалися стихійні протести проти розташування української армії, зокрема після трагічних подій за участі військових. Наприклад, на початку липня 2016 року у прифронтовому Торецьку близько сотні людей перекрили дорогу, якою рухалась українська військова техніка, і висунули вимогу, щоб армія покинула місто. Цим подіям передували кілька обстрілів міських околиць, які бойовики здійснили з боку окупованої Горлівки. Обстріли, на думку місцевих протестувальників, спровокувала саме українська армія. Поліція вже за годину розблокувала дорогу й затримала кількох організаторів. Це стало своєрідним каталізатором розгляду справи міського голови Торецька Володимира Слєпцова, який так і не зміг налагодити взаємодію з військовими й уникнути непорозуміння. За місяць його заарештували за підозрою у скоєні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст. 258–3 (участь у терористичній групі чи терористичної організації) і ч. 2 ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) КК України. За даними слідства, Слєпцов брав участь в організації сепаратистського «референдуму».
Читайте також: Період криз і бунтів
У березні 2015 року протести в Костянтинівці спровокувала ДТП за участі військової техніки. Тоді бойова машина десанту виїхала на тротуар і травмувала жінку та двох дітей, унаслідок чого восьмирічна дівчинка померла. Люди, які зібралися на місці трагедії, не розходилися до вечора. «Багато людей налаштовані рішуче. На щастя, самосуду вдалося уникнути», — прокоментували тоді в місцевому УМВС. До безпосередніх свідків подій приєдналися ще близько сотні мешканців. Біля гуртожитку, у якому дислокувалися військові, палили шини, були спроби штурму, але ситуацію вдалося нормалізувати. Суд був відкритим, і громадськість мала змогу слідкувати за процесом. Водія БМД засудили до чотирьох років позбавлення волі, а його командира, який у час ДТП перебував у кабіні вантажної машини на чолі колони, засудили до двох років дисциплінарного батальйону. До того ж офіцера було позбавлено військового звання. Після цього трагічного випадку на Донеччині значно обмежили пересування військової техніки вулицями населених пунктів.
Іще однією «прикметою часу» стали мітинги проти мобілізації, що відбулися в містах Донеччини на початку 2016 року. На тлі масового від’їзду до Росії чоловіків, які отримали повістки, на площах і біля військкоматів відбувалися переважно «жіночі» протести, організовані через соціальні мережі. Але вони доволі швидко вщухли, наштовхнувшись на активну протидію місцевих волонтерів і земляків, які добровільно вступали до лав ЗСУ. Майже всі військкомати, які працюють на території підконтрольної Донеччини, виконали план із мобілізації.
Читайте також: «Мене поправить Майдан»
Хай там як, але практика публічних громадських виступів на підконтрольній території Донеччини утримується досі. Місцеві мешканці виходять на площі не тільки на річниці звільнення, у дні пам’яті трагічних події чи на державні свята. Важливі рішення, пов’язані з війною, спонукають людей до публічного протесту, хоча інтенсивність бойових дій уже набагато менша, ніж у 2014–2015 році. І складні теми стають приводом для протестів не лише у столиці, а й безпосередньо біля лінії фронту. Наприклад, восени 2019-го в Маріуполі та Краматорську відбулися протестні мітинги «Ні капітуляції!», на яких збирали підписи проти погодження так званої формули Штайнмайєра, бо місцеві громадські активісти розцінювали це як «здачу інтересів України». У різних населених пунктах Донеччини відбуваються акції, пов’язані із захистом прав ветеранів і збереженням пам’яті загиблих земляків. Під час торішніх передвиборчих перегонів відбувалися протести проти реваншу проросійських сил, на яких свою позицію демонстрували місцеві патріотичні спільноти.
Попри різноманіття приводів, саме війна дала своєрідний імпульс для народження традиції вуличних акцій, які, на відміну від притаманних Донбасу офіційних заходів, відбивають справжні процеси в суспільстві. Тепер уже різні верстви населення виходять на площі з вимогами змінити щось, що викликає їхнє обурення. Під обласними, міськими й навіть сільськими радами мітингують селяни, незгодні з розподілом населених пунктів для створення ОТГ. Люди з інвалідністю вимагають уберегти єдиний у країні санаторій для лікування хворих із порушенням рухового апарату, зоозахисники — припинити відмивати бюджетні гроші через фірми із забороненими методами роботи. Навіть батьки, які не вірять у загрозу коронавірусної хвороби, вимагають повернути їхніх дітей до справжньої, а не віртуальної школи. Власне, приводи для громадських акцій на Донеччині не надто відрізняються від загальноукраїнських. Так, ці акції не завжди результативні й не всі їхні вимоги — справедливі. Але нині важливо те, що перешкоди, які багато років стримували мешканців Донеччини від публічного виявлення своїх думок і почуттів, уже зруйновано. Невідомо, що відіграло вирішальну роль: об’єднання перед спільною військовою загрозою, усвідомлення відповідальності за власне життя чи ослаблення тиску з боку місцевих еліт, спантеличених Майданом, а потім ще й російською агресією. Утім, усе це не означає, що влада на Донеччині не прагне повернути вуличну активність земляків назад у формат керованих мітингів і демонстрацій. Саме тому протокольні заклики до «спокою та стабільності» лунають із трибун дедалі частіше.