Ярослав Железняк, народний депутат, «Голос»:
Я вважаю, що в перші роки незалежності передусім не вистачило єдності. Так, нам притаманно, що на два українці є три гетьмани. Це і стало проблемою. Внутрішні чвари, маніпуляції та різні погляди призвели до того, що Україна не постала так швидко, як того хотілося б. Зараз ми перебуваємо в стані певного розвитку, і це добре. Однак варто наголосити, що йдеться саме про розвиток, а не якусь довершену ситуацію.
Для того щоб за 10 років ми мали інший вигляд, нам потрібно не робити дурниць. Це дуже проста відповідь, але це й найпростіший шлях. Будь-яка влада, яка приходить в Україні, починає робити дурниці, щоб у певний момент часу збільшити свій потенціал. Скільки президентів приходили та обіцяли не збільшувати повноважень? Потім обов’язково збільшують. Приходить парламент, і депутати обіцяють самі не порушувати закону. Потім обов’язково порушують. Якби цього не було, то одразу стало б набагато легше, адже існували б рівні правила гри для всіх. Коли вони є, то ви граєте в шахи, а не в дурня.
Віталій Безгін, народний депутат, «Слуга народу»:
Важко сказати, чого не вистачило або чого не зробили. Трансформація країни в перші роки незалежності все одно відбувалася. Відбувався перехід від соціалістичної системи до ринкової. На мою думку, дещо хибно заклали модель, коли утворили олігархію як клас. Це ж був свідомий політичний крок. Якщо Польща, наприклад, пішла шляхом конкуренції, то ми почали рухатися шляхом монополізації тих чи інших галузей. Це була помилка. Ще нам не вистачило єдності. У політичній еліті, яка формувалася в 1990-ті, існувало з одного боку патріотичне крило, умовно «рухівське», а з іншого — комуністичне, яке під час проголошення декларації про суверенітет одягнуло вишиванки, але з ідеологічного погляду не змінилося. Проблемою стало те, що не існувало критичної маси проукраїнської та проєвропейської спільноти серед українських політиків. Додам, що, на мою думку, тоді це й не було можливим після тривалого перебування в складі Радянського Союзу.
Для того щоб 2030-го ми були кращими, потрібно передусім працювати. Точніше сказати важко. Ми намагаємося, але все складно.
Читайте також: Незалежність як імператив
Євгенія Кравчук, народний депутат, «Слуга народу»:
Я вважаю, що ті люди, які спочатку ухвалили Декларацію про державний суверенітет, а потім забезпечили проголошення незалежності, зробили тектонічні зміни. Звісно, у нас відбувся болючий процес становлення великого капіталу, олігархату тощо. Можливо, якби ми тоді наважилися на більш шокові реформи, наприклад як у Польщі, то зараз не говорили б про суми набраних державою кредитів і впливи того чи іншого олігарха. Тому, на мій погляд, у 1990-ті не вистачило ліберальних реформ. Я пам’ятаю, що мої батьки, які в ті часи їздили до Польщі, розповідали про бідність місцевого населення. Однак тепер Польща досить потужна країна з великою економікою та член Євросоюзу.
Водночас я не можу сказати, що ми не успішна країна загалом. Навіть те, що ми витримали удар у 2014-му й здатні фактично воювати шість років та зберігати незалежність, уже велике досягнення. Звісно, у майбутньому хотілося б більше досягнень в економіці, поліпшення рівня життя українців загалом. Цього не вистачає. А так українці пишаються тим, що вони українці.
Яна Зінкевич, народний депутат, «Європейська солідарність»:
Складно сьогодні розмірковувати про ті події, бо тоді контекст був істотно відмінний від нинішнього. Не знаю, чи можна було зробити в тих умовах більше за те, що було зроблено. Коли в політиці присутнє російське лобі (воно було тоді, є воно й зараз), не завжди виходить реалізувати ті рішення, які відповідають національним інтересам. Якщо говорити ширше, про перші роки незалежності, то наслідки відмови від ядерного статусу ми відчуваємо з вами сьогодні. Якби ми мали сьогодні ядерну зброю, то іншою була б картина і в безпековому, і в геополітичному вимірі. Логічним було б і проведення масштабної дерадянізації на початку 1990-х, як це зробили Балтійські країни, наприклад. Наскільки це реально було зробити в тих умовах, мені сьогодні важко сказати.
Я бачу Україну через 10 років сучасною європейською країною. Маю на увазі модернізовану економіку, широке впровадження технологій у різних сферах життя, подолання нашої нинішньої відсталості. Хочеться, щоб ми на той час уже отримали членство в НАТО і Європейському Союзі. І, звичайно, я хочу, щоб на той час була завершена війна й Україна цілковито відновила свою територіальну цілісність. Щоб це було не просто повернення непідконтрольних районів Донбасу й Криму, а була проведена повноцінна реінтеграція в наше суспільство тих людей, які нині опинилися в окупації.
Читайте також: Атрибути незалежності
Ярослав Юрчишин, народний депутат, «Голос»:
Не пішли шляхом східноєвропейських країн. Не було проведено люстрації працівників комуністичних спецслужб, декомунізації, слабко включилися в інтеграційні процеси із Заходом.
За 10 років я бачу Україну соборною (цілісною), суверенною (яка сама визначає свою долю в межах глобальних процесів) державою. З відповідальною елітою та заможними громадянам, які знають ціну власної держави та захищають свої можливості для розвитку.
Тарас Шамайда, громадський діяч, співкоординатор Руху добровольців «Простір свободи»:
З плином часу, оглядаючись назад, легко бути розумним і розповідати, як було б правильно. Тим паче під час цих подій я був досить молодою людиною і мені багато що не подобалося. Наприклад, те, що люди голосують за представників комуністичної номенклатури. Що обирають комуністичного пропагандиста Кравчука президентом, а не, скажімо, В’ячеслава Чорновола, який був основною альтернативою. Тобто, безумовно, уже сам факт того, що на виборах до Верховної Ради тоді ще УРСР перемогли комуністи і що президентом 1991 року був обраний також представник цієї системи Кравчук, створив передумови, що Україна пішла не радикальним шляхом реформ, як, скажімо, сусідня Польща чи країни Балтії, а шляхом напівкроків, популізму, корупції. Просто проґавила величезні стартові можливості, які мала в перші роки незалежності. Швидкість, із якою було знищено, розкрадено величезний потенціал в усіх сферах економіки, хоч і радянської, вражає. Адже це все-таки був значний потенціал. І, безумовно, у цьому є провина влади. Але й суспільство було в такому стані, що більшість людей не мислила категоріями державності. Тому ми можемо висувати претензії як до національної еліти, так і до суспільства, яке у своїй масі не слухало тих, хто ставив питання національної державності на порядок денний.
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Я сподіваюся, що все-таки країна піде вперед. Але легко не буде. І через 10 років, і через 20. Тому що світ вступає в складний період зламу епох. Та й наш агресивний сусід нікуди не подінеться. Навіть якщо й будуть потрясіння на його території, це буде агресивне сусідство. Нам очевидно, що залишається і проблема окупованих територій, і захист нашої незалежності — і не тільки від воєнного втручання, а насамперед від спроб роз’їсти зсередини, роз’єднати нас, від корозії, яку російські сили застосовують до України. Тому дуже важливим завданням буде національна консолідація. Щоб принаймні «русский мир» не мав значного впливу. І тоді вже, звичайно, модернізація суспільства. Адже насправді доки повною мірою не відбулася національна державність, доти ще залишаються ці уламки УРСР (парламентські й президентські вибори 2019 року — це, на жаль, відкочування назад). Нам потрібно повернутися на дорогу будівництва національної держави, консолідації навколо нашої національної пам’яті, мови, спільного інформаційно-культурного простору й рухатися геть від Москви в Європу. І важливо, щоб за ці 10 років було остаточно знято будь-які спроби поставити під сумнів європейський вибір України та її національну державність. Тоді це дасть сили суспільству концентруватися на модернізації і на тому, щоб у сферах управління, освіти, науки, економіки країна розвивалася. Що також буде нелегким завданням. Але якщо ми захистимо нашу національну державність, то й зможемо зайнятися модернізацією.
Євгенія Закревська, адвокат, представниця в суді родин героїв Небесної сотні:
Якщо вести мову про гарантії незалежності, то потрібно було прописати конкретні процедури реалізації гарантій безпеки в Будапештському меморандумі. Відразу налагоджувати міцні зв’язки з країнами Заходу, запровадити обов’язковий іспит з англійської у вишах. Необхідно було розпустити радянський КГБ і створити Службу безпеки України наново. До речі, у Литві колишню будівлю КГБ віддали під музей жертв Геноциду (нинішня назва — Музей окупації та боротьби за свободу. — Ред.). Раджу його відвідати, дуже повчально. Відкриття архівів та всіх секретних документів також необхідно було проводити відразу.
Крім того, кримським татарам одразу варто було надати статус корінного народу і внести це в Конституцію. Паралельно вирішити питання їх забезпечення землею, повернення з депортації та облаштування вдома. Також вирішити питання компенсації за знущання, завдані депортацією. Тоді ще можна було або примусити Росію визнати цей злочин і шляхом переговорів визначити порядок отримання компенсації, або ж звернутися на рівні держави до міжнародних інституцій, зокрема ЄСПЛ.
Слід було будувати хороші дороги, які зшили б Київ із Донбасом та Півднем. Це забезпечило б мобільність населення. Також запровадити програми обміну вчителями між Сходом, Півднем (зокрема, Кримом) і Заходом. Для абітурієнтів із Заходу мали існувати квоти на вступ до вишів на Сході й Півдні. І навпаки. В армійські частини та прикордонні загони не потрібно було набирати мешканців населених пунктів, де вони розташовані. Держава мала підтримувати створення контенту українською.
Якщо казати про успішність, то передусім формалізація власності. Усієї. І до приватизації. Тоді процес первісного «накопичення» капіталу не був би таким криміналізованим, несправедливим і жорстоким. Ми досі цього остаточно не зробили. Ринок землі потрібно було відкрити ще 15 років тому (з передумовою формалізації, відкриття реєстрів). Єдиний податок — максимально проста схема оподаткування — варто було вводити від самого початку, а не чекати сім років.
Що ж до України у 2030-му, то я це бачу так: Путін помер кілька років тому. Крим повернули рішенням парламенту РФ під тиском міжнародних партнерів України. Російські війська залишили Донбас. Місцеві озброєні угруповання, включно з так званими правоохоронними органами, роззброєно. Відновлено кордон з РФ. Українським прикордонникам там допомагають сили НАТО. Відбувається інтеграція та відновлення повернених Криму й Донбасу. У відновленні беруть участь люди з різних регіонів країни. На малу батьківщину повернулися багато переселенців. На раніше окупованих територіях реалізується перехідне правосуддя. Часткова амністія тим, хто визнав вину й дав викривальні покази на ватажків «ДНР», «ЛНР» і російських кураторів. Пожиттєва заборона їм обіймати будь-які посади на державній службі, у правоохоронних органах в органах місцевого самоврядування.
Увага школам і вишам. Відбувається залучення з інших регіонів як викладачів, так і студентів. Створено привабливі умови для ведення бізнесу, залучення інвестицій у Крим і на Донбас. Працюють програми з їхньої підтримки. Готуємося до місцевих виборів на колись окупованих територіях, а наступні вибори парламенту й президента також будуть за участю громадян, які тут проживають.
Ми на межі вступу в Євросоюз. Уже в НАТО. Парламент ратифікував Римський статут і Стамбульську конвенцію. У Гаазі в Міжнародному кримінальному суді вже почалися слухання щодо воєнних злочинів, скоєних під час міжнародного збройного конфлікту з РФ. Справи Майдану завершені вироками. Переважно обвинувальними. Тепер матеріали справ у музеї. Музей Майдану збудовано. Зовнішній вигляд вулиці Інститутської водночас не змінили. На ній позначено місця загибелі протестувальників та інших важливих подій. У режимі доповненої реальності можна відтворити фото, відео подій, що там відбувалися, 3D-моделі протестувальників, барикад тощо.
У країні незалежна судова система. Завершено реформу кримінальної юстиції. Немає більше слідчих та «оперів» — є детективи і їхні асистенти. Створено поліцейську академію, ліквідовано всі наявні зараз міліцейські виші. Працюють кадрові ліфти для патрульних. ДБР перезавантажено, змінено критерії відбору (як у НАБУ кілька років тому). Простий громадянин не знає прізвища генпрокурора, але особисто знає свого дільничого, сімейного лікаря й депутата. Спілкується та активно взаємодіє з ними.
Дороги, залізниця, авіасполучення забезпечують максимальну мобільність населення — переміщуватися всередині країни в будь-яких напрямках має бути швидше й дешевше, ніж літати / їздити за кордон. За три — п’ять годин можна доїхати до будь-якого обласного центру. При тому, що знову діє повноцінний безвіз.
Завершилася медична реформа. До нас їздять лікуватися із сусідніх країн. Гроші ходять за студентами. Фінансування бюджетних місць змінилося державним грантуванням талановитих абітурієнтів для навчання в обраних ними вишах. Працюють програми державного фінансування навчання за кордоном з умовою повернення додому. Скасовано прописку. Формалізовано власність. Земельний кадастр доповнено даними щодо статусу ділянок у сфері пам’яткоохоронного, природоохоронного законодавства. Межі всіх земельних ділянок чітко визначено.