00 років тому в армії УНР воював за незалежність Донський козацький полк. Це підрозділ виявив чимало подвигів у боях із червоними військами й особливо уславився у двобої з радянською кіннотою 11 листопада 1920 року під селом Вендичани (зараз Вінницька обл.). В історичній літературі цей полк (він називався 3-м кінним «Фроловським» 3-ї Залізної дивізії на честь командира Михайла Фролова) прийнято вважати російським. Але це помилка. Значна частина його вояків-донців походила з територій, що нині належать до складу України: Донецької та Луганської областей. Тому їх цілком можна вважати українцями.
Як так сталося? Звернімося до історії, а саме до середини ХVIII ст. Тоді між Запорізьким і Донським козацтвом було законодавчо визначено кордон, що пролягав по річці Кальміус у нинішній Донецькій обл. Цей кордон згодом став межею між Катеринославською губернією України й землями Війська Донського. Проте на півночі, передусім на території нинішньої Луганської області, сталого кордону поміж донцями і слобідськими козаками не було. Тому між ними в 1708 році навіть спалахнув збройний конфлікт. Донців очолював Кіндрат Булавін (уродженець села Трьохізбенка, нині Луганської області). Російський уряд став на сторону слобожанців, а Булавін як заколотник зазнав поразки. Унаслідок цього частина земель, на які претендували донці (зокрема місто Бахмут, рідне село Булавіна та ін.) довелося віддати слобідським козакам, а пізніше вони ввійшли до складу Харківської губернії.
Попри те, що слобожанці брали участь у придушенні повстання отамана Булавіна, згодом вони шукали притулку саме серед донських козаків. Після скасування царським урядом у 1765 році слобідського, у 1774-му запорізького, 1783-го малоросійського (гетьманського) козацтва незгодні з таким рішенням виїжджали, зокрема й на Дон, де їх приймали місцеві козаки. Так, згідно з переписом 1795 року, на Дону мешкало 3,836 «душ малоросіян» (осіб чоловічої статі). У 1811 році їх усіх залучили до козацького стану Донського війська. Окрім згаданих «душ малоросіян» на Дон прибували й оселялися тисячі інших українських козацьких родин.
Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела
Приміром, згідно з сучасними дослідженнями, у Станиці Луганській (що до 1920 року належала до 1-ї Донецької округи Всевеликого Війська Донського, а нині перебуває у складі Луганської області) на початку ХІХ ст. мешкало 35 старих донських родин: 45 українських і 6 польських (усіх їх також прийняли до донського козацтва). Представники Федічевих, однієї з патріархальних донських родин Станиці Луганської, у 2014 році стали на бік України. Полковник Валентин Миколайович Федічев (нині покійний, зовні мав вигляд типового донського козака, як їх описував Михайло Шолохов у «Тихому Доні») упродовж боїв за Дебальцеве був заступником командувача Сектору А, а його сини-офіцери зараз гідно продовжують військові традиції у Збройних Силах України.
Станом на 1897 рік на території Війська Донського 28% мешканців (і козаків, і селян) вважали своєю рідною мовою українську. До того ж найбільший показник україномовних (61,7% мешканців), припадав на 6-у Таганрозьку округу, за якою йшла 1-а Донецька округа (38,9%). Саме на цій підставі в радянський час частину територій цих округ долучили до Донецької та Луганської областей України.
«Не звертаючи уваги на вогонь»
3-й кінний полк Армії УНР єсаула Михайла Фролова походив від білогвардійського 42-го Донського козацького полку, який виник під час Вседонського повстання навесні 1918 року. Організатором і командиром полку був один із тогочасних героїв донського козацтва: єсаул, а потім полковник Федір Назаров. У полку служили козаки низових станиць Всевеликого Війська Донського, передусім Ново-Ніколаєвської 6-ї Таганрогської округи. Нині станиця Ново-Ніколаєвська — це місто Новоазовськ Донецької області, що перебуває під контролем окупантів. Що цікаво: у 2014 році, коли в цьому районі воював батальйон «Азов», до його лав вступило чимало місцевих мешканців із яскравими донськими козацькими прізвищами. Зокрема один із них, Микола Самофалов, загинув під час оборони рідного Маріуполя 27 серпня 2014 року.
Полковник Армії УНР Михайло Фролов
Улітку 1919 року 42-й Донський козацький полк білогвардійське командування перекинуло на Південь України, де він воював із Червоною армією та її союзниками махновцями. Тоді в полку служив Іван Сагацький, який в еміграції став відомим козацьким поетом (уродженець станиці Ново-Ніколаєвської, як і згаданий вище Назаров). Він згадував, що 42-й, або «Назаровський», полк тоді складався з двох партизанських та двох регулярних кінних сотень, дев’яти піших сотень, що пересувалися лише підводами, підривної команди, команди зв’язку, кулеметної команди, а також власної артилерії: двох 3-дюймових гармат, відбитих у більшовиків. Другим за популярністю в полку після Федора Назарова був осавул Михайло Фролов, про якого Сагацький свідчив: «Командиром Партизанского конного дивизиона был сын директора Новочеркасской гимназии есаул Фролов. Небольшого роста, со светлыми волосами, в пенсне, всегда веселый, он был общим любимцем партизан. Точно также любили все и Назарова».
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
В іншому місці своїх спогадів майбутній донський поет Сагацький детально описав епізод, що відбувся десь на території Херсонської губернії, з якого видно, наскільки хоробрим був Фролов та за що саме його поважали козаки. «… Озаренная заходящим солнцем, открылась с фланга вся длинная большевицкая цепь, — писав Сагацький. — При виде нашей атаки в ней началась паника. Красные стали разбегаться по кукурузным полям, бросая оружие. На местах остались небольшие группы и одиночки, отходившие отстреливаясь, назад. Несколько человек, в том числе я сам, кадет Кунделеков, Воронежского корпуса, рыжий немец со значком и другие, следуя за командиром дивизиона — есаулом Фроловым, который вынесся далеко вперед на своем вороном жеребце, с одной лишь плетью в руках, врезались в цепь. Не обращая внимание на огонь и не сдававшихся красных, мы вылетели потом на пустое место, где кроме снопов пшеницы ничего как будто не было. Но вдруг из-за одной из копен поднялся рослый матрос во всем черном, с винтовкой на перевес. Он был весь увешан по диагонали пулеметными лентами, но, видимо, уже расстрелял все патроны. Подскакавший с другой стороны Фролов закричал ему, приказывая сдаться. Но красноармеец ответил матерной руганью и, пригнувшись вперед, ранил штыком взвившегося на дыбы коня Фролова. Мы моментально окружили матроса. Перебегая с места на место, он крутился, стараясь достать кого-нибудь из нас. Вольноопределяющийся Горбатов спрыгнул тогда с лошади. Он крикнул: «посторонись!», стоявшим против него партизанам и выстрелил в матроса. Тот широко взмахнув в стороны руками, повалился лицом в землю».
На початку 1920 року, у зв’язку з наступом Червоної армії на Південному фронті білогвардійські війська в Україні відступали в сторону Одеси і Криму. Одеська група, до якої незабаром став належати і 42-й Донський козацький полк, була змушена рухатися вздовж Дністра й у лютому 1920 року вийшла на ділянку польсько-радянського фронту, де також перебували й українські війська: частини 2-ї (згодом 3-ї Залізної) дивізії. Білогвардійське командування було змушене укласти угоду з поляками, за якими білі війська здавали останнім зброю та коней, а самі рушали до таборів інтернованих на території Польщі. Здача зброї та коней є ганьбою для будь-яких військ, а особливо для козаків. Напевно, саме тому вся піхота 42-го Донського полку на чолі з полковником Назаровим пішла на інтернування, натомість кіннота Фролова долучилася до українських військ.
У пошуках незалежності
Цілком очевидно, що перехід кінноти 42-го Донського полку до Армії УНР санкціонував Назаров. Окрім суто практичних мотивів, які згадано вище (небажання віддавати полякам коней), слід назвати також одну глибоку ідеологічну причину. Загал донського й кубанського козацтва був вороже налаштований до «всеросійського» білогвардійського командування. У 1918 році вождь Всевеликого Війська Донського генерал Пьотр Краснов на переговорах із гетьманом Павлом Скоропадським прагнув домогтися визнання на міжнародному рівні незалежності Дону від «московського уряду». Пізніше за сприяння країн Антанти Краснова від керівництва донським козацтвом усунув генерал Антон Денікін. Однак усередині дивізій і полків Всевеликого Війська Донського залишився стійкий антагонізм щодо «добровольчих» генералів та офіцерів. Якщо когось із них намагалися призначити на командні чи стройові посади до донських козацьких полків, то доходило до скандалів, бо козаки відверто бойкотували чужинців. Цей донський «сепаратизм» був цілком співзвучним із прагненнями українців (а також поляків) збудувати власну державу. Відтак можлива спілка донців та Армії УНР мала ще й політичне підґрунтя.
Кінно-партизанський загін Фролова 22 березня 1920 року ввійшов до складу 2-ї української дивізії та незабаром став 3-м кінним. У травні 1920 року у складі полку було 18 старшин, двоє урядовців та 233 козаки. Згодом у складі 3-ї Залізної дивізії полк брав активну участь у боях під час відступу Армії УНР за Збруч (середина червня — середина липня), боях на Збручі й відступі за Дністер (середина липня — середина серпня), оборонних боях на Дністрі й контрнаступі, що почався 15 вересня 1920 року. Унаслідок цього контрнаступу Армія УНР повернулася приблизно в ті місця, з яких вона почала відступ у червні. Усі ці бої відбувалися на спільному польсько-українському фронті проти радянської Росії. До того ж Армія УНР займала крайній правий фланг фронту.
Кадр із польської кінохроніки 1920 року. У підписі до цього кадру польські режисери помилково зазначили, що це вояки армії Симона Петлюри. Однак насправді на фото донці: той, що тримає прапор, підперезаний традиційним донським козацьким поясом, а на задньому плані вершники у формі ще зразка Російської імператорської армії («PoloniaRestituta», 1928)
У середині жовтня 1920 року в Ризі між представниками Польщі й радянської Росії почалися мирні переговори. У зв’язку з цим на фронті було встановлено перемир’я. Незабаром поміж Польщею та радянською Росією було укладено мир, а також установлено державні кордони. Польські війська відступали за Збруч, а територія, на якій перебувала Армія УНР, згідно з договором мала відійти більшовикам, щоб українські війська мали хоч і малий, але шанс відстояти свою територію та розпочати власний наступ проти Червоної армії. Перемир’я закінчувалося 10 листопада. На фронт проти Армії УНР радянське командування перекинуло додаткові війська. Червона армія атакувала першою, розбивши частини 3-ї Залізної та 6-ї Січової дивізії. На тлі цих подій 11 листопада 1920 року 3-й кінний полк мав контратакувати ворога між селами Вендичани й Кукавка…
Останній бій
Донці, які на час бою мали у своєму складі 300 шабель, уранці 11 листопада намагалися атакувати у стик між радянськими дивізіями. Коли полк почав рух, то несподівано натрапив на передовий загін так званого Червоного козацтва. Командир полку прийняв рішення відступити на галявину, де було зручно прийняти кінний бій. Але коли донці вирушили, то з тилу на них кинулася ще одна лава червоної кінноти, також із Червоного козацтва. Одна сотня донців залишилася стримувати ворога з фронту, а інші вступили в бій із тими кінними лавами, які підійшли з тилу. Водночас до місця бою підійшла радянська піхота: не з’ясувавши достеменно ситуації, вона почала стріляти по своїх вершниках. Цим скористався єсаул Коробко (в.о. командира полку): він вивів більшість донців із поля бою глибоким яром і вдарив у тил радянській піхоті, захопивши гармату, кілька кулеметів і полонених. Того самого вечора донці Коробка дійшли до Дністра, де разом із деякими іншими українськими частинами переправилися на інший берег і були інтерновані румунами.
Читайте також: Політика пам’яті по-херсонськи: між Катериною ІІ і Дзержинським
Щоб не кидати коней, козаки форсували річку разом із ними: хто вплав, а хто стоячи на сідлах, чим у цій трагічній ситуації викликали захват українських вояків і румунських прикордонників. Менша частина полку, яку очолював сотник Дудников, намагалася пробитись на з’єднання з 3-ю Залізною дивізією, але кільце «червонців» навколо них замкнулося. Донців урятував випадок: на шум бою надійшла бригада Котовського з артилерією. Котовці вслід за радянськими піхотинцями також не зрозуміли ситуації та почали гатити по «червонцях» із гармат, завдавши їм великих утрат. Того самого вечора командир артилеристів котовців разом із кількома підлеглими загинув за загадкових обставин (офіційна версія — вибух гармати). Сотник Дудников скористався цією бійкою «червонців» із котовцями й вислизнув із пастки. Наступного дня ця частина 3-го кінного полку здолала 70 км, щоб знову долучитися до Армії УНР. Її, як і раніше, очолив єсаул Михайло Фролов, який під час бою під Вендичанами перебував у штабі дивізії.
Залишки 3-го кінного полку залишалися з Армією УНР до кінця боїв, а згодом разом з іншими українськими частинами були інтерновані поляками в таборі Щипіорно. Станом на початок квітня 1922 року в цьому таборі залишалося 103 донці на чолі з єсаулом Фроловим. Пізніше дехто з козаків повернувся за амністією на батьківщину, а інші розселилися на території Польщі (де було створено донську станицю) і Чехословаччини. Зокрема Михайло Фролов як полковник Армії УНР помер 11 липня 1930 року в місті Літомишль (Чехословаччина).