Вперше це сталося у лютому, коли невідомі побили його у власному авто. Вдруге – на початку травня, тоді в нього стріляли з травматичної зброї. Втретє це сталося наприкінці травня – двоє чоловіків очікували ввечері на хлопця та його дівчину біля будинку, де вони жили. Саме цей замах став найбільш відомим: тоді Стерненко захищався від нападників і один з них в результаті отриманих травм помер. Після цього проросійські ЗМІ та політики почали називати Стерненка «убивцею» й вимагали його судити. Сам хлопець пояснював, що лише оборонявся від нападників. А за атаками на нього можуть стояти представники місцевої влади, з якими в активіста виникали конфлікти через його діяльність: протести проти незаконних забудов, концертів проросійських артистів тощо. Прокуратура впродовж двох років не вбачала у діях хлопця під час третього нападу злочину, допоки у березні 2020-го на посаду генпрокурора не прийшла Ірина Венедіктова, яка в інтерв’ю журналістам «Української правди» заявила, що підозра Стерненкові буде: або за умисне убивство, або за умисне убивство при перевищенні меж необхідної самооборони. Згодом активіст отримав три повістки до Служби безпеки: дві заднім числом і ще одну – на 18 травня. Перед походом до слідчого Тиждень встиг поспілкуватися зі Стерненком про напади на активістів Одеси, звинувачення в убивстві і пропозиції піти в політику.
Чим ви займалися до Майдану?
До Майдану я був студентом, навчався в Одеському коледжі економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу. Це той, де минулого року сталася трагічна пожежа. Працював у соцмережі Вконтактє, яка нині в Україні заборонена, слава Богу. Адміністрував кілька сторінок, які поширювали розважальний контент. На момент початку Майдану мені було 18 років – якраз вік, коли перестаєш бути підлітком і перетворюєшся на дорослого. Оскільки я працював із соцмережами, то мене цікавили новини, те, що відбувається в країні. Тому я дізнався, що Майдан є в Одесі. Я до нього долучився. Разом з активною молоддю, яка там збиралася, ми організували кілька акцій, їздили до Києва. Зокрема були там 19-20 лютого 2014-го. Пам’ятаю, що ми їхали кількома групами, різним транспортом. На щастя, всі добралися. Кілька днів пробули у Києві і повернулися до Одеси, де починалися акції російських громадян. Чому російських? Бо ініціаторами цих проросійських протестів були громадяни РФ. Наприклад, такий собі Антон Раєвський, який публічно заявляв, що готує на мене замах. Але його Служба безпеки України впіймала й депортувала.
Читайте також: Сергій Стерненко: «Небайдужі громадяни тягнуть на собі величезний шмат роботи, яку повинні виконувати державні органи»
Як і де ви зустріли новини про анексію Криму? Пам’ятаєте свої відчуття?
Це було, здається, 22 лютого 2014-го. Коли про початок окупації Криму ще було мало відомо. Ми були у Києві, стояли із знайомими біля Одеського намету, який був поруч із консерваторією. І хтось із них сказав: «От побачите, москалі ще попруть війною і спробують віджати Крим». На той момент це видавалося чимось неймовірним. Але вже тоді на півострів росіяни перекидали підкріплення. І вже 3 березня в Одесі ми влаштовували першу проукраїнську акцію, на яку зібралося, здається, 20 тис. людей. Так багато народу збиралося ще хіба на 2 травня 2014-го. Тоді ми йшли до російського консульства маршем, 5 чи 6 км. Тоді вже було зрозуміло, що почалася війна. І жодної самооборони Криму не існує, а жодного «волєіз’явлєнія житєлєй Крима» не може бути в принципі. Це була окупація та війна.
Ви пробули у «Правому секторі» тривалий час. Можете розповісти, чим ви займалися? Можливо, є кілька найбільш показових історій?
Була «сміттєва люстрація». І перший випадок стався не з Нестором Шуфричем. Був у нас такий собі директор Фонду соціального страхування в Одеській області Олег Руденко. І це був початок вересня 2014-го. Тоді Руденко отримав великий хабар за те, аби дати дозвіл на розселення дітей, яких евакуювали з окупованих територій. І ситуація в тому, що це були вихованці інтернатів для дітей з інвалідністю. І він мав посприяти, аби їх поселили в конкретний санаторій у Білгород-Дністровському районі. Його затримали, коли він отримував перший «транш». Очікувано, суд Руденка навіть не відсторонив від посади. Він продовжував ходити на роботу, вирішувати якісь свої справи. І в один із днів він зустрів нас. У нас було до нього одне запитання: «Чи нормально працювати на посаді після скандалу з хабарем?». Вимагали, аби він написав заяву на звільнення. І в якийсь момент Руденко почав нас штовхати. А ми його посадили дупою у сміттєвий контейнер. Насправді, ця ідея була дуже спонтанною: бити Руденка було б неправильно. А от ідея зі смітником видалася нормальною. Потім по всій Україні пройшов цей флешмоб. Але, на жаль, ті люди так і не понесли відповідальності за свої злочини.
Також в Одесі ми розгромили, здається, три точки продажу «спайсу». Після чого наркоточки в Одесі почали закриватися. Також були акції проти незаконних забудов. Запам’яталася одна історія. Насправді, на цьому прикладі видно, як працює громадянське суспільство.
Це була забудова за адресою Степова, 30. До нас, «Правого сектору», звернулися місцеві мешканці. У них у дворі хотіли будувати потужну електропідстанцію, яку зводити не можна було за всіма нормативами. Навіть були приписи на заборону будівництва. Але власника магазину, який хотів це будувати, заборони не надто цікавили. Він замовляв тітушок, на його боці була міліція. Вони навіть встигли вигнати стіни цієї підстанції. І ми боролися з цим кілька місяців. Кілька разів ламали паркан. І акція завершилася успішно – будівництво зупинили. І після того я бачив людей з того двору на інших акціях проти забудов, на різних судах. Думаю, люди побачили, що за свої права можна і треба боротися. Це неймовірно круто та надихає.
Читайте також: Справа Стерненка. Точка кипіння
Ще був цікавий момент. Ми боролися проти незаконного будівництва поруч із відомим в Одесі будинком з однією стіною. Там ледь не вручну доводилося розбирати поверхи. І от ми довбаємо стіну. Цегла майже не піддається. І повз іде чоловік. Просить у мене кувалду. І починає зносити нею стіну. Дуже швидко. Я питаю: «Як?» А він каже: «Я шахтар з Донбасу». Виявилося, що це переселенець з окупованих територій, який прийшов на акцію нас підтримати. Але це вже було після того, як я вийшов з Правого сектору.
Ви брали участь у багатьох акціях протесту. Скажіть, які у вас після цього стосунки з одеською поліцією? Зокрема, з Дмитром Головіним, якому ви нібито проломили голову?
Почнемо з того, що в Одесі є нормальні поліцейські, яких я поважаю. Так, їх на жаль мало, їх звідти витискають. Але поки вони є, я б не хотів говорити, що всі поліцейські – погані. Один з них, наприклад, Євген Стельмах, нині мій адвокат. Він свого часу звільнився з патрульної поліції (був заступником начальника одеської патрульки), коли побачив провал реформи правоохоронних органів.
Загалом із поліцією як структурою у мене стосунки не надто приємні. Тому що не може бути нормальних стосунків з тими, хто порушує твої права. І я зараз не лише про себе, а про мільйони громадян загалом. І, як на мене, зараз Національна поліція – це злочинна організація, яка має окремі ознаки правоохоронного органу.
Щодо Головіна. Є такий Євген Червоненко (екс-міністр транспорту – Ред.), який ходить на телеканали Віктора Медведчука. І він розповідає історію про «проламану голову». Хоча мені це навіть не інкримінували. В історії з протестом проти забудови Літнього театру (листопад 2017 року, – Ред.), під час якого і сталися сутички, я проходжу у цій справі як обвинувачений у хуліганстві. І полягає воно в тому, що я стрімив акцію протесту на мобільний. При цьому офіційно мені висунули те, що нібито під час сутичок я вдарив ногою Головіна в коліно. По голові йому дав нібито хтось інший. Але і доказів того, що я бив когось по колінах – теж немає.
Документ із матеріалів слідства. На фото "зафіксовано", як Стерненко бив начальника поліції області Дмитра Головіна по колінах.
Але ж у цій справі вас від початку звинуватили у масових заворушеннях?
Так, а згодом перекваліфікували. Тут все дуже просто: за масові заворушення людину можна посадити до слідчого ізолятора. А за хуліганство (ч. 2 статті 296 Кримінального кодексу) – ні.
Тоді ж вам призначили заставу у 608 тис. грн? А вніс її тогочасний голова Одеської обласної державної адміністрації Максим Степанов, нині міністр охорони здоров’я.
Так.
Які у вас з ним стосунки? Чому він вирішив внести заставу?
Чому – це краще в нього спитати, я про це не просив. Бо тоді, восени 2017-го, люди паралельно збирали мені гроші на заставу і, думаю, змогли б це зробити і без голови ОДА. Зі Степановим я познайомився після того, як його призначили на посаду. Він запросив мене на зустріч, оскільки я займався громадською діяльністю. Вже навіть не пам’ятаю, про що саме була розмова. Але він принаймні на той момент не справляв враження людини, яка хоче сісти на потоки, що доволі дивно для українського чиновника. Коли ж почався скандал із спробою забудувати Літній театр – Степанов публічно виступив проти. А коли мене «закрили» в СІЗО – він вирішив внести заставу. Як я розумію, з двох причин. Перша: він публічно виступав проти забудови, друга: аби заробити собі «бали» підтримки в суспільстві. Бо скандал з Літнім театром об’єднав дуже різні табори Одеси: проросійських, проукраїнських, аполітичних людей. Але заставу Степанову повернули за кілька днів, коли в апеляції вдалося оскаржити арешт і змінити його на особисте зобов’язання.
Потім, коли в Одесі на активістів почалися напади, Степанов нічого не робив. Хоча мав повноваження звернутися до Генерального прокурора, голови Нацполіції. Він мав право вимагати змінити регіональних очільників цих структур. Пам’ятаю, що у нас відбулася із ним зустріч. Це було у вересні 2018 року, одразу після замаху на Олега Михайлика, який пережив клінічну смерть. Зібралося близько семи потерпілих активістів, інші представники громадськості, голова прокуратури, голова поліції області Головін, який відверто іржав нам в обличчя. Були журналісти. І ми просили Степанова використати свої повноваження й домагатися заміни голів правоохоронних структур. На що він нам сказав: «У мене немає таких повноважень». Ми зрозуміли, що діалог вести нема з ким і нема про що. Тому просто встали і вийшли. Слава Богу, що в подальшому нікого не вбили й ніхто не помер.
Читайте також: Що вже відомо про вбивство Артема Мирошниченка
Ще була історія, коли тітушки Галантерника (Володимир Галантерник, одеський бізнесмен, якого ЗМІ та активісти пов’язують із низкою незаконних забудов в Одесі, – Ред.) напали на військовий аеродром. Поліція фактично їх підтримувала. І Степанов замість того, щоб розібратися з поліцією, викликав на «килим» військових і під камери почав їх принижувати. Там само був і Геннадій Труханов. Власне, через всі ці історії я до Степанова ставлюся негативно.
Вас звинувачують у викраденні людей. Зокрема, Сергія Щербича, якого нібито катували…
Я не знаю, що відбувалося зі Щербичем. Можливо щось таке і було – я не знаю. Сергій Щербич – це людина Труханова. Він член його партії «Довєряй дєлам». Він кілька разів від неї балотувався до місцевих рад. 19 лютого 2014-го його разом із групою в кількасот тітушок затримали на Черкащині у селищі Звенигородка. Вони їхали у Київ. І зрозуміло, що коли наприкінці лютого група тітушок їде на Майдан, то вони явно не на екскурсію збираються. Давайте говорити прямо: вони їдуть вбивати людей. Але Щербич до Києва не потрапив.
Пізніше він брав участь в акціях Антимайдану в Одесі. У нього була власна організація, на яку була зареєстрована зброя. Члени його організації брали участь в подіях 2 травня. А друг Щербича, Сергій Мішин, того дня загинув. У мене немає доказів, що в тих подіях брав участь і сам Сергій, але таке цілком імовірно.
В кінці 2014-го – на початку 2015-го ми почали піднімати тему Щербича, бо він мав стати депутатом Лиманської районної ради. Ми тоді, здається, провели кілька акцій протесту, зверталися до СБУ, міліції, прокуратури, аби вони притягли його до відповідальності. Тим паче що було за що: тут і тітушководство, і можлива участь у боях 2 травня. У відповідь ніхто нічого не робив. А в березні 2015-го до мене додому прийшли бійці міліції «Сокіл» – підрозділу, який на той момент вже ніби був розформований – виламали мені двері, накинули мішок на голову і повезли в управління боротьби з організованою злочинністю. Влаштували вдома обшук. Потім повезли до суду. І вже там я дізнався, що відбувається. За версією слідчого, я викрав Щербича, прострелив йому сідницю «з метою заволодіння грошовими коштами на суму 300 грн». Це було згодом написано в обвинувальному акті. Врешті, мене відправили до СІЗО, потім за мене внесли заставу. У цій самій справі затримали Руслана Демчука. Наприкінці 2015-го це провадження передали до суду. І вже більше чотирьох років воно там. Ми ніяк не можемо допитати потерпілого. Він просто не з’являється на засідання. Навіть по відеозв’язку.
Саме обвинувачення у цій справі ґрунтується на експертизі, яка зафіксувала якісь травми. І на показах Щербича про те, як я у нього відбирав 300 грн. Але ситуація в тому, що коли він давав ці покази – то перебував у двох місцях одночасно: в кабінеті слідчого і в палаті Обласної лікарні, яка за 40 км від цього кабінету. Насправді я хочу, аби цю справу нарешті завершили розглядати. Але виходить так, що її просто затягують. Теоретично це триватиме доти, доки не спливуть строки давності.
Читайте також: Євгенія Закревська: Справу Гандзюк від початку мали б передати в СБУ
Аналогічна проблема з Головіним: 2,5 роки ми не можемо почати підготовче засідання у цій справі, бо Головін просто ігнорує повістки в суд. І якщо Щербич написав заяву, в якій просив починати судовий розгляд без нього, то Головін навіть цього не зробив.
А хто вносив заставу у справі про викрадення? ЗМІ писали, що гроші дав Геннадій Корбан.
Тут не зовсім так. Заставу вносили на той момент мої однопартійці з «Правого сектору». А гроші їм перерахував Дмитро Ярош, який своєю чергою нібито отримав ці гроші від Корбана. Або вони спільно ці гроші зібрали – тут деталей не знаю.
Чому ви вийшли з «Правого сектору»?
При всій моїй повазі до членів Правого сектору, ця організація, як на мене, перестала рухатися вперед. І мені досі дуже шкода, що так сталося. Тому що той великий кредит довіри, ті величезні політичні можливості, які цей рух отримав після Майдану, просто були змарновані, як на мене. Тому я вирішив залишити ПС і вийшов з його лав у лютому 2017-го.
Ви співпрацюєте з СБУ?
Ні. Ці чутки поширюють Страна.ua, телеканали Медведчука, Червоненко і депутати Опозиційної платформи – За життя. Власне, вони ж поширюють міф про «соросят».
Поясніть історію з ножем. Від початку ви казали, що під час третього нападу оборонялися власним ножем від нападників. Потім ви почали говорити, що ніж був не ваш і ви його у нападників відібрали. Що насправді відбулося?
Справу проти мене досі не закрили, тому розповісти все простими словами доволі складно. Перше. Крім слідчого і прокурора ані Анатолій Шарій, ані хтось інший не знають, які саме свідчення офіційно я давав щодо цього нападу. Друге. Усе, що я казав під час прямої трансляції після третього замаху – правда. Те, що я говорив згодом, було обумовлене необхідністю отримати нормальну медичну допомогу і буквально не лишитися без лівої руки.
Після третього замаху до вас в лікарню приїжджав лідер Національного корпусу Андрій Білецький. Нацкор підтримував вас під час історії з Літнім театром. А вже зараз його лідер каже, що вас взагалі не знає і що ви кришуєте борделі…
Це питання краще ставити самому Білецькому, мені складно коментувати його особисту думку. Я поняття не маю, що в його ставленні до мене могло змінитися.
Взагалі, ви з Білецьким знайомі?
Так, з березня 2014 року. Він очолював наче СНА-ПУ (Соціал-національна асамблея – Патріот України – Ред.), який входив до «Правого сектору». І було якесь зібрання штабу ПС, вже не згадаю з якого приводу. Я на нього приїхав. Там був Білецький. Ми привіталися. Вдруге я побачив його в суді над Демяном Ганулом, який теж проходив у справі про заворушення в Літньому театрі. Тоді Білецький як народний депутат приїхав брати Дем’яна на поруки. І втретє я його бачив після нападу на мене. Тоді він приїхав до мене в лікарню разом з Назарієм Кравченком і Сергієм Філімоновим (колишні члени Національного корпусу, зараз члени руху «Гонор», активісти руху «Хто замовив Катю Гандзюк?» – Ред.). Казав, що право на самозахист повинні мати всі, і якщо треба буде допомога – аби я звертався. Загалом я б не сказав, що ми аж так добре знайомі і спілкувалися. Просто знаємо одне одного.
У вас була зустріч із Білецьким перед тим, як Кравченка і Філімонова побили? Про що ви спілкувалися?
Зустріч справді була, це не секрет. Відбулася вона приблизно за день до того, як Кравченка і Філімонова побили. Говорили ми про мою справу й імовірну підозру, яку правоохоронці можуть мені оголосити. Також у Білецького до мене є якісь претензії, але, якщо чесно, я досі не розумію, які саме. Врешті ми дійшли до того, що і він, і Національний корпус мене підтримають, якщо будуть спроби відправити мене до СІЗО. Бо право на самозахист є у кожного. Але, як на мене, ці слова перекреслив подальший напад на Кравченка і Філімонова.
Філімонов у відео говорив, що Білецький нібито був невдоволений дописом вашої дівчини у Twitter. І цей допис нібито стосувався Білецького.
Це навіть звучить смішно, правда? Доколупатися через твіт моєї дівчини до людей, які навіть стосунку до неї не мають – я поняття не маю, як це можна коментувати. Це просто нелогічно. Щось більше я сказати не можу. Знаю, що Білецький це взагалі нібито заперечує.
Кілька ЗМІ, зокрема «Громадське» та «Ісландія» в особі Сергія Іванова, заявили що пропонували вам і Білецькому прийти на прямий ефір. Ви отримували такі пропозиції?
Наскільки я знаю, «Громадське» робило таку пропозицію Філімонову. І Сергій Іванов може щось таке і пропонував, але б я не хотів йти до нього на ефір. Чому? Бо він називає ініціативу «Хто замовив Катю Гандзюк?» людьми, які «піаряться на трупі подруги». Як на мене, це просто низько.
Скільки повісток від слідчих ви отримали?
Їх було три. Перша – заднім числом, друга прийшла через день після того, як я мав з’явитися до слідчого. А третю мені прислали завчасно і продублювали її телефонограмою від слідчого. Маю сказати, що за всі два роки розслідувань нападів на мене, та й у справі де мій нападник потерпілий – я всі виклики для участі у слідчих діях отримував телефоном чи через месенджери. Загалом, було звичайне людське спілкування: слідчий/прокурор мені писав або телефонував. Повістки присилають вперше. Тому це мене дуже здивувало. І в усіх повістках не вказано, для чого мене викликають. І не вказаний процесуальний статус. Мене викликають як кого? Свідка? Потерпілого? Підозрюваного?
Як ви дізналися, що вам готують підозру у вбивстві?
Спочатку про це написав Роман Сініцин у Facebook. Потім кілька людей з Офісу генпрокурора та Служби безпеки мені цю інформацію підтвердили. Вони самі на мене вийшли, я їх не знаю, якщо чесно. Але вони мені сказали, що готується підозра в умисному вбивстві.
Ви не думали просити політичного притулку? І в якій країні?
З цим теж пов’язана смішна історія. В одному з інтерв’ю я казав, що мої друзі радили мені шукати політичний притулок. А я відповів, що відмовився, бо я – не мої нападники й тікати з країни не збираюся. Після чого канали Медведчука і «Страна» запустили новину під заголовком «Стерненко заговорив про втечу за кордон». А далі вони цитують слова про те, що я тікати відмовився. Хоча для них казати на чорне – біле цілком нормально. Я не розглядаю цей варіант. Я не планую лишати Україну. Я переконаний, що зможу домогтися справедливості. Як би генпрокурор Ірина Венедіктова не тиснула на слідчих і прокурорів, як би на неї не тиснув Арсен Аваков, а на всіх інших – канали Медведчука. Я хочу довести, що я захищав своє та Наталі життя і здоров’я, що мені немає чого тікати. Закон та правда на моєму боці.
Ви вже бачили підозри своїм нападникам?
Тексти підозр, які були вручені нападникам, я не бачив. Але кваліфікація, як на мене – це просто відмазування організаторів і замовників нападу від відповідальності. Важлива деталь: провадження щодо замаху на мене відкривали за трьома статтями: замах на умисне убивство, порушення недоторканості приватного життя і використання спеціальних технічних засобів без дозволу суду. Останні два стосуються GPS-трекерів, які стояли на моєму авто. Але у квітні цього року у цій справі з’явилася ще одна кваліфікація – ч.4 ст. 296 – хуліганство. І мої нападники чомусь отримують підозри не по замаху на вбивство, а саме по «хуліганці». Причина як на мене проста: хуліганство не можна розглядати як замовний злочин. Ну я не уявляю, як умовний Геннадій Труханов збирає посередників, передає їм гроші і каже: «Я маю величезний мотив неповаги до суспільства, тому прошу здійснити напад на Стерненка, який буде супроводжуватися зухвалістю або цинізмом». Власне, ця стаття Кримінального кодексу «гумова» – її можна натягнути майже на будь-що. Напад на Катю Гандзюк від початку кваліфікували як хуліганство. Так само кваліфікували напад на суддю-викривача Ларису Гольник. Це просто на голову не налазить. Очевидно, що в моїх нападників було інше завдання. Тим паче, що один зі свідків каже, що треба було «поламать Стерненка» за грошову винагороду в 1000 доларів. А під це визначення потрапляють як тілесні ушкодження, так і вбивство. Тому, як на мене, така кваліфікація зроблена для того, аби не шукати замовників. А підозри вручатимуть «для балансу». Типу, і Стерненко, і його нападники отримали своє.
Ви плануєте йти в політику? Ходять чутки, що ви вже отримували пропозиції від однієї з партій. Якої, якщо не секрет?
Секрет. З мого боку було б неправильно говорити, хто саме мені це пропонував. Тим паче я відмовився. Я не розглядаю для себе варіантів походу в політику. У мене немає такої мети. Моя мета зараз – це довести, що я маю право на самозахист і не сісти у в’язницю за те, що я не помер. Хочу розвиватися професійно. Стати хорошим юристом. А вже далі будемо бачити.