Але історія харківської візажистки Ірини Рассадіної руйнує ці недолугі стереотипи. Вона переїхала з маленького містечка до Харкова більше десяти років тому. Уже тоді полюбляла робити макіяж. І його у її виконанні мали всі знайомі з юності. Тому, на жаль чи на щастя, була змушена перетворити хобі на професію. Спочатку вона працювала візажистом як найманий працівник, а вісім років тому відкрила власний кабінет. Згодом започаткувала курси, на яких майбутні візажистки навчалися мистецтву краси, а досвідчені майстрині — розкривали нові грані власної творчості.
Шукаючи свого місця у професії, Ірина багато років їздила до дитячого будинку для дітей із дуже серйозними захворюваннями. Але вона не просто привозила щось смачненьке або іграшки на свята, а навчала його мешканців правильно доглядати за собою. «У звичайному житті такі знання дають дівчаткам мами. Але для вихованців державної системи цього не заплановано, — пояснює Ірина. — Підлітки, хай навіть із серйозними вадами розвитку, залишаються підлітками — їм хочеться гарно виглядати, вони купують та позичають одна в одної косметику, експериментують. Хто навчить дівчинку правильно та безпечно наносити макіяж, підбирати крем або елементарно вмиватися у період активних вікових змін? До службових обов’язків вихователів це не входить… Тому у дівчат часто виникають алергії, вони не можуть впоратись з підлітковими шкірними проблемами, елементарно не мають поняття про смак та красу жіночого обличчя».
Ірина розповідає, як почала проводити різноманітні майстер-класи: з макіяжу, малювання, прикладної творчості. Додає, що вдячна багатьом помічникам, які допомагали оздобленням із необхідними матеріалами, робили вихованкам «дівчачі» подаруночки, підхоплювали ідеї. «Мене вразили емоції дітей, яких ми якось зібрали на великий пікнік зі справжнім кулешем та забавками на природі. Вони раділи не цукеркам, а емоціям та спілкуванню, яких дуже не вистачає діткам, які перебувають у подібних закладах», — згадує Ірина. Згодом жінка відчула, що у своїй галузі вже не отримує бажаної новизни. Каже, що у мистецтві макіяжу, певно, досягла власного максимуму. Тоді їй сподобався варіант дещо іншого напряму роботи — перманентний макіяж, над яким працюють не один день. Він дає більше простору для втілення різних ідей. Так Ірина фактично змінила свій профіль.
Читайте також: Я всіх пам’ятаю
Але волонтерства не полишила. «Я ж ніколи не планувала свідомо займатися волонтерством. Воно само знаходить мене. Так вийшло і з наступною ініціативою, яка зараз активно поширюється серед майстринь у різних містах України та за кордоном. Якось із сином згадували річницю смерті бабусі, яка хворіла на онкологію. Тоді задля початку нового бізнесу я продала навіть машину та мотоцикл, довелось на певний час забути про ще одне своє хобі — швидкість. Природний перфекціонізм подолати було непросто: навчалась я у справжніх гуру цієї справи, купувала тільки найкраще та якісне. Закупила багато препаратів для перманентного макіяжу, які продаються у великих обсягах і які необхідно використати у певний термін. Тому подумалося: раз все одно буде певний залишок матеріалів, а чи не спробувати подарувати безкоштовні сеанси перманентного макіяжу дівчатам, які борються з онкологією, проходять хіміотерапію або опромінювання? Бо під час важкого лікування кожна жінка переживає ще й момент, коли не хоче навіть бачити себе у дзеркалі. Опублікувала свою пропозицію у соціальній мережі — з цього все й почалося…»
До Ірини стали звертатися харків’янки, які хотіли знову відчути себе красивими попри важке лікування. Майстриня обов’язково тримала зв’язок з лікарями, які детально вивчали стан кожної пацієнтки перед тим, як дозволити серію сеансів перманентного макіяжу. Каже, що задля надання природної краси та зменшення фізичного навантаження на організм, цю процедуру за один сеанс для таких клієнтів не рекомендують. А потім самі лікарі й стали розповсюджувати контакти Ірини, коли бачили, що пацієнтка потребує емоційного поштовху для продовження боротьби. Після того, як допис про цю ініціативу отримав понад дві тисячі поширень, до Ірини стали звертатися дівчата з різних міст України. І вона почала шукати однодумців у професійних групах візажистів у областях країни та за її межами. Відгукнулося більше сотні майстринь, які зголосилися проводити безкоштовні сеанси у своїх містечках. Так Ірина створила і тепер координує велику інтерактивну базу. Завдяки їй можна знайти спеціалістів, які допомагають людям після операцій, хіміотерапії та опромінювання майже всюди. Згодом стали працювати не тільки з бровами та віями, а й зі складнішими проблемами, пов’язаними з післяопераційними шрамами. І все це, наголошує Ірина, виключно безкоштовно, у подарунок!
Сьогодні серед клієнток Ірини понад 20 дівчат, які звернулися до неї у складний період боротьби з підступною хворобою. Вона каже, що майже з усіма спілкується або слідкує за їхньою долею у соцмережах. І вірить, що у них все буде добре. «Наприклад, одна жіночка, з якою я попрацювала, живе у передмісті, родина тримає теплиці, — розповідає Ірина. — Коли вона везе на ринок якусь свіжу зелень, заносить до мене в кабінет кінзу чи кріп — щоб я підтримувала і своє здоров’я. І це приємно, бо ми стаємо ближчими, допомагаючи та піклуючись одна про одну».
Читайте також: 697 днів у російському полоні
Візажистка зізнається, що просто вражена феноменом, за яким спостерігає, занурюючись у цю сферу. Буває, що начебто освічені та культурні люди бояться спілкуватися зі знайомими, які мають онкологічний діагноз. Від таких хворих намагаються відокремитися, фізично обмежують їхні контакти, переходять на інший бік вулиці, наче такими хворобами можна заразитися. А дівчата, які й так борються з хворобою тіла, отримують ще психологічну травму, бо відчувають самотність та пустку, зраду колись близьких людей. «Я вважаю, що треба про це розмовляти, пояснювати, показувати: навіть той факт, що хтось намагається таким чином психологічно захищатися, не робить такі дії правильними та прийнятими в суспільстві», — наголошує жінка.
На власні очі Ірина бачила не тільки фізичні, а й психологічні перетворення своїх клієнток. Вона не лікар, але по-своєму пояснює користь таких змін для людини, яка намагається перемогти хворобу: «Коли є віра в те, що ти — «супер», все вийде. Якщо ми самі не віримо, діяти лікам важко. Будь-яка перемога існує лише тоді, коли є віра у себе. Наприклад, гарні брови — начебто дрібниця, але вони змінюють уявлення про себе та головне — про своє майбутнє. Якщо жінка подобається собі, приваблива для інших, все буде добре. І з хворобою боротися продуктивніше». Ірина каже, що часто стає свідком, як люди змінюються. Їй пишуть чоловіки, кажуть самі дівчата: люди відкриваються, перестають себе соромитися. Багато хто плаче прямо в кабінеті…
Прагнення доброчинності передається у родині від старших до молодших. Якось син Ірини, ще школяр, дивлячись на поїздки мами кожні вихідні до інтернату, спитав, чим може бути корисним і сам. І та порадила допомагати друзям, наприклад, з уроками хімії, в якій хлопець добре тямив, хоча багатьом вона давалась не так легко. Студентом він продовжував приходити в рідний навчальний заклад, де йому згодом доручили підготовку групи школярів до олімпіад та конкурсів. А коли школярі почали показувати гарні результати, студента взяли на роботу. Тепер до стипендії юнак має невеличкий матеріальний додаток за гарно зроблену роботу, до якої його спонукало бажання допомагати іншим.