Як починається більшість казок? З невід’ємної складової на зразок «жили-були». Ми почнемо саме так: жили-були дві дівчинки. Трохи схожі зовні – стрункі та гнучкі, веселі та балакучі. Жили вони в типових двокімнатних квартирах дев’ятиповерхового будинку, одна лише на першому поверсі, а інша на дев’ятому. Були звичайно ще відмінності – у однієї була повна родина, а іншу виховувала лише літня матір, яка днями працювала, беручись за будь-яку роботу аби донька її була нагодована та вдягнена не гірше за інших. І від тієї соціальної різниці були ще інші відмінності. Одна матір приходила додому втомленою запізно, вимагала порядку в квартирі, гарячої вечері та слухняної доньки поруч, а в іншій родині все давали доньці самі, пестуючи своє дитя та люблячи дівчинку з усіма її недоліками. Хоча мова, здається, зовсім не про це.
Дівчата росли та проводили разом дні – спочатку у дитячих розвагах, потім у дівочих розмовах та мріях: неодмінно про багатого красеня-чоловіка та трьох дітей, першим з яких – про це домовилися ще у дитинстві – неодмінно буде син, Іван, про це дівчатка поклялися одна одній ще коли самі були дітьми. Дівчата дорослішали, батьки старішали. Самотня матір так і бралася за будь-яку роботу – чи то пофарбувати кому паркан, чи поклеїти шпалери. З часом вона плутала дні, бо всі її дні були робочими. А ще вона не могла пройти повз порожньої пляшки аби потайки не підібрати її – з таких порожніх пляшок можна було назбирати на хліб… Донька соромилася цього, тому повз порожньої пляшки вони йшли окремо – матір нахилялась аби підібрати, а донька за домовленістю із матір’ю швидко йшла вперед, ніби вони не знайомі… Йшли часи. У дівчат з’явилися перші хлопці, залицяння, квіти… Дівчата почали одна одній давати ключі від квартир для таємних побачень, поки батьки були на роботі… І знову мріяли про заможне життя із красенем-чоловіком, в якому усе буде – їжа, гроші, кохання. За вікном були дев’яності, в яких кожен виживав як міг. На випускному обох дівчат чекали кавалери – дорослі, статні, красиві. На заздрість всім у класі.
Читайте також: Тоді й тепер
А потім одна з дівчат легко вступила до вишу, а інша провалила іспити. Та, у якої не склалося, не сумувала – батьки пообіцяли допомогти в майбутньому році, а та, що вступила сама, знала, що за нею немає нікого. Після навчання все було схожим – заміжжя із різницею у дні, вагітність і сини – водночас, Івани, як і домовлялися у дитинстві. Далі життя було різним, хоча зовні воно здавалося типовим. Стара самотня матір, втомившись боротися із труднощами, померла, а чоловік виявився невдахою. Він не міг боротися із обставинами та бути тим самим надійним тилом для родини. Але хто ж міг знати все це наперед? У іншої подруги навпаки все складалося на заздрість – квартиру на першому поверсі вони перетворили на перукарню, яка стала приносити живі гроші, чоловік виявився із потенціалом підприємця, і разом із родинним бізнесом почав будуватися великий дім за містом – спочатку для сина, потім вже для двох синів. Родинне гніздечко, в якому було багато квітів, багато сміху та ніколи не було тихо.
Дівчата продовжували товаришувати попри соціальну нерівність між ними – одна родина жила в квартирі чоловіка, а інша у великому заміському будинку, одна з подруг діставалася на роботу маршруткою, а інша керувала великою сучасною автівкою. Їм було про що говорити, як і у дитинстві, – про чоловіків, про майбутнє, про дітей. Ота дитяча дружба була вище за матеріальну різницю між ними. І більш заможна з двох дівчат почала допомагати подрузі – хіба ж можна нормально вдягатися на зарплатню викладача, а ще й з двома дітьми? Потайки від чоловіка, ніби даруючи ці гроші на дітей, яким вона була хрещеною матір’ю. Просто так склалося, що більш розумна з них виявилася такою нещасливою із своїм заміжжям, а більш легковажна – вдалою у всьому, за що вона бралася…
Читайте також: Дуже дрібний бізнес
А потім трапилася війна, і трапилося диво – та з них, хто ніколи не ставився до життя серйозно, не змогла жити в Луганську із ворогом. Попри власний повний квітів будинок, попри бізнес, плани та друзів у місті. Вони кинули усе аби лише виїхати звідси, вивезти синів. Ніколи вона не думала про ту політику, ніколи не мала власної думки щодо таких не жіночих і складних питань, а тут саме вона почала важку розмову із чоловіком, що краще винаймати кімнату, але в Україні, краще їсти лише хліб, аніж працювати на ворога… Вона жодного разу не дорікла подрузі – у всіх різні життєві обставини. Але після цього їх дороги розійшлися на якийсь час, і один син став Іванком, а інший Ванєю, в залежності від обраної батьками Батьківщини.
Але часи йшли. І та дівчинка, яка з двома синами покинула своє місто, знайшла себе в своїй країні, навіть, винаймаючи там житло – її чоловік зміг розпочати бізнес, а вона знову народила сина – іронія долі, за якою у них народжувалися лише сини: «Захисники країни», – казали друзі, піднімаючи тости. І життя якось складалося, навіть і не погано, хоча все в ньому було спочатку новим – і місто, і житло, і люди. Та подруга, яка обрала Луганськ теж якось влаштувалася – у неї залишилася її робота, в неї теж було троє дітей. Чоловік не знайшов себе з новою владою, але він і при старій не міг знайти себе, тому сподіватися на нього було не варте, і, на диво, та подруга, що виїхала, почала знову допомагати тій, що залишилася – таке життя, війна, умови… Ніби, на дітей. З миру в війну, з законної держави у невизнану. І головне, син тієї подруги — Іванко — пішов в українську армію. Так, добровільно, його так виховали у родині, а той, що Ваня, переховувався вдома, бо воювати у «республіці» йдуть лише з безвиході та від безгрошів’я.
Читайте також: Історія однієї вулиці
Різна ідеологія, різний підхід. У обох дівчат сторінки у соцмережах. Матір трьох синів викладає фото старшого сина-красеня під українським прапором – гордість родини. Матір з Луганська пишається собою на фото, переховуючи дітей, хоча це, мабуть, вже інша історія. Важко сказати, хто правий, а хто ні. І ще – як складеться життя далі. І, здається, не війна є причиною того, що хтось зміг вкотре довести, що може, а хтось вкотре знизує плечима на обставини, важкі часи та безліч проблем. І ще в тому домі, де завжди лунав сміх, він продовжує лунати навіть в орендованих квартирах, а де чоловік списував власні промахи на владу, війна не дала жодних змін та багатства. А історія ця про майбутнє, яке жінки обрали для своїх дітей – одна власний спокій, а інша – дитячий. Одна обирала майбутнє, а інша теперішнє, хоча розумницею з них завжди вважалася та, яка, здавалося, думала на крок уперед.