«Королівство Галичини та Володимирії» — таку гучну назву мала Галичина в складі Австро-Угорщини. Попри це, її сприймали найглухішим закутком Європи, і якщо в її історії трапилася подія, яка привернула увагу всієї імперії, то такою була Крайова виставка, що відбулася у Львові 1894 року. На близько 50 га парку, який сьогодні називається Стрийським, розмістили 129 павільйонів. За 139 днів виставку відвідало більш як мільйон осіб. З нагоди її відкриття у Львові запустили електричний трамвай та зіграли перший на території України футбольний матч. А ще провели транспортну канатну дорогу, побудували справжні нафтові вишки та шахти й розбудували величезну етнографічну зону, за яку, до речі, відповідав Володимир Шухевич, дід майбутнього командира УПА Романа Шухевича. У пам’ять про 100-річчя повстання під проводом Костюшка та його бій під Рацлавицями відкрили гігантську панораму розміром 120 на 15 м, яку малювали найкращі польські митці. Виставка, яку відвідав імператор Франц-Йосиф, на тривалий час залишалася легендою Львова та цілого краю.
За ідею виставки взялися знову на початку 1920-х. У той час країни Антанти, які вирішували долю кордонів повоєнної Європи, дозволили Польщі окупувати Галичину, але питання її державної належності залишалося відкритим. Відтак поляки намагалися продемонструвати своє право на край, який із листопада 1918-го по липень 1919-го було силою відвойовано в українців. Відтворити чи навіть перевершити Крайову виставку, надавши їй міжнародного статусу, було амбітним і політично вивіреним завданням. Поляки ризикнули, але й українці не лишилися осторонь.
Замах на начальника держави
«З давніх облаштувань пам’ятної виставки 1894 року, яка започаткувала величезний розвиток Львова, майже нічого не залишилося. Чого не знищив час, знищило дике українське вторгнення. Збереглися тільки Рацлавицька панорама та мури головного виставкового палацу, які в багатьох місцях пощерблені гранатами» — так починає опис до підготування ярмарки краківська щоденна газета Czas. Львів занурився в масштабне будівництво й приготування, і як результат на перших «Тарґах Всходніх», тобто на «Східному ярмарку», що тривали з 25 вересня по 5 жовтня 1921-го, було представлено 1246 місцевих та 311 закордонних учасників. Лише в перший день виставку відвідали 20 тис. львів’ян і гостей міста. Та чи не більший резонанс викликали події, які відбулися того дня біля ратуші. Коли величезний натовп вітав начальника держави Юзефа Пілсудського, окрім квітів і радісних вигуків у його бік, а також у бік львівського воєводи Казимежа Грабовського пролунали постріли.
Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці
Стріляв колишній вояк УСС та УГА 20-річний Степан Федак. Його батько в той час очолював Український горожанський комітет — представництво перед польською владою — і був одним із найвідоміших українців. І хоча постріли були невлучними, поранення дістав лише Грабовський, замах набув значного розголосу. Перед політичними колами постала дилема: як трактувати напад і за що судити бойовика? «Тарґи Всходнє», що мали продемонструвати польський характер Галичини, опинилися перед загрозою гучного політичного процесу над українцями. У внутрішніх дискусіях, що точилися серед політикуму, переміг голос Станіслава Лося, одного з кураторів Східних кресів, який наполіг, щоб Федака судили за замах, але не на керівника держави (за що його б чекала шибениця), а на воєводу.
«Але мені йшлося не про те, щоб українці мали на одного повішеного менше, — писав у спогадах Лось. — Замах на керівника польської держави був би поданий як акт відчаю сина підкореного і гнобленого чужим загарбником слабкого народу. І хоча той матеріал не допустили б на шпальти польських газет, він, напевно, за посередництва кореспондентів зарубіжної преси дійшов би до світової думки». Отож Лось, який у 1922-му був причетний до 22 смертних екзекуцій над українцями, таки домігся, щоб того року справу Федака розглянули якомога тихіше, а підсудний дістав лише шість років ув’язнення.
Менш ніж за місяць, у грудні 1922‑го, правильність розрахунку Лося підтвердили події у Варшаві, де представник опозиції Елігіуш Нєвядомський застрелив першого президента Польщі Габрієля Нарутовича. І це лише на п’ятий день його президентства! Нєвядомського стратили, але на його похорон прийшло 10 тис. поляків. Отже, один політичний табір задовольнився стратою, а інший дістав мученика, і в римо-католицькій катедрі Львова відправили богослужіння за обох покійників. Натомість Федак не став мучеником, навпаки, як писав кореспондент американської еміграційної газети «Свобода», «не боронився, а нападав, не оправдовувався, а обвинувачував. Його зізнання були найповнішим, найбільш яскравим і найширше обґрунтованим актом оскарження проти польської влади в Східній Галичині, якого тільки можна жадати».
Замах на Пілсудського був першим гучним актом Української військової організації (УВО), або, як її називали між собою її члени, Спілки. Після спричиненої ним великої хвилі арештів організаційне кермо опинилося в руках Євгена Коновальця. Між іншим, того самого року він одружиться з рідною сестрою засудженого бойовика Ольгою Федак.
Перший та останній візит президента
У наступні роки «Тарґи» відбуватимуться в непевній атмосфері. Масштаб їх зростав, відповідно особливої ваги набуло питання безпеки. У 1922 році скасовано приїзд прем’єр-міністра із цілим урядовим потягом, а на периферії пошкодили залізничне полотно, через що на відкриття виставки запізнилися звичайний і дипломатичний потяги. Що ж відбувалося на самих «Тарґах», читаємо в Gazeta Poranna: «Поліція та військо так невдало маневрували кордонами, що ізолювали великі скупчення людей (переважно визначних діячів), які не могли вибратися з поліцейського оточення. Ми були свідками неприємної сцени, коли якийсь офіцер з оголеною шаблею скочив у бік натовпу й напав на доньку мера Львова пані Ширмерову».
Читайте також: Арештована коляда
У 1923-му Галичину офіційно визнають у складі Другої Речі Посполитої, але похвалитися економічними здобутками було складно — країну охопила гіперінфляція. Так, якщо у вересні 1921-го проїзд кінною каретою до «Тарґів» коштував 300 марок, у 1922-му — 900, то вже в 1923-му міській владі мало не щомісяця треба буде переглядати тарифи. У червні 1923‑го вартість проїзду становила 8 тис., у серпні — 24 тис., грудні — 280 тис., а в січні 1924-го сягнула 1,7 млн польських марок. Однак того року проведуть грошову реформу й більш-менш стабілізують політичну ситуацію. Здавалося, що висловлена після перших «Тарґів» погроза УВО стосовно того, що організація «атентатами зустріне кожного начальника Польщі, який насмілиться ступити на українську землю», лишилася в повоєнному минулому. Тепер Львів уперше збирався відвідати президент Речі Посполитої Станіслав Войцеховський.
Міська рада закликала мешканців декорувати «доми, балкони і вікна хоругвами, емблемами, килимами та квітами». Газети опублікували детальний маршрут президента, урядові структури скоротили робочий час, а кілька професійних спілок закликало зробити цей день вихідним. Українці не поділяли ейфорії. Як записав у спогадах адвокат Степан Шухевич, «це свято ігнорували всі українці, що було зовсім природно і логічно. Всі старші громадяни старалися не вештатися по вулицях, і тільки той появлявся, хто мусів. Були поголоски, що в тім році молодь знов «вчинить» якусь «історію».
Така «історія» трапилася в перший же день «Тарґів», 5 вересня 1924-го, коли в карету з президентом влучила бомба. Та окрім диму й паніки, що охопила натовп, жодної шкоди вона не завдала. Втім, українців ніхто не чіпав, на місці пригоди спіймали єврея Станіслава Штайгера.
За 10 днів засів трибунал, який упродовж 72 годин мав би присудити Штайгеру смертний вердикт або ж передати справу на розгляд звичайного суду. В останній день засідання прокурор скаже: «Двічі за час існування молодої Польщі відвідували Львів керівники держави. Двічі супроводжувала їх примара смерті. Три роки тому приїхав до Львова тогочасний начальник держави Юзеф Пілсудський. Озброєна револьвером рука стріляла в нього. Через три роки, більш-менш у тому самому часі, Львів відвідав президент Речі Посполитої Станіслав Войцеховський. Смертоносну бомбу жбурнули в його бік. Якийсь фатум намагається відгородити шляхи найдорожчих гостей від львів’ян, від їхніх сердець, від їхніх радісно витягнутих рук».
Штайгер урятувався від шибениці. УВО опублікувала в пресі заяву, взявши відповідальність за замах на себе, а бойовик, перебравшись за кордон, дав свідчення німецькомовній пресі. За деякими даними, українці підготували ще один замах — біля пам’ятника Міцкевичу, де Войцеховський приймав парад. У каналізаційні комунікації вмонтували вибухівку з годинниковим механізмом. Але вона своєчасно не спрацювала. Здається, якийсь фатум не лише намагався «відгородити шляхи найдорожчих гостей», а й таки вберегти їх від рук українського підпілля.
«Тарґи» без Пілсудського та президентів
Після травневого перевороту 1926 року, коли владу взяв Юзеф Пілсудський, до керма прийдуть учорашні революціонери. Лише одне пограбування царського потяга під станцією Бездани у 1908-му, вчинене під проводом Пілсудського, згодом назвуть «акцією чотирьох прем’єрів» — саме стільки її учасників у майбутньому очолюватиме уряди Польщі. Вони як ніхто інший знали, яке місце в житті підпілля належить фарту та випадку. Відтак особливо сподіватися на спецслужби та випробовувати долю не поспішали: після замаху на Войцеховського президенти Другої Речі Посполитої більше Львова не відвідували, навіть коли у 1926-му (і до вересня 1939-го) цю посаду обійняв ректор Львівської політехніки Ігнацій Мосцицький.
Читайте також: Три фази комунізму
У наступні роки «Тарґи» дещо занепали, але наприкінці 1920-х почалося пожвавлення. Якщо раніше кількість іноземних учасників заледве перевищувала 300, то в 1928-му їх було вже 470, а глядачів 150 тис. До того ж виставку інкогніто відвідав прем’єр-міністр Польщі. Отже, українське підпілля мало причину знову зацікавитися нею. Так, 7 вересня 1929-го спершу вибухнула бомба в приміщенні дирекції «Тарґів», далі запалали камери схову на залізничному вокзалі, ще один вибух пролунав неподалік виставки — бомба спрацювала передчасно, коли бойовики несли її.
«Спадкоємці традицій пекельної пам’яті Гонти і Залізняка бомбами, пожежею чи гайдамацьким ножем нападають на велич та цілість великої держави. Львівські події є лише однією з ланок ланцюга замахів, вбивств, підпалів та інших актів саботажу, які в останні кілька років веде УВО, — відреагує краківський Kuryer Codzienny. — Злочинці вибрали зручний момент на виконання свого огидного вчинку. «Тарґи Всходнє» збирають гостей майже з цілого світу (того дня у Львові перебували французькі парламентарі, група німецьких журналістів, японський посол, торгові представники СРСР і багато інших закордонних гостей). Це наочний доказ польської культурної та економічної сили на Сході, доказ її розвитку та щоразу більшого значення. Бойовики звуком бомб хочуть звернути увагу цілого світу, що в Східній Малопольщі немає спокою та існують сили, які не визнають реального стану речей».
Три бойові акції в один день та ще й у присутності численних гостей гарантували суворі тюремні вироки бойовикам. Згодом Романа Біду, одного з організаторів нападів, засудять до смертної кари, яку замінять на тривале ув’язнення. Протистояння українського підпілля та польського державного апарату на «Тарґах» дістане продовження й наступного року. Цього разу ініціативу перехопила польська поліція. За кілька місяців до виставки львівський староста Олександр Кльоц прямо скаже українському депутатові Остапові Луцькому: «Я розумів би ще, коли б Спілка планувала замах на будинок поліції, на радіостанцію або подібні приміщення, але дивіться, поліція доносить мені про відкриття планованих замахів на польські культурні установи, наприклад Рацлавицьку панораму в Стрийському парку. Вони ж хіба божевільні. Та пошкодження такого культурного польського пам’ятника могло б потягнути за собою непередбачені для вас наслідки».
Інформація про можливий вандалізм налякала не лише українського посла, а й керівників підпілля. «Бо ж на ділі плян знищення панорами є ординарною провокацією, — писав Євген Коновалець в Америку редакторові «Свободи». — Ми дуже боїмося, що у відповідний момент поліція сама ушкодить пам’ятник, щоби збурити проти нас польську загальну опінію». За кілька днів перед відкриттям «Тарґів» преса поширила сенсаційну інформацію про запобігання поліцією черговій акції підпілля — спаленню Рацлавицької панорами. ЗМІ не лише виставили українців варварами, а й інформували про арешт чотирьох представників УВО. Уже за кілька днів по закінченні виставки затриманих, що, як виявилося, працювали на слідчих, випустили без жодних обвинувачень. Ще через два роки стало відомо, що інсинуація навколо Рацлавицької панорами була вигадкою поліції з метою дискредитації націоналістів.
Упродовж 1930-х років «Тарґи» втратили своє значення: кількість польських учасників зменшилася вдвічі й у 1933-му становила 531, а кількість іноземних представників не перевищувала 150. Лише наприкінці десятиліття відбудеться ренесанс: на останні «Тарґи» у 1938-му приїхало 1168 польських учасників і 494 закордонних. Виставку відвідало 245 тис. осіб. Проте керівники держави до Львова не поспішали.