Незмінним маркером сучасності залишається теза про невпинну та неприборкану мінливість: «Світ змінюється!». І цього годі не зауважити. Зміни торкаються самих основ індивідуального й соціального буття людини. Девальвуються цивілізаційні парадигми, розпорошуються традиційні метанаративи, перед нами нові обрії та масштабна невизначеність. Науковий, технологічний, соціальний прогрес дав змогу людині відкрити такі можливості, які в наших далеких предків асоціювалися лише з божеством.
Автор однієї з найпопулярніших книжок сучасності «Людина розумна» Ювал Ной Харарі в процесі аналізу історичного розвитку людства звертає особливу увагу на нестримне прагнення наших сучасників озброїтися божественними компетенціями: здолати смерть, уможливити вічне існування, навчитися творити й безповоротно нищити. Зрештою, автор доходить висновку: «Ми стали значно могутнішими, ніж колись, але маємо дуже слабке уявлення про те, що робити з усією цією потугою». Соціальна робототехніка, квантові комп’ютери, геномна медицина, «дружній» штучний інтелект, планетарна цивілізація тощо вже сьогодні вимальовують перед нами все ще несміливі, але щодня реальніші горизонти нашого майбуття. Проте не пропонують відповідей на питання про сенс, про справжню естетику людського існування, про подолання бідності, про повагу до кожного людського життя, про те, що по-людськи гріє. Відповідно наростає загрозливе відчуття непевності, і перед нами неминуче постає запитання: «Чи є у світі щось небезпечніше за незадоволених та безвідповідальних богів, які не знають, чого вони хочуть?» (Ювал Ной Харарі, «Людина розумна»).
Читайте також: Соборний тоталізатор
Після проголошення християнства офіційною релігією імперії будь-яка незгода з доктринальними твердженнями могла мати конкретні наслідки, чи то в Римі, чи в Константинополі. Упродовж століть церква в європейському суспільстві впевнено спілкувалася з людиною з позиції влади й сили. І цього сучасна людина все ще не може їй пробачити. Сформувавши ідейні підвалини для інституційної організації середньовічної Європи, церква ще довго конкурувала з імперією, претендуючи на вплив, і не лише духовний. Ситуація різко змінилася, коли європейський обиватель зміг забезпечити себе ресурсом для виживання, а разом із тим й ідейною свободою, автономією мислення, захищеною секулярною державою. Сучасна людина навчилася капіталізувати життєвий досвід і забезпечувати власну автономію у сфері особистого життя та соціальної взаємодії. Тож у другій половині ХХ століття церква докорінно змінює стиль мовлення й манеру спілкування: це вже не правовий тон, а спроба запропонувати людині дискурс сенсів.
Церква не може входити в життя людини з позиції влади. Єдиний можливий шлях — пропозиція сенсу та певної ціннісної парадигми, спільноти однодумців. Вона пропонує те, що наповнює життя людини змістом і дозволяє їй реалізувати свій внутрішній потенціал. Допомогти людині творити кращий світ у собі й навколо себе — це також завдання церкви. Гуманізм завершується на людині, тоді як вимір духовний, трансцендентний наповнює його глибшим сенсом. Не скасовує, а додає йому краси, дає людині можливість відкрити повний сенс її людяності в пошуках трансцендентного горизонту, змістовних міжособистісних стосунків та справедливого формату суспільних відносин. Жива духовність спонукає нас до відповідальної турботи про світ, у якому живемо. Той самий, де відповідно до щорічної доповіді експертів Всесвітнього економічного форуму про глобальні ризики упродовж ось уже кількох років не зникають загрози, пов’язані зі змінами клімату, з розповсюдженням зброї масового знищення, кібервійнами та наслідками великого розриву між бідними й багатими мешканцями нашої планети.
Спрощення, як відомо, спрощує. Суспільні відносини, продиктовані виключно механізмами формування попиту та пропозиції, перетворюють цілу людину в одновимірну функцію споживача. Свого часу німецький філософ Герберт Маркузе попереджав про таку загрозу цілісності людської особистості, про «одновимірну» людину. Сьогодні церква намагається привідкрити перед людиною глибини, що можуть стати захистом і джерелом духовної снаги, попри критичний супротив сучасності. Нещодавно предстоятель УГКЦ блаженніший Святослав (Шевчук) у своєму слові висловив думку, що «священик нашої церкви є не лише служителем культу, а й будівничим культури». І в цих словах чітко вимальовується одне з основних завдань церкви в сучасному людському суспільстві — творити культуру. Ту саму, що виховує повагу до гідності людської особистості та спонукає нас до дієвої відповідальності за спільне благо. Людині ніколи не набридне власна людяність. Але наша людяність нині таки потребує інституційного захисту.
Читайте також: По той бік томосу
Сучасному українському суспільству все ще притаманне викривлене розуміння релігії, що для більшості наших громадян передусім асоціюється з поділом, диференціацією суспільства, з втечею від реальності. А покликання релігії насправді — об’єднувати людину з найглибшим виміром її людяності, із системою сенсів, з її екзистенційним ресурсом, об’єднувати її з божеством, а отже, об’єднувати людей між собою. Адже технологічному прогресу поки що не вдалося здолати самотність у світі людей та її деструктивні наслідки, безвідповідальність перед святістю людського життя, інституційні маніпуляції свободою людської особистості, бездумне використання природних ресурсів тощо.
Відомий французький соціолог-постмодерніст Мішель Маффесолі зауважує, що «криза західної цивілізації є не чим іншим, як кінцем великих економічних, політичних та ідеологічних структур» (Мішель Маффесолі, «Час племен»). Можливо, і для церкви настав час переосмислити себе та власну роль у сучасному світі не тільки як структури спасіння, а як живої соціальної дійсності, спільноти спільнот, сформованих на основі євангельських цінностей. Тим паче що для традиції нашої Київської церкви притаманна така духовна соціальність. Церква не ідея, а методологія життя, «народ Божий», об’єднаний спільним покликанням і спільною місією. У «час племен» (так Маффесолі визначає сучасну структуру людського суспільства) вона може стати способом консолідації фрагментованого людства, духовним імпульсом подолання бар’єрів недовіри в суспільстві. А ще спільною перемогою над страхом невизначеності перед завтрашнім днем у контексті магічних досягнень самопроголошених «богів».
Коли говоримо про церкву, на жаль, усе ще мимоволі думаємо про минуле, і це ще одна неприємна помилка щодо релігійного світосприйняття. Церква не минуле, а релігія не ідеологія. Йдеться про естетику буття, про систему сенсів, цінностей, які дозволяють людині жити на повну, змістовно в умовах непрогнозованого хаосу сучасності, долати себе й світ навколо себе. А отже, ділитись собою з іншими, трансформуючи людське суспільство на простір довіри та надії. Це наша хронічна хвороба, ми не вміємо довіряти одне одному. І це ще одне важливе завдання церкви — прокладати мости, будувати простір довіри, де ми можемо переступити через власні образи й особисті шкідливі обмеження, щоб побачити майбутнє, спільне для всіх.
Читайте також: Митрополит Михаїл: «Церква має йти в народ»
Церква — це не про відсутність змін, це про постійну актуалізацію вічного. Вона покликана робити постійно дійсними, комунікувати крізь час і простір ті істини, яких 2 тис. років тому навчав смиренний Учитель із Назарета. Церква — це таки не про владу, а про смисл і життя, про мудрість. Сучасність надміру галаслива, у ній легко загубитися. Науковець зі світовим ім’ям, фізик-теоретик Мічіо Кайку у своїй добре відомій праці «Фізика майбутнього» стверджує: «Ми сьогодні тонемо в океані інформації, тому найцінніший товар у сучасному суспільстві — це мудрість. На мою думку, мудрість — це вміння визначити найважливіші питання сучасності, проаналізувати їх у багатьох різних ракурсах, а тоді вибрати те, що має в собі якусь благородну мету й принцип» (Мічіо Кайку, «Фізика майбутнього»). Церква сьогодні може виконати цю надважливу для глобального суспільства місію артикуляції цінностей, формулювання ціннісних засад у процесі побудови суспільства нової якості. Її завдання — стати хабом живої мудрості в глобальному вимірі галасливої мінливості, щоб новоспечені «боги» на вимурованому власними ілюзіями олімпі не забули про неповторний смак автентичної людяності. Саме для цього нам із вами нині так необхідна жива й діяльна, глибока й автентична спільнота спільнот, сформованих на принципах емпатії, залученості, милосердя та надії, простір, де Бог промовляє до людини людською мовою.