Ці зустрічі — це завжди інсайд, відвертість, занурення в себе та безкінечні порівняння, кому з нас живеться краще, хто виграв від того, що поїхав, а хто програв. Іноді я уникаю таких побачень, прагну вдавати, ніби не помітила знайомих на вулиці, не побачила телефонний виклик. А буває, граю в гру за спільними правилами: одягаю на заплановані побачення найкраще, роблю макіяж, надіваю прикраси. А потім сама собі дивуюся: що я хотіла цим довести? Може те, що я живу тут прекрасно? Чи краще за тих, хто поїхав? А може, я цим прагну щось довести сама собі?
Моя сусідка завжди була дипломаткою. Відвезла сина із сім’єю ще влітку 2014-го до Києва, придбала їм там двокімнатну квартиру, меблі, влаштувала життя і повернулася: тут були дім і робота. На вулиці ця родина завжди була найреспектабельнішою. Чого цій жінці коштувало відірвати від себе єдиних сина та внука, знає тільки вона сама. Усе її життя було заради цих двох чоловіків: тривалий ремонт, спорудження великого будинку з більярдом, просторою зоною відпочинку, басейном, мрії, що вона старішатиме, а син житиме в цьому дворі на її очах, поблизу. Вона приймала всіх його друзів, годувала їх, залишала на них цей новий великий дім — пристанище затишку на нашій вулиці. Лише вона знала, чого їй вартувало прийняти невістку без роду-племені з перепусткою у вагітність після святкування Нового року з її сином у великій компанії в цьому ж таки домі. На місці цієї дівчини могла б опинитися будь-яка інша з їхньої компанії. Але жінка її прийняла, відмила, навчила, допомогла здобути вищу освіту, потоваришувала з нею, купила їй машину, навчила водити, стала ближчою за матір.
Коли вивозила сім’ю сина влітку 2014-го, по мою сусідку приходили військові. Але вона завжди вміла домовлятися. Згодом стала їздити, як колись за кордон, уже до Києва навідувати дітей, забирала внука сюди, пестувала, а потім відвозила батькам. Син із невісткою теж приїжджали, але вони стали іншими за цей час. Не все розуміли, прагнули жити, як раніше: збирали всіх друзів, гуляли весь свій приїзд, музика, галас, безліч автівок коло воріт. Ніби кидали виклик війні й системі. Може, доводили друзям, що стали жити ще краще. Старалися приїздити на нових авто, у новому. Утім, люди на вулиці стали іншими. Може, вони й розуміли це свято життя, але все це їм здавалося дивним.
Читайте також: Буз культурної складової
Між приїздами сина по нього приходили місцеві «міліціонери», розпитували сусідів. Жінка зрозуміла, що краще йому більше сюди не приїжджати, так буде краще, безпечніше. І цього Нового року в їхньому великому будинку на сто кімнат було тихо й темно. Ніхто не грав у більярд, не танцював, не курив за воротами, не пускав феєрверки, у вікнах не горіло світло. Війна стала ближчою, а вулиця тихішою.
Моя подруга в різні періоди свого життя була різною. Вона завжди рівнялася на заможних, прагнула товаришувати з ними, на останні гроші ходила в ресторан. Позичала, але купувала наряди за останньою модою, виставляючи себе кимось у жіночому колективі. Потім їй стало нецікаво зі мною. Це ображало. Я була інертною, важко звикала до людей, важко відпускала когось від себе. І коли вона написала мені дати свого приїзду, я довго вагалася: це ж як іспит. Вона приїде з Києва, помандрувала за ці роки половиною країни, щось шукала, комусь щось доводила. Я довго вагалася. Знала, що для мене це стане травмою, від якої я довго відходитиму. Потім узялася вибирати сукню, чепуритися. Що я зможу їй розповісти? Як я тут живу? Я проходила все це з іншими. Навіть якщо прийду вся в золоті, то ніколи не виграю в битві за правильне рішення, де жити краще. Я страшенно хвилювалася, а потім побачила жінку з брудним волоссям, на якій старий одяг, чоловіче взуття… Жінку, яка опустила руки, якій не до себе. Так, діти, так, безгрошів’я. Але, знаєте, бідність буває різною, а її бідність була обраною, як хрест, який вона сама взялася нести.
Під час нашої зустрічі вона разів сто повторила, що вони соціально незахищені зараз, що годуються з численних фондів, що всі гроші витрачають на оренду житла та навчання дітей у приватній школі. Не те щоб я повірила, але стала думати, чим можу їй допомогти звідси. Зібрала одяг, іграшки. Розуміла, що це зручна позиція, що вона каже навчено, як зручно. І казатиме так усім. Це просто вибір так жити. Вона свідомо не брала сюди нічого кращого, хоча їхала з грошима. Не скажу, що це парадокс, раніше мені вже доводилося чути, що в зону війни не можна одягати яскравих речей, щоб не дратувати биків. Ми з нею були ніби з різних вимірів: я в нових панчохах і чоботях, а вона в чоловічій сорочці прадавніх часів.
Читайте також: По колу
Інша подруга пише: «Що побачити в Луганську за два дні?». У неї тільки два дні, які вона розпланувала похвилинно. Перед приїздом зробила свіжий манікюр, зачіску, взяла із собою чоботи на величезних підборах, у яких ледь іде, але все передбачено на випадкову зустріч із колегами з минулого. Вона прагне довести, що все з її родиною «екселент», прекрасно. Тому на пальцях золото, на шиї нові прикраси, яскравий светр, зачіска… Ми для неї як статисти в театрі. Обов’язково ресторан, обов’язково кава. Її повинні бачити, вона має довести всім, що їм там краще, ніж нам тут. Вона встигає пробігтися крамницями в центрі, купити щось просто для настрою. Розуміє, що ці поїздки лише підривають її здоров’я, але не може вже без цього. І я пишу їй: «Ти найкраща!». Вона везе всім подарунки, тягне їх на собі тим мостом, пітніє, сміється з черг, обставин, із себе. Але то її життя…
Я бачила всяке за ці п’ять років: таємні візити, коли тільки згодом дізнаєшся, що приїздили друзі; ресторани до ранку з циганами та ведмедями, щоб за страшні гроші довести всім свій новий статус тут, живучи в страшних орендованих кімнатах там; нові чоловіки з кожним приїздом, аби теж щось довести комусь…
«Ми різні», — казав у новорічному зверненні Зеленський. Так, різні. Але знаєте, у чому ми спільні? У тому, що хочемо миру. Хочемо, як раніше, до всіх цих складних рішень. Не знаю, як було б далі, якби разом із січневим снігом трапилося диво й настав мир. Не знаю, чи повернувся б хтось із цих людей сюди назавжди. Ми стали різними, у кожного свій досвід. Але всі хочемо миру, плачемо над спогадами, бо вони здаються нам найкращою частиною такого різного й такого спільного минулого.