Не треба туди їздити, — каже, затягуючись сигаретою, сивий чоловік середніх років, із яким ми стоїмо в курилці біля одного з корпусів лікарні на Севастопольській площі в Києві. — Я от відсидів у російській тюрмі ні за що. Тепер лікуюся, проблеми з тиском. Часом за 200 перевалює. Але в лікарні вже близько тижня, стало краще. Дякую людям, які знайшли фінансування. Ну що, ходімо всередину, там тепліше. І м’які крісла є, можна посидіти». За кілька хвилин на одному з поверхів вмощуємося якнайзручніше. І чоловік починає розповідь.
Наш співрозмовник Роман Терновський прописаний у Донецькій області, у селищі Гнутове неподалік Маріуполя. Каже, що вертатися вже немає куди, селище перетворилося на сіру зону. До 2011 року працював у Харкові. Потім товариш покликав його до Ростова на роботу. І чоловік подався до Росії. Займався продажем житла, земельних ділянок. Там застав і Майдан. «Знаєте, я на це дивився так… Було багато речей, які ти хочеш змінити, але не можеш. І тут люди самі почали ці зміни втілювати. Це мене дуже тішило. Я спостерігав по телевізору за втечею Януковича. А потім у нас забрали Крим, почалася війна на Донбасі. І стало зрозуміло, що миру не буде. І ти не можеш збагнути: от що ми їм зробили поганого? Чому ми маємо жити так само, як вони? Бачив якось картинку, як у заторі натовп побив водія за український прапор на лобовому склі. Це жахливо, — згадує Роман. — Там, у Росії, 2014-го в мене народився син. Але довго я витримати не міг. Дитині півроку, ще зовсім мала. Але я поїхав до України. Це був кінець 2014-го — початок 2015-го. У Харкові брав участь в акціях «Правого сектору» проти російської агресії. Найвідоміша, певно, так звана ведмежа блокада — ми хотіли зупиняти російські фури. Але їх майже не було, тому від ідеї відмовилися. Проте росіяни тулили це мені в кримінальну справу. Хоча всі мої дії були на території України. Тому обвинувачення для мене доволі дивні».
Читайте також: Хто відвертає кулі?
Знову в Росії Роман опинився в грудні 2016-го. «Ввечері першого грудня мені по відеозв’язку зателефонувала дружина й показала сина, який задихався в ліжку, — згадує Роман. — Я в чому був, у тому сів у таксі й поїхав. Розумів, що існує великий ризик. Що мене можуть затримати. Але коли ти бачиш, як задихається твоя дитина, не думаєш про це. На кордоні з РФ у мене дуже довго перевіряли паспорт. У той момент я зрозумів, що мене таки затримають. Але якось пропустили. Приїхав у лікарню, до сім’ї. У сина діагностували гострий аденоїдит. Напади викликали в нього високу температуру. Одним словом, я вирішив лишитися в Ростові. Влаштувався там на роботу. Працював у сфері нерухомості, в офісі за кілька сотень метрів від будинку, де ми мешкали, щоб у разі чого бути поруч. Віддати дитину в дитсадок із таким захворюванням не могли. Операцію дозволили зробити лише недавно, вже цього року.
Романа затримали в Ростові у жовтні 2017-го. Він ішов на зустріч із клієнтом з оренди нерухомості. Поруч зупинився мікроавтобус. Терновського скрутили й посадили всередину. Ніхто нічого не пояснював. Одразу повезли до слідчого. А там висунули обвинувачення. «Я їм казав, що вони мене звинувачують у причетності до організації, у якій я не перебуваю, — згадує Роман. — Ну бо «Правий сектор» заявив, що я не їхній. Навіть питав у слідчих, чи можу бути вільним. Звісно, мене ніхто не відпускав. Але минулося без особливих катувань. У мене дуже підскочив тиск, кров із вух пішла. І, здається, це налякало росіян. А я на них іще кричу, мовляв, давай, добий мене тут! Врешті якісь обвинувачення я підписав. Ну бо коли твоя дружина й дитина є заручниками системи, це жахливо».
Далі він сім місяців просидів у СІЗО в Москві, поки тривало «слідство». Навесні 2018-го Романа знову повезли в Ростовську область. «Із Москви до Воронежа я їхав у порожньому «столипіні» (залізничний вагон для перевезення ув’язнених. — Ред.). Там мене пересадили в автозак і повезли до Новочеркаська. І знову були погрози від слідчих. Змушували зізнатися в злочинах, яких я не скоював. Ховали мене від консула, перекидали з одного слідчого ізолятора в інший. Суд у Ростові в результаті зробили закритим. Будівлю оточила охорона, всередину нікого не пускали. Адвокат у мене був, але я його називав «півзахисником», бо на суді він лише кілька речень сказав і все. Загалом це нагадувало якийсь фарс на тему 1937 року. Судове засідання тривало кілька годин. Я дістав два роки й три місяці за участь у «Правому секторі». Потім мене спустили в підвал, облогу із суду зняли. Хоча якби на засіданні були журналісти, то це, певно, здійняло б шум, зважаючи на нісенітниці, які верзли прокурори. Врешті мене відправили в табір у місто Димитровград Ульяновської області, — розповідає Терновський. — А з консулом я таки зустрівся. У Ростові. І двічі в таборі. Загалом посольство України, консули в Росії напружено працюють. І для українців роблять чимало. Якби не вони, думаю, багато політв’язнів не витримало б і просто збожеволіло б. А так консули проривають усі кордони.
Читайте також: Завжди поруч
Гадки не маю, яким чином. Наприклад, у таборі ти можеш щось собі купити. Але для цього треба на свій рахунок (засудженого. — Ред.) отримати якісь гроші. І мені ніхто не міг зробити переказ, окрім як через консульство. Та й то ці гроші доходили до мене із затримкою місяць».
У таборі Романа називали «фашистом». Він пояснював, що його дружина громадянка Росії й вірменка за національністю. Який тут фашизм? Казав, що це не Україна вторглася на територію РФ, казав про російську техніку на Донбасі. Там же у таборі вирішив подати апеляцію, щоб строк ув’язнення в СІЗО зарахували до загального терміну. І це спрацювало. Але звільнення мало дивний вигляд. «На виході з табору мене вже чекав центр протидії екстремізму. Вони потягли мене до суду. Знову. І суд вирішив депортувати мене з Росії, — каже Роман. — Тоді мене перевезли до центру тимчасового тримання іноземців. Там я просидів ще тиждень. 21 серпня 2019-го ФСБ повезла мене до українського кордону. Дорогою розповідали щось про братні народи, про те, як добре було в СРСР. Я намагався не вступати в діалог. Так доїхали до кордону. Там я отримав паспорт і… мене відпустили. Не казали, де саме мають випустити. Це з’ясувалося вже на місці. Виявилося, що мене привезли на кордон із Сумською областю. Знаю, що багатьом людям повідомляли, де відпускатимуть, щоб їх могли зустріти. Але не в моєму випадку. Разом зі мною відпустили ще одного хлопця, звуть Андрієм. Він узагалі не ходив. І отак пішки до українського кордону я тягнув і себе, і його. Але який я був радий. Не знаю, як вам описати оцей перший подих удома, в Україні. Хоча нас ніхто й не зустрічав».
Читайте також: Доця
Невдовзі колишні бранці дісталися Конотопа, зв’язалися зі знайомими, які допомогли дістатися до Києва. «Там я вже зустрівся з Ігорем Котелянцем (рідний брат бранця Євгена Панова, голова Об’єднання родичів політв’язнів Кремля. — Ред.). Допоміг влаштуватися Андрію, — згадує колишній в’язень. — Купив собі елементарні речі якісь, одяг і поїхав до своєї мами в Ізюм. І наче й не можна сказати, що держава нічого не зробила, але… мною зацікавилася Харківська адміністрація. Ніби щось і робила. Саме «щось». Бо я тільки повернувся, роботи в мене немає, грошей немає, всі банківські картки позабирали ще в Росії. Ноутбук і телефон також. І от я приїжджаю до Харкова папери заповнити. Думав, що мені курс лікування пропишуть, може, покладуть у лікарню чи бодай обстеження призначать. А мені кажуть: «Ну, їдь додому». Може, я б і поїхав, але ж у мене грошей немає. Тим паче регулярно кататися між містами, день стирчати в Харкові, а потім повертатися до Ізюма з височезним тиском важко. Мені правда дуже погано було. І я все розумію. Якщо не виходить допомогти, то взагалі не треба. Лише зайвий клопіт буде. Хоча зараз краще почуваюся після лікування». Згодом гроші знайшлися, допомогли американські донори, і Роман Терновський потрапив на лікування до Києва.
Ми розмовляємо з Романом більш як годину. У моменти, коли він хвилюється, починає говорити швидше, зривається на російську мову, крутиться в кріслі, немов не знаходить собі місця. Втім, відвідувачів у лікарні не так вже й багато, а ті, що є, здається, не звертають на нас уваги. Роман на кілька хвилин зникає у своїй палаті. Повертається з листами й малюнками. Довго їх роздивляємося. Йдемо на вулицю. Роман знову курить і каже: «Дружина із сином досі в Росії. Хочу перевезти їх, але куди? Житло в мене було, вже немає. Нікуди сім’ю перевозити. Тому питання поки що вирішується. Хоча насправді, знаєш, там ще ж багато наших лишилося за ґратами. І я гадки не маю, що можна для них зробити. Але цих людей треба витягати з Росії. Здається, знаю, чим мені треба зайнятися, коли трохи поправлю своє здоров’я».