«Ви ж не забудьте повернути ліворуч, — укотре застерігає солдат на останньому блокпості, коли машина наближається. — Якщо поїдете прямо, турки одразу стрілятимуть». Це вузька гудронована дорога, що веде через зібрані поля до села Тель Джихан, розташованого високо на пагорбі, який височіє над рівниною. Кожен метр загрозливо наближає масивний турецький прикордонний мур із сірих бетонних блоків. Вартові вежі турецької армії видно виразно, і до кінця не зрозуміло, чи снайпери таки не відкриють вогонь.
Турецька армія та сили її переважно ісламістських поплічників не всюди дотримувались оголошеного режиму припинення вогню. У неділю, після виходу північносирійських підрозділів, їм до рук потрапило прикордонне місто Рас-аль-Айн. Що станеться після офіційного закінчення режиму припинення вогню, ніхто не знає. Частина населення Північної Сирії робить ставку на захист сирійського режиму Башара Асада. Інших тримає тільки надія. Як-от мешканців Тель Джихана. Укріплена мішками з піском стрімка стежка через поле ліворуч від дороги тягнеться пагорбом вгору. Навпростець до турецького кордону лише 400 м. Сільська площа з церквою та парафіяльним домом безлюдні.
Читайте також: DIE WELT: поразка Заходу в Сирії, можливий альянс Росії та Китаю, нескінченна епопея з Brexit
Не видно мешканців і на вуличках між будинками з коричневого каменю й глини. Довкола така тиша, що чутно тільки спів птахів, квоктання курей і власні кроки. Із найвищої точки села, за величезним прикордонним муром, із якого будь-якої миті можуть почати стріляти, є змога розгледіти турецькі села.
Аж на іншому кінці села чутно звук увімкненого телевізора, перед відчиненими дверима стоїть взуття. Тут живе сім’я Фазеля Наіфа Шафака з восьми осіб, яка приємно здивована, що хтось зважився приїхати до їхнього села. На терасі у великому дворі розставляють пластикові крісла. Донька зникає на кухні, щоб приготувати чай. У вітальні, на розстеленій на підлозі ковдрі сидить бабуся з онуком. По телевізору цілодобово показують новини. «Ми пережили страшні речі», — розповідає Шафак, старший чоловік у випрасуваній блакитній сорочці з акуратно підстриженими вусами. «Турки обстрілювали нас удень і вночі, із мінометів, кулеметів, були й ракетні обстріли. Всюди розривалися снаряди, усе тряслося», — досі з жахом в очах згадує глава сім’ї.
Курдська сім’я Шафак — одна з тих 16, що залишилися в селі. Три родини — християни, решта — мусульмани. У спокійний час у селі жило близько 60 сімей, порівну християн і мусульман. «Звісно, ми раді припиненню вогню, але хто знає, що буде, коли воно закінчиться», — зізнається Шафак. Але хай там що, він і його сім’я залишаться. «Про втечу не йдеться», — каже він, один із його синів ствердно киває головою. Його родина живе в селі 400 років, вони завжди вирощували тут овочі, розводили курей та овець. «Якщо ввійде Туреччина і її джихадисти, цій традиції може настати кінець, — пояснює глава сім’ї. — Ми перші, кого вони знищать, а тоді Ердоган хоче привести сюди арабів».
Загроза з обох сторін
Анкара справді має плани якомога швидше розселити на Півночі Сирії сирійських біженців. Турецький президент казав про 2–3 млн біженців, яких він хоче депортувати. Для них на Півночі Сирії мають звести нові села й міста. Турецький уряд виділив для цього €25 млрд.
Читайте також: Ціна невтручання
Шафак має ще один страх. Під загрозою турецького наступу Північна Сирія звернулася по допомогу до режиму Асада. Командири точно знали, що проти другої за розмірами армії НАТО «Демократичні сили Сирії» не мають жодного шансу. Останнього тижня протягом лише кількох днів сирійський уряд розмістив уздовж турецького кордону та в стратегічно важливих містах, як-от Манбідж та Айн-Ісса, свої війська. «Усі ми впевнені, що рано чи пізно режим знову матиме повноту влади», — розмірковує Шафак, сидячи на своїй терасі в Тель Джихані. «Це в його природі», — додає він зі стурбованим виразом обличчя. Однак заглиблюватися в розповідь про цю природу він не хоче. І має рацію, бо за критичні висловлювання на адресу режиму після його повернення до влади він може опинитися у в’язниці. Шафак дипломатично зауважує: «Якби режим був добрим, не було б революції».
Повернення режиму поклало б край мріям про самоврядування та права етнічних меншин. Ще чинний суспільний договір Північної Сирії гарантує курдам, християнам та іншим меншинам їхні культуру та мову. Вони можуть передавати їх своїм дітям і викладати в школі. За часів режиму Асада це було заборонено. Курди навіть не могли називати своїх дітей курдськими іменами. Від демократичних, децентралізованих структур, на яких базується політична система Північної Сирії, також нічого не залишиться. Дамаск наполягає на сильній централізованій державі, де все вирішує уряд і делегує в провінції. Окрім того, Північна Сирія відома гендерною рівністю. На всіх керівних позиціях по дві особи: чоловік і жінка. Сирійський міністр закордонних справ Валід Муаллем у вересні казав про «терористів», які порядкують на Півночі Сирії і яких слід знищити. А над моделлю рівноправності він не втомлюється насміхатися. Дорогою назад до села попри старі мазанки й нові будинки Шафак неодмінно хоче показати всі шкоди, завдані турецькими нападами. На коричневій церковній стіні помітні сліди від кулеметних куль, у покинутому парафіяльному домі діра від потрапляння ракети. В одному із задніх дворів стоїть закіптюжена бензоцистерна. Кинута граната перетворила 2 тис. л на полум’я. Двоє дітей, які в паніці вибігли з дому, дістали в тому вогні важкі опіки.
На вулицях і зараз нікого. «Усі сидять по хатах та не хочуть нікого бачити, чужинців і поготів», — пояснює Шафак. Про тунель, виритий неподалік церкви, понад 10 м завглибшки й укріплений бетоном, він говорити не хоче. Радить натомість іншу зворотну дорогу, яка проходить за селом, не так близько до турецького прикордонного муру.
У місті Камишли, що лише за 30 км, відкривається цілком інший світ. Там чітко видно протистояння, наявні в Північній Сирії між релігіями та політичними поглядами. На порталі сирійської православної церкви Мар аль-Адра на вечірньому вітрі майорить сирійський національний прапор. У вестибюлі християнської школи висять фотопортрети президента Башара Асада та його батька Хафіза. «Це, поза сумнівом, гарні чоловіки», — каже священик Абуна Саліба. Він саме закінчив вечірню службу та вбраний у чорну рясу. Почтивий отець із привітної посмішкою і пишною бородою запрошує до свого бюро поруч із бічним входом до церкви.
Як вірянин, цей чоловік перш ніж говорити про політику має розповісти про диво. У липні просто перед церквою детонував автомобіль із вибухівкою. «Вибух був такий потужний, що обидві стулки важких металевих дверей пролетіли через усю церкву аж до вівтаря», — розповідає досі обурений отець. «Але ніхто не загинув, і це все рукою Божою, — пояснює він і торкається нагрудного хреста. — Важко уявити, що сталося б, якби я не затягнув службу на п’ять хвилин і вона скінчилася вчасно».
Читайте також: Сирійські наслідки для Європи
Отець Саліба відомий своїм захопленням сирійським режимом, його він називає «нашим урядом». «Цей уряд — законний представник нашої країни та має місце в ООН, — каже він. — І чого б то я мав знімати прапор?». Влада Північної Сирії не раз закликала його до цього, але він завжди відмовлявся. Для Саліби режим не бомбардував прицільно цивільне населення, як було доведено. Не існує для нього й 100 тис. політичних в’язнів, які досі сидять у тюрмах режиму, їх катують, а часто й убивають. Сирійський уряд для нього непомильний. А ті, хто вважає інакше, — брехуни й пропагандисти, що приховують правду. Для священика розміщення сирійської армії — благословення. «Ми давно цього хотіли, й тому всі люди щасливі, — каже духівник. — Тепер нарешті йдемо правильним шляхом». «Коли минулого тижня стало відомо, що зайде армія, всюди святкували», — згадує чоловік із широкою усмішкою. Це він про кількасот християн, що вийшли на вулиці в Камишли та Хасаці. У цих двох містах сили режиму змогли залишитися у своїх казармах після 2011 року. Працювали й різні державні установи, як-от відділи реєстрації актів цивільного стану й паспортні столи. Абуна Саліба називає уряд у Дамаску найкращим у світі, і на це є причини. Він, як і багато інших сирійських церковників, вважає, що тільки режим може захистити християн та їхню релігію.
Місцевому населенню загрожують лише мародери-джихадисти, як-от «ІД», чи ще й Туреччина? «Ердоган — людина «Братів-мусульман», — каже Саліба. — Більше й додати нічого». У ймовірний новий геноцид християн він не вірить. У 1915-му Туреччина вбила 1,5 млн вірмен, серед них 500 тис. сирійських православних християн. Він хоч і знає, що люди з його громади через це хвилюються, однак каже, що в таке не вірить. Присутність режиму для нього — «крихта надії», як визнає він сам. Нині отець почувається захищенішим. Попри це, не схоже, що він в ейфорії. «Ми просто не знаємо, що станеться, усі в непевності, і я, звичайно, також, — пояснює він і проводить рукою по рясі. — Чи не почнеться знову війна, коли закінчиться режим припинення вогню?». Після восьми з половиною років громадянської війни все мало б нарешті скінчитися.