Останнім часом складається враження, що немає більшої загрози для української державності, ніж фемінізм. Принаймні в цьому намагаються переконати праві радикали, представники всіх тих організацій, що посилають своїх членів розганяти студентські зібрання й пікетувати гендерні наукові конференції. А ще коли почитати деякі коментарі у Facebook, то небезпека видається апокаліптичною. Ревні захисники української ідеї, ті, хто приходив, скажімо, брутально розбиратися з «гендерними непотребствами» в Києво-Могилянській академії під час акції «Ні насиллю в університеті!» в червні 2017-го або щороку злагоджено скандувати на Хрещатику «Гей-параду ні!», схоже, не бачать інших проблем. Вони, здається, не зустрічали в Борисполі з протестними плакатами й речівками недавніх поверненців із Росії, одіозних політиків часів Януковича. Не надто помітні вони нині й у боротьбі з реваншистськими дійствами «русского мира».
Тож проблема або в тому, що з феміністками боротися легше й незрівнянно безпечніше, ніж із агресивними русофілами, або просто в прикрому незнанні, відсутності належної історичної освіти. Хочеться вірити, що все пояснюється браком поінформованості й звички аналізувати, не покладаючись на нав’язані кимось штампи, а не примітивним боягузтвом.
Синхронний процес
Отже, спробуємо розібратися, чи можуть засади гендерної рівності завадити, як нас переконують, розбудові сильної держави. Це запитання здавалося б просто смішним, якби від кінця 80-х років минулого століття, від перших маніфестацій жіночого руху в пострадянській Україні не гучнішали ламентації про «перевчених в Америці феміністок» та імпорт зловорожих марксистських ідей у нашу благословенну Вітчизну, яка їх сном-духом ніколи не відала й не толерувала, а відтак про підрив самих основ нації. А ще побутує «ліберальний», сказати б, варіант сексизму, твердження, що в Україні фемінізм не потрібен, бо жінка тут, мовляв, завжди мала цілковиту свободу й не зазнавала патріархального гніту. Іноді навіть кажуть, що колись на берегах Дніпра існував матріархат.
Макро Вовчок, Олена Пчілка, Мілена Рудниьцка. З них починався рух за права жінок в Україні
Всерйоз обговорювати такі закиди й аксіоми не випадає. Феміністична та гендерна теорія за останні принаймні півтора століття вже обґрунтувала й усебічно проаналізувала принципи та особливості патріархального гноблення. Гендерні студії викладаються у всіх поважних західних університетах. (Та й ми встигли дещо перекласти і видати, представити класичні тексти. Хоча б «Другу стать» Сімони де Бовуар, «Сексуальну політику» Кейт Міллетт.)
Тож щодо нинішніх наших контроверсій хочеться просто з’ясувати історичну перспективу й розвіяти дивоглядну ілюзію, ніби боротьба за рівність статей на вітчизняних теренах почалася з падінням залізної завіси та прикрим розтлінним американським впливом. Насправді український жіночий рух розвивався більш-менш синхронно з ширшим європейським контекстом. Сама ідея рівності чоловіків та жінок утвердилася в дискурсі Великої французької революції. 1789-го Олімпія де Ґуж пише «Декларацію прав жінки»; 1792-м датується праця Мері Волстонкрафт «На захист прав жінок»; 1863-го виходить «Поневолення жінок» Джона Стюарта Мілля. Поступово наростала боротьба за економічні та виборчі права, рівну оплату праці, ширився рух суфражисток. Жінки домагалися права на освіту, дедалі відважніше обживали заказаний для них публічний простір.
Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз
В українських ландшафтах емансипантки, як їх тоді називали, постали вже в середині ХІХ століття. Можна згадати хоча б «українську Жорж Санд» Марка Вовчка. Та її датована 1861 роком «Тюлева баба» навіть сьогодні сприймається мало не як радикальний феміністичний маніфест, дошкульна критика патріархального ладу! Якраз тоді й соціалістичний рух програмно підтримав лозунг рівності статей, тож із його зміцненням жінки дістали більше можливостей обстоювати свої інтереси.
А в 1880-х наші співвітчизниці заходжуються розбудовувати власну організацію. Читали вони тоді найперше Джона Стюарта Мілля, захоплювалися Жорж Санд. З ініціативи галицьких активісток 1884 року в Станіславові постає Товариство руських жінок. А 1887-го зусиллями й коштом Наталі Кобринської та Олени Пчілки виходить жіночий альманах «Перший вінок». Тієї самої Пчілки, яку охоче тепер називають матір’ю українського націоналізму, діячки та письменниці, яку вже ніяк не можна запідозрити в браку патріотизму. І видання, і ідеї жіночої емансипації загалом підтримала радикальна інтелігенція. Їх проповідують такі найавторитетніші галицькі діячі, як Іван Франко та Михайло Павлик. Франко, до речі, ще й допомагав у виданні альманаху, вів перемовини з цензурою, правив гранки.
На сторінках «Першого вінка» представлені чільні літературні імена: Леся Українка, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька-Черняхівська (до речі, майбутній член Центральної Ради). Наталя Кобринська в програмній статті стверджувала, що теперішній статус жінок свідчить про прикрий стан усієї української культури. Деякі її пасажі ніби взяті із сьогоднішніх газетних дискусій: жінки-емансипантки, пише Кобринська, виступають не проти чоловіків, а проти такого суспільного ладу, який не дає жінкам змоги здобути освіту, фах і визнання, унеможливлює творчу самореалізацію.
Олена Пчілка помістила в «Першому вінку» повість «Товаришки». У ній підкуповує сама настанова на зображення вольових, цілеспрямованих героїнь, здатних зробити власний вибір та обстоювати його, зрікаючись багатьох традиційних питомо жіночих занять. Ідеться про цюрихський студентський побут (це якраз університет у Цюриху першим дозволив жінкам студіювати), лунає захват від того, що вперше «жінка бере право ступити ногою на кафедру» поряд із чоловіком, працює в лабораторії та в клініці. Молоді героїні відважно борються і з несприятливими обставинами, і з тиском стереотипів та упереджень. Авторка знала реальних прототипів своїх героїнь. 1885 року склала іспит на атестат зрілості у Львівській академічній гімназії Софія Окуневська. Це був винятковий успіх. Її слухала поважна комісія, до складу якої входили Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький. А невдовзі Софія разом зі своячкою Наталею Кобринською їдуть вчитися до Цюриха. Закінчивши медичний факультет університету, Софія Окуневська-Морачевська стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії.
Різна емансипація
У тодішніх дискусіях, відлуння яких знаходимо і в художніх творах, жінок застерігали, що праця задля шматка хліба знищить їхню індивідуальність і безцінну для чоловіків душевну глибину, бо лише в лоні сім’ї жінка має умови для повноцінної самореалізації. Однак освічені бунтарки вже не хотіли обмежувати своє існування хатнім простором.
1919 року жіночі організації об’єдналися в Союз українок, який розгорнув велику й різнобічну діяльність. За різними даними, він налічував від 50 тис. до 100 тис. жінок. Голова Союзу українок Мілена Рудницька була обрана до польського Сейму. Як делегатка Української парламентської репрезентації обстоювала в Лізі Націй українські петиції, зокрема й щодо Голодомору 1933-го. Якраз Рудницька наголошувала на необхідності поєднання емансипації жінок із національно-визвольним рухом та долучення «другої статі» до громадського життя. Жінки хотіли взяти на себе відповідальність за розвиток української культури, за майбутнє нації, утвердити власні цінності й пріоритети.
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
А тим часом у Наддніпрянській Україні жінкам, здавалося б, надали всіх прав. Рівність задекларувала радянська Конституція 1918 року. Це стало можливим завдяки активності жіночого руху. Дівчата в червоних косинках, діячки так званих жіночих рад і жінвідділів, охоче долучалися до громадських справ. Держава брала на себе зобов’язання опікуватися дітьми, прилаштованими в мережу виховних та освітніх закладів. Утопічна ідея «домокомбінатів» передбачала максимальний контроль над приватним життям. Спільні кухня та їдальня, прозорі стіни. Дискутувалися навіть ідеї про спеціальні кімнати для пошлюблених, ключі від яких видавалися б комендантом.
Лозунги звільнення радянської жінки від домашньої кормиги мали ще й прагматичне підґрунтя. Похаплива індустріалізація економічно відсталої країни потребувала робочих рук. Тож, як завжди траплялося в історії у схожих ситуаціях, жінок кликали на виробництво. А що мрії про дитячі садки й заклади громадського харчування зосталися цілковито утопічними, то насправді за всією цією комуністичною риторикою про рівність статей ховалися здебільшого подвійні стандарти. До того ж у процесі індустріального будівництва жінки, загалом менш освічені, психологічно залежні від багатьох патріархальних стереотипів і догм, могли претендувати переважно на непрестижну та низькооплачувану роботу.
А в 1930-ті, зі зміцненням авторитарної влади й загрозою війни, в інформаційному просторі знову пропагується ідеал «міцної сім’ї — міцної держави». Мілітаристський дух годі було відрізнити від засад старої доброї патріархальності. Радянська жінка біля верстата, у шахті, у видобувному кар’єрі, жінка, залучена до найважчої фізичної роботи (тобто те, що насправді диктувалося гострою економічною необхідністю в розореній війнами та революціями країні), — ці образи й підносилися в літературі соціалістичного реалізму як пожаданий ідеал. Якщо на початку ХХ століття акцентувалися концепції елітарного фемінізму, пов’язані з проблемами культуротворчими, то в радянську добу жіноча емансипація проголошується як політична доктрина, тож елітарністю нехтують задля масовості.
Метаморфоза. Численні монументи Батьківщини-матері стали символом маскулінізації жінки в СРСР
Такий радянський взірець жінки на службі суспільства так контрастує з ідеалами жіночого самореалізації, ствердженими попередніми поколіннями, що іноді видається просто пародією. Особливо це вражає в популярних свого часу «виробничих» і «колгоспних» романах. Величезними накладами виходили, наприклад, опуси про Дніпрогес. Письменників відправляли в добре оплачені відрядження для «вивчення життя». Схема обов’язково передбачала й образ бунтівної «нової жінки». Вона слугувала засобом присоромлення надто старосвітських чоловіків. За всієї неприхильності до покірних патріархальних героїнь, традиційних матерів у колі родини вони все ж таки в психологічному сенсі цікавіші й привабливіші, більш пізнавані, ніж плакатна соцреалістична нова жінка з молотом чи ломом у руках та палахкотливим ентузіазмом в очах. Автори виробничих романів, не обтяжуючи себе сумнівами, квапляться проілюструвати ту саму рівноправність, яка нібито миттєво стала реальністю. До всіх цих численних жінок-виконробів, землекопів і бетонярок радше можна застосувати термін «третя стать», вживаний у феміністській літературі початку минулого століття. Тобто нехтування статевими й гендерними розрізненнями задля певних ідеологічних потреб. Усі вони нібито навперебій кинулися змагатися з чоловіками в найменш кваліфікованих заняттях: місити босими ногами бетон, копати кар’єри, розчищати снігові замети. Від реальності соціалістичного будівництва нових міст серед голого степу це не надто й відрізнялося.
Ціна маскулінізації
Можна загалом говорити про процес маскулінізації жінки в радянському мистецтві. Зокрема, у живописі та скульптурі. Згадаймо безліч м’язистих, опасистих жінок зі снопами, серпами й молотами в руках на паркових п’єдесталах і закличних плакатах. Згадаймо численні образи Батьківщини-матері зі зброєю в руках. Це поєднання материнства з фалічним мечем заслуговує на окрему психоаналітичну розвідку. У скількох театральних виставах бідну акторку змушували волокти по сцені важезні чоботи й чарувати глядачів брезентовим комбінезоном, який міг увиразнити хіба що належність до отієї-таки третьої статі.
Будівниці соціалізму часто рішуче заперечували родину, одруження, яке, за висловом, наприклад, радикальної інженерки в романі Олександра Копиленка «Народжується місто» (1932), «в нас ще, на жаль, існує». Навіть материнський інстинкт поступається перед будівничим ентузіазмом: нерідко знаходимо розповіді про жінок, які кидають майже напризволяще дітей, щоб допомогти подругам обійти в «соціалістичному змаганні» недолугих і мамулуватих колег-чоловіків.
Подвійні стандарти існували в часи будівництва недосяжного соціалізму незмінно. Проте слід наголосити, що радянська жінка — це жінка, яка працювала, яка вийшла з дому (будьмо відверті, її часто виштовхували з нього самі обставини) в публічний простір.
Оскільки жіноче питання (як і решта проблем) у Радянському Союзі вважалося раз і назавжди вирішеним, будь-які дискусії й теоретичні розмисли унеможливлювалися цензурою. Поступово доволі потужний феміністичний дискурс української культури забули так ґрунтовно, що цю проблематику не відчитували ані в Лесі Українки, ані в Ольги Кобилянської, ані в інших канонічних класиків, хоч це неймовірно збіднювало інтерпретації вершинних текстів рівня «Камінного господаря», «Одержимої» чи «Царівни». Усе зводилося лише до обстоювання прав знедолених та експлуатованих трудящих мас.
На початку 1960-х до Києва кілька разів приїздила Сімона де Бовуар. Її книжка «Друга стать» на той час уже була визнана абсолютною класикою й перекладена десятками мов. Так-от країна будівниць соціалізму просто «не пізнала» одну з провідних європейських інтелектуалок. 1964-го, гостюючи на шевченківському ювілеї, де Бовуар і Жан-Поль Сартр зустрічалися з молодими київськими поетами. Але для них вона була лише дружиною Сартра, не більше.
В Україні тоді ще знайшлися б співрозмовниці, готові підтримати діалог про фемінізм і рівність статей. В Умані, скажімо, жила Надія Суровцова, одна з чільних організаторок міжнародного жіночого руху, делегатка багатьох конгресів Ліги Націй. Але вона порівняно недавно повернулася до рідної домівки після майже 30-річного гулагівського строку. Таких громадян на зустрічі з іноземними делегаціями, звичайно ж, не запрошували. А тюремний присуд Суровцова дістала таки ж за непрощенний «буржуазний націоналізм». Це вона, студентка Петербурзького університету, емансипантка, інтелектуалка, примчала 1917 року в Київ до Михайла Грушевського як представниця столичної громади з пропозицією робити все, що потрібно для виборювання української держави. Працювала в Центральній Раді, за Гетьманату в Міністерстві закордонних справ, їздила як агітаторка по селах. Потім були еміграція, повернення і страшний радянський фінал.
Після залізної завіси
Українські жіночі організації діяли за кордоном. Було створено Союз українок Америки. Досліджувалася історія жіночого руху. Тож із падінням залізної завіси починати доводилося не з нуля. На зорі 1990-х ми зачитувалися книжками Марти Богачевської-Хом’як, слухали лекції американських і канадських дослідниць. Врешті, дуже скоро стало зрозуміло, що феміністичні й гендерні студії в Україні конче мусять розвиватися не лише тому, що необхідно реформувати патріархальне суспільство (а воно потребувало негайного реформування). Була ще одна причина: перепрочитання та переоцінка вітчизняної культури, особливо ХХ століття, виявилися неможливими без окреслення емансипаційної традиції. Без залучення інструментарію гендерних студій неможливо було зрозуміти інтелектуальне підсоння українського модернізму.
До того ж уже в перші пострадянські роки актуалізувалися політичні традиції жіночого руху. Постала жіноча громада Народного руху України. У її програмі ідеї боротьби за національну незалежність та протистояння патріархальному гнобленню знову, як і в документах Товариства руських жінок чи Союзу українок, звучали в унісон.
Академічний істеблішмент сприймав тоді феміністичні новації радше з таким собі зверхнім подивом: про що ці дівчата говорять, є багато важливіших наукових проблем… Найбільше причетна до розвитку в українському літературознавстві та культурології феміністичних і гендерних студій Соломія Павличко. 1990-го вона організувала феміністичний семінар в академічному Інституті літератури. Нас було тоді лише троє-четверо. І, незважаючи на іронічні коментарі багатьох колег-чоловіків, ми спробували поглянути на українську літературу з феміністичної перспективи. Перші публікації з’явилися 1991-го в тодішньому «Радянському літературознавстві». У назву своєї статті Соломія Павличко винесла запитання: «Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?». Впродовж наступних років вона робила все, щоб цей теоретичний напрям утвердився. Численні її статті в українській та зарубіжній періодиці торкалися не лише жіночих студій як інтерпретаційної стратегії в літературній критиці, а й проблем розвитку феміністичного руху в Україні, його політичних перспектив. Вона писала про жінок в українській політиці, загалом про їхню роль у посткомуністичному перехідному суспільстві, про діяльність жіночих угруповань тощо. Простежуючи українську феміністичну традицію, Соломія Павличко аналізує концепції Наталі Кобринської, Мілени Рудницької, Софії Русової. Серед найважливіших опозицій, наявних у модерністському дискурсі, як-от українськість (патріотизм)/європеїзм, закритість культури/відкритість культури, реалізм (життєподібність)/естетизм, дослідниця виділяє ще одну ключову опозицію — жіночого й чоловічого, або феміністичного й патріархального.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Прикметно, що в літературі соцреалізму жінок-письменниць знайдемо порівняно небагато, їхні голоси не аж так вирізнялися в письменстві радянської доби. Можливо, тому, що соцреалізм апріорі мав зосереджуватися на колективному, пропагандистському, ідеологічному, всьому тому, що вважалося загальнозначущим. Приватність, у яку жінки таки заглиблені завжди більше, радянське мистецтво ніби й не цікавила. Що там переживання жінки у вітальні, коли сцена мітингу чи бою значно важливіша! Успіх найгучнішого роману 1990-х «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко також значною мірою пояснюється якраз зосередженістю на феміністичній проблематиці. А ще точніше йшлося про настанову на самодостатність і зречення залежності — як національної, у країні, загарбаній імперією, так і жіночої, у патріархальній немодернізованій культурі.
Якщо в 1990-х очевидним було зростання інтересу до проблем гендерної рівності, то нинішні соціологічні дослідження фіксують радше регрес: схоже, фемінізм лякає дедалі більше. З одного боку, за останні десятиліття жінки впевнено утвердилися в сферах, раніше для них неприступних. З другого — навіть без спеціальних опитувань впадають в око прикрі асиметрії та дисбаланси. Кількість жінок у парламенті, уряді, на найвищих керівних посадах, причетність до ухвалення рішень — усе це свідчить про неподоланість патріархальних стереотипів.
В тренді. У новому складі Кабміну із сімнадцяти міністрів шестеро жінок, досі дисбаланс на користь чоловіків був більшим
Вражає в останні роки й наростання агресивного неприйняття жіночої боротьби за рівність прав і можливостей. В історичному контексті пояснити це ніби й нескладно. Сидячи за непроникною залізною завісою, ми проґавили кілька потужних хвиль розвитку та піднесення західного фемінізму, який невпізнанно змінював суспільство. Десь трохи мають рацію ті, хто вважає найбільшою і найважливішою революцією ХХ століття якраз зміну стосунків між статями. Ми тепер змушені похапливо наздоганяти втрачене, а похапливість ніколи не сприяє ґрунтовності, глибині та всебічності. Саме тому гендерні студії недостатньо розвинені в університетах. Немає необхідних законів, як і інституцій, відповідальних за їх впровадження. Тобто йдеться про брак концепції гендерної політики в державі. До того ж закони за всієї важливості не можуть швидко подолати усталені, закорінені культурні стереотипи.
Зміни моделей фемінності неминуче приводять до зміни уявлень про маскулінність, про співвідношення сили й слабкості, активності й пасивності. Простіше кажучи, партнером нової жінки має стати новий чоловік. І виграють від цих змін вони обоє. Жінку в патріархальній культурі традиційно ототожнювали з природою і чуттєвістю, а чоловіка — з раціональністю й світоперетворювальною діяльністю. Це розрізнення вже дуже давно не працює. Так, поява сильної жінки в публічному просторі спричинює конкуренцію, зокрема й на ринку праці. У нас досі жінки отримують нижчу заробітну плату, ніж чоловіки. Скляна стеля кар’єрного зростання також існує. Щоб пробити її й досягти бажаного результату, жінці потрібно докласти незрівнянно більше зусиль.
У змаганні можна поводитися по-різному. Або змінюватися, вдосконалюватися і шукати порозуміння, або намагатися будь-що-будь принизити й усунути конкурентів. Чи не цим бажанням лишитися в комфортному світі, облаштованому в згоді з чоловічими уявленнями та ціннісними ієрархіями, і пояснюється така неприхильність до жіночих претензій на паритетність? Нещодавно трапився прекомічний інцидент, що, схоже, потверджує мою гіпотезу. Професор-сексолог Львівського медичного університету Ростислав Білобривка виголосив дуже наукову доповідь (а потім опублікував не менш наукову статтю), у якій стверджував, що «жінка нічого не відкриває, відкриває завжди тільки чоловік». У граматиці є термін «давноминулий час». Так от під це визначення бездоганно й підпадає відкриття нашого амбітного професора. Десь так відмотати стрічку років хоча б на півтораста. Звісно, ну що там відкрили, наприклад, Джейн Остін, Шарлотта Бронте чи Вірджинія Вулф, що помітного зробили численні сучасні жінки-політики найвищого рівня… Уся ця катавасія в галузі сексології, може, і не привернула б аж такої уваги, бо яких тільки дурниць не поширюють нині з академічних нібито амвонів! Але тут у справу втрутилося Міністерство охорони здоров’я. Вихованій у західній інтелектуальній традиції Уляні Супрун одкровення Білобривки видалися такими архаїчними чи навіть печерними, що вона закликала перевірити його відповідність професорській посаді. Бо за вікном затишного професорського кабінету все ж таки ХХІ століття. Мало що, ще євросоюзівські структури бойкот оголосять…
Насправді не треба шукати науку й поважну ідеологію там, де йдеться про примітивне бажання уникнути конкуренції й усунути претендентів на суспільні блага. Слабким чоловікам так хочеться почуватися сильними, хоча б захищаючи ще слабшу жінку. Квіти їй дарувати, пальто подавати, борщі, нею зварені, повсякчас хвалити. І бачити себе в її вдячних очах збільшеним у кілька разів проти реальних масштабів. Так завжди було в патріархальному соціумі. А тут прийшло покоління, яке слабким уже бути не хоче й захисту не потребує. Хіба що силою спробувати заганяти назад до покинутого домашнього вогнища. При тому, що і вогонь підтримувати не треба, і запальнички вже винайдено, і побутової техніки не бракує. Але хай би жінки все ж таки сиділи вдома й нічого не відкривали.
Горде ймення «сильна стать» чоловіки здобули завдяки своїй м’язовій перевазі. Звичайно, хто ж заперечуватиме, у полюванні на мамонта, у первісній битві з грізним пралісом це було суттєво. Але пора визнати, що кілька індустріальних революцій цю природою дану вищість цілковито знівелювали. І в сучасному світі треба вчитися жити в злагоді. Війна статей так само небажана, як і будь-яка інша. А пікетування гендерної конференції в університеті таки не чоловіча справа. Принаймні лицарської честі вона не додає. І державу будувати краще всім разом, не замикаючи жінку в кухонному просторі. Демократичну, у якій кожен має поважати вибір іншого. І не такий страшний фемінізм, як про нього говорять. От, скажімо, ввели в правопис фемінітиви — і нічого кінецьсвітнього не сталося.