Її закінчили мій батько та його брат. Найстаріша школа міста влітку 2014-го була майже зруйнована. Наївно я казала собі тоді: нічого, моєму синові до першого класу ще п’ять років, якось владнається, встигнуть відбудувати, бо це ж найвища будівля в районі, місце проведення виборів, біля якого проходили всі районні свята. Тепер я думаю, що можна бути в чомусь упевненою, розраховуючи тільки на себе. За п’ять років нічого не змінилося, можливо, тільки те, що ми звикли.
Спочатку до нас прийшла вчителька з найближчої школи — агітувала вступати саме до них. Була зима, вона стояла на морозі й шукала в сумці агітку для мене. Запевняла, що це найкраща школа, що є гуртки на будь-який смак, що це доволі близько. І, що головне, сюди ходять усі діти з нашої вулиці. Я знала трохи більше: ходять вони туди з безвиході, бо возити дітей кудись у батьків немає часу, а часто й мотивації. Наш край ніколи не виховував інтелігенції, тому вимог до рівня знань у моїх сусідів немає. Крім того, мені було відомо про дуже сильний патріотичний ухил цього закладу, він навіть названий на честь одного з героїв уже цієї війни. І ще навіть туди дитину треба було возити щодня. Та якщо вже возити, то краще вже обрати школу з репутацією, хіба ні? Тож за рік ми написали заяву в найближчу школу з лінгвістичним ухилом. У березні почали ходити на підготовчі заняття — радше формально, аби тільки підтвердити своє бажання вступити саме до цього закладу. До речі, деякі амбітні батьки розповідали, що за підготовчі заняття в інших школах із репутацією платили — нібито там було трохи більше занять, тому коштували вони 1500 руб.
Читайте також: Як я провела літо
Ми включилися в дивну гру, у якій престижна до війни школа вдавала, ніби потрапити до неї доволі складно, майже неможливо. Було тестування, конкурс, у якому нібито було півтори дитини на місце. Знаєте, як це видавати себе за заможного, взявши на прокат костюм та автівку. У «республіці» брак учителів. У звичайні середні школи часто набирають лише один перший клас, а нам оголосили про конкурс, про вимоги до дитини, наголосили на репутації закладу. Знайомі батьки розповідали, що в інших школах такого самого рівня по 35 учнів у класі, а класів лише два. Нам пощастило: тут чотири класи, у нашому лише 22 дитини.
Школа, яку ми обрали, має лінгвістичний ухил. До війни вона була найкорумпованішою в Луганську. Колишній директор запровадив таксу — $200 за місце. Тестування проходили лише одиниці, батьки інших ішли одразу домовлятися в кабінет директора з грошима. Тут були педагогічні кадри, були вчителі не лише англійської, а й китайської, німецької, французької. Друга мова з п’ятого класу йшла на вибір. Про цю школу казали, що вона не дає інших знань, окрім іноземної мови. Виходило дивно: людина могла отримати диплом про вищу освіту за будь-яким фахом, але все життя потім заробляла тією шкільною англійською, яку за 10 років вивчила як «Отче наш». До речі, після 2014 року випускники теж виходили з прекрасною англійською — єдиною іноземною з обіцяних двох, бо на іншу мову школа не могла знайти вчителя: ані на французьку, ані на німецьку, що вже казати про китайську. І ще один цікавий момент: конкурс батьківських гаманців. Цю школу батьки обирали як елітний заклад певного рівня. Туди відводили своїх дітей управлінці, підприємці, чиновники.
Читайте також: Навіщо їм це
Діти простих смертних тут не затримувалися. Усі 10 років на дитину чинився страшенний пресинг від заможніших однокласників, а батьки підтверджували таким чином свій статус, роблячи ремонти, купуючи телевізори та килими. Коли знайомі дізналися, що ми вступили до цієї школи, жартували, що нам купувати нічого не треба, мовляв, усе встигли придбати вони за час навчання своїх дітей. Яким же було моє здивування, коли я побачила майже порожній клас. Ані телевізора, ані килима на підлозі — взагалі нічого, на що можна було б звернути увагу. Знайомі батьки з інших шкіл такого самого рівня розповідали: на перших батьківських зборах ще до 1 вересня вони склалися по 2 тис. руб. на телевізор, килим, штори. Вистачило не на все, тому почали збирати ще. А потім буде ще ремонт класу. Вчителька натякає й на нові парти. І це елітні школи в центрі «столиці». Що ж тоді забезпечує «держава»? Виходить, лише приміщення та вчителя.
Ще одна дивина: у перший навчальний день ми здали 372 руб. на прописи. Але дитина прийшла додому з подарунками від Пасічника: папкою, пеналом, ручкою, кольоровим картоном, азбукою, олівцями. Хіба не краще було подарувати нам прописи, на які ми складалися? Або надрукувати їх замість тих кольорових азбук просто на згадку про 1 вересня? Збираючи гроші, вчителька попереджала: «Тільки не кажіть нікому про це. Нікому!». Батьки першокласників з інших шкіл кажуть те саме: вони складаються на прописи, на зарплату шкільному охоронцю, на потреби школи й класу. Залежно від рівня навчального закладу сума становила від 1500 до 2000 руб. Це в першому класі в перший тиждень навчання.
Читайте також: Тоді й тепер
А ще батьки одразу ж стали збирати кошти на подарунок викладачеві до Дня вчителя. Жодних заперечень, щоб подарувати гроші, не виникло. Усі розуміли: досвідчений шкільний учитель для дитини — це щастя, за яке треба платити. І одразу ж почалися розмови про те, що необхідно привітати шкільного психолога, вчителя англійської, фізкультури, директора, завуча… Часи змінюються, а традиція платити за навчання дитини в школі з репутацією лишилася. Єдине, що трохи змінилося, — школа стала брати на навчання дітей із різних сімей. Не лише тих, кого привозять на дорогих іномарках із нянями. Не знаю тільки, чи довго діти простих батьків витримають у такий школі зі стартовими 2 тис. руб. на килими та ін.
У нас немає української мови. У друзів замість української в першому класі години релігії. Дуже великий ухил у бік «патріотичного виховання», але це щось на зразок маскараду. На єдиній книжковій полиці в класі стоять поруч книжки Шевченка, Лесі Українки, Маяковского. Під полицею учні вішають свої малюнки: квіти, дерева і напис «ЛНР» невпевненою дитячою рукою.