«У їдальні кінофабрики завжди б’ються істерично двері, а за їдальнею западається червона земля — і на це місце стають, коли хочуть понюхати морської меланхолії. Найбільше сюди бігають молоді автори і футуристи-поети, стають і, задумливо попихкуючи люлькою, спостерігають далекі і таємні кораблі, що мають вивезти їх на тропіки. Далеко внизу шавкає об пісок, налітаючи, море, свистить і шумить на березі та в повітрі. Під знаком цих романтичних шумів проходить і робота в одеськім «Голлівуді», — так іронічно й романтично розповідав Юрій Яновський про роботу Одеської кінофабрики ВУФКУ на сторінках журналу «Кіно». От тільки що там роблять футуристи-поети — запитаєте ви. Як що? Знімають перші українські фільми!
Кіно, цей Великий німий, вабив письменників-футуристів новизною, динамічністю, експериментальністю. У ньому не було слів, зате були швидкість, рух і нові, незнані можливості — те, чого прагнули гарячі футуристські серця. Тож не дивно, що всі вони — від метра Михайля Семенка до жовторотих авторів «Нової генерації» — опинилися в кінематографі або вийшли з нього. А починалося все в Києві.
Фу-ти ну-ти аспанфути!
Восени 1921 року в Києві виникла Асоціація панфутуристів, або ж просто Аспанфут, під проводом невгомонного лідера й ідейного натхненника Михайля Семенка. Поступово всі вони отаборилися в редакції київської губернської газети «Більшовик», де працював Семенко і куди стягував усіх своїх однодумців. У приміщенні «Більшовика» (нині будинок Укрінформу, який цілком заслуговує на меморіальну дошку) відбувалися їхні галасливі збори, читання нових творів, обговорювалися нові задуми й видання. Тут-таки на другому поверсі жив сам Семенко з дружиною й дітьми, а ще якийсь час мешкав режисер Лесь Курбас із родиною. Мистецьке об’єднання «Березіль», одноліток Аспанфуту, не мало своєї сталої сцени й часто виступало в театрі Шевченка напроти редакції «Більшовика».
Михайль Семенко. Архів ІЛ НАНУ
Майже щовечора футуристи на чолі із Семенком ходили в грецьку кав’ярню на Костьольній, де подавали смачну чорну каву в маленьких чашечках зі склянкою холодної води, а до неї пропонували східні солодощі. Каву репортери «Більшовика» потягували повільно, а більше декламували вірші, сперечалися, сварилися й мирилися. Микола Бажан, який 1921 року покинув тиху провінційну Умань і вступив до Київського кооперативного інституту, знав напам’ять революційну поему Маяковского «150 000 000» і її читанням доводив до сказу відвідувачів за сусідніми столиками. Бажан і раніше співчував футуристам, а коли Курбас послав його до Семенка, охоче пристав до компанії і почав називатися Ніком. А компанія за їхнім столиком дедалі більшала.
Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря
У травні 1922 року вийшов яскравий і розгонистий «Семафор у майбутнє» — апарат панфутуристів. Назву запозичили в поета (і незабаром прозаїка) Гео Шкурупія, чий батько працював на залізниці. Аспанфут розгорнув широку діяльність, яка мала охопити всі сфери мистецтва й життя — префікс «пан» таки зобов’язував. До лав панфутуристів вступили не тільки вже відомі літератори Олекса Слісаренко, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, дебютанти красного письменства Гео Шкурупій і Нік Бажан, а й лікар Йосип Стрільчук (згодом ректор Київського медичного інституту, лікар у далекосхідній експедиції в Монголії, де загинув від рук бандитів-хунхузів), режисери Лазар Френкель (працював у документальному кіно), Олексій Каплер (згодом відомий російський сценарист, автор сценаріїв до фільмів «Ленін у Жовтні», «Ленін у 1918 році» та ін., режисер і співавтор із Бажаном сценарію фільму «Право на жінку» (1930)), Гліб Затворницький (керівник Кіноекспериментальної майстерні у 1920-х, сценарист, режисер, співавтор із Френкелем фільму «Том Сойєр» (1936)).
Юрій Яновський. «Голівуд на березі Чорного моря» (1930)
Аспанфутівців активно підтримував «Березіль», і наприкінці 1923 року вони випустили спільну заяву із закликом до всіх тогочасних мистецьких організацій в Україні об’єднатися в Жовтневий блок мистецтв. Від Аспанфуту свої підписи поставили Семенко, Шкурупій і Слісаренко, від «Березолю» — Курбас, Фауст Лопатинський і Гнат Ігнатович.
Микола Бажан і Юрій Яновський. На зйомках у Люботині
Від театру до кіно
І хоча незабаром Аспанфут перезвався на Асоціацію комуністичної культури (АсКК, або ще Комункульт), від поставленої одразу мети — підкорити панфутуризмом маси — панфутуристи не відмовлялися. Для цього, крім літератури, потрібен був театр. За це взялися молоді режисери. Ларя Френкель, як його називали в колі панфутуристів, привів з естрадного театру свого товариша, як згадував через багато років Бажан, «Люсю Каплера, ласкавого, дотепного, веселого юнака, що вирішив покінчити з естрадними танцюристськими виступами і взятися за вирішальне у світових масштабах діло розвитку панфутуристичного театру. Семенко намір Люсі радо схвалив, і от через кілька місяців ми всі зібралися на прем’єру театру «Аспанфут». Каплер поставив п’єсу — не пам’ятаю чию, певне, якогось американського автора — про загибель підводного човна. На сцені була суцільна тьма, і тільки червоними жаринками цигарок (у підводному човні?) позначалися мізансцени дійових осіб, що вимовляли штучними, приглушеними голосами уривчасті й логічно не пов’язані репліки. Здається, вистави Люсиного театру так і закінчилися цією прем’єрою».
Насправді ні, у панфутуристів був свій Агіттеатр Комункульту, яким керував спершу Каплер, а далі Затворницький, бо першого відкликано до Харкова. Остання вистава Каплера називалася «Слышишь Москва», а першими роботами другого стали колективний антирелігійний сценарій «Нью-йоркський Іскаріот» та соціальна хроніка «Нетерпимість» у трьох серіях: «Терор», «Залізна п’ята», «Червона смерть». Авангардні декорації розробляв учень макетної майстерні «Березоля» Валентин Шкляїв. Затворницький пишався ще й тим, що головну роль — комуніста Чіафу Чан — грав справжній китаєць, київський залізничник Сін Ян Фу.
Та всього цього було замало і Семенкові, і його молодим послідовникам. Улітку 1924 року вождь панфутуристів покинув їх і поїхав до Харкова розширювати обрії. Там він обійняв посаду завідувача сценарного відділу ВУФКУ. Незабаром Семенко перетягнув до Харкова Шкурупія, Яновського, Бажана. Слідом поїхали молоді адепти панфутуризму Стьопа Мельник і Михайло Щербак. Зрештою, вони всі були дуже молоді.
Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях
Усі пішли працювати журналістами по різних редакціях, доки Семенко зміг забрати до себе у відділ редакторами Бажана і Яновського. Їхні столи в кімнаті стояли поруч, було їм по 20 років, але здавалися вони ще молодшими. Редактори мали читати й рецензувати сценарії. Микола Бажан залишив спогад і про перші кінозйомки, що їх побачили юні редактори: «Уперше почули ми шелестіння кіноапарата та тріщання юпітерів, запрошені режисером А. Кордюмом до Люботина, де Кордюм проводив натурні зйомки своєї першої картини на тему про класову боротьбу на селі. Нехитрий і навіть просто примітивний сценарій не змогли виправити ані мало тоді досвідчений режисер, ба ще й менш досвідчені редактори, що терпляче сиділи, засліплені підсвіткою та виблискуванням світловідбивачів, облиті потом від полуденного сонця і свого юнацького старання, заздро задивлені на прохолодні плеса люботинських ставків, де безтурботно хлюпалися люди, не зайняті такими серйозними справами, як ми, учасники — хай і не найактивніші — дивовижного процесу фільмування. Ми були дуже гордовиті й тільки після настирних умовлянь погодились, щоб оператор зняв нас на фото, яке і досі збереглося. Щасливо усміхнені, худі і довгі, стоїмо ми на пагорбі над ставком і ласкаво дивимось на своїх кінематографічних колег, бо, хоча й були ми начальниками, вдвох не набрали ще й сорока п’яти років і тому мусили поводитись і гідно, і скромно».
Кінематограф був справою новою і надзвичайно популярною. Охочих писати сценарії було хіба трішки менше, ніж охочих зніматися в кіно. Приходили ватні барині з відповідними сценаріями, які ніяк не розуміли, чому їхня писанина не надається для сучасних постановок: «Ну почєму же? Вєдь ето так міло!» Бажан із Яновським поводилися максимально коректно, але іноді впадали в розпач. Фільмів більше купували закордонних, своїх знімали зовсім мало. Сценарна криза дедалі поглиблювалася, і до створення сценаріїв почали масово залучати письменників.
«Синій кампот» та інші
У Харкові панфутуристи затрималися ненадовго — все-таки в столиці давалося взнаки сумнозвісне «квартирне питання». Та й перспективи манили: Семенко подався редактором на Одеську кіностудію, забрав до себе Яновського. Шкурупій і Бажан повернулися до Києва, де вже завершувалося будівництво нової Київської кінофабрики ВУФКУ. У її сценарному відділі засіли майже всі колишні й теперішні футуристи — від Шкурупія до Ярошенка й Савченка, ба навіть архітектор-урбаніст Світозар Драгоманов став працювати у ВУФКУ. Бажан очолив журнал «Кіно», куди залучив ще й уманського друга та шкільного товариша Юру Кривдіна, тепер фотографа й дизайнера.
Тим часом Гео Шкурупій на пропозицію Семенка написав сценарій художнього фільму «Синій пакет». У ньому не було чогось футуристського чи експериментального, а проте це був добрий пригодницький сюжет про дівчину-зв’язкову, яка має доправити в штаб секретні документи. ВУФКУ доручило знімати стрічку давньому приятелеві панфутів Фаустові Лопатинському. Те, що на головну роль запросили ще одну вихованку режлабу «Березоля» актрису Зінаїду Пігулович, легко пояснити: вона тоді була дружиною Лопатинського, але як головна чоловіча роль дісталася журналістові-початківцеві Михайлові Щербаку — хтозна. Отож знімальна група підібралася майже вся панфутуристська.
Зінаїда Пігулович у фільмі «Синій пакет»
Гео Шкурупій. Король футуропрерій і сценарист «Синього пакета»
На початку липня 1925 року група приїхала до Харкова й пішла на прийом до начальника виробничого відділу ВУФКУ Павла Нечеса. Той прийняв, вислухав, дав наказ зняти хорошу стрічку й простягнув якийсь папірець: «Оце вам, візьміть». Вони подякували, вийшли з кабінету, довго читали, що там написано, але так нічого й не розібрали. Повернутися перепитати ніхто не наважувався, аж доки погодився на це адміністратор групи. Нечес довго розглядав папірець, а потім розсердився: «Ти ще завтра прийшов би! Ідіть до секретаря, він розбере!»
Натуру для «Синього пакета» знімали в тому самому Люботині під Харковом. Під час зйомок погоні за зв’язковою Зіна Пігулович упала з коня і травмувалася. Замінити її зголосився помічник режисера Лопатинського Олексій Швачко, який змалку їздив верхи: переодягнувся дівчиною, причепив перуку з косою й сміливо скакав полями і яругами до самого вечора. А коли підійшов до гурту хлопців, не розгримувавшись, його ніхто не признав. І він довго потішався, граючи роль дівчини.
Для дальших зйомок міської натури і в павільйоні групу перевели в Одесу. Нарешті возз’єдналися Семенко, Шкурупій і Яновський — «молоді автори і футуристи-поети», які, «задумливо попихкуючи люлькою, спостерігають далекі і таємні кораблі, що мають вивезти їх за тропіки». Це вони придумали жартома переінакшувати назви фільмів: «Синій пакет» — «Синій кампот», «Гамбург» — «Франкфурт-на-Майні», «В пазурах Радвлади» — «В пазурах операторів», «Підозрілий багаж» — «Підозріле барахло», а знамените «П.К.П.» перекручували на «К.П.П.» і розшифровували як «Коли пити перестануть?» (справді, було таке, що знімальна група виїхала для натурних зйомок на Полісся, а там почалися затяжні дощі, і люди, знудившись, стільки випивали, що це стало причиною скарг у ВУФКУ).
Читайте також: Шкурупій від А до Я
Паралельно із «Синім пакетом» на Одеській кінофабриці знімали фільм «Тарас Шевченко» за сценарієм Дмитра Бузька з Амвросієм Бучмою в головній ролі, а редактором був Михайль Семенко, «Гамбург» за сценарієм Юрія Яновського.
Новачки в кінематографі таки не встигли вчасно закінчити зйомки «Синього пакета», довелося перезнімати дещо з літньої натури. Надворі стояв грудень, випав сніг. Хоч-не-хоч мусили скидати з дахів сніг, струшувати з дерев і кущів та чіпляти на них штучне листя. Фільм здали в січні 1926 року. Слідом там-таки, в Одесі, запрошений турецький режисер Ертугрул Мухсін-Бей почав знімати історичний фільм «Спартак» за сценарієм Гео Шкурупія і Михайла Гальперіна. До перукарень і костюмерних кінофабрики вишикувалися довгі черги вусатих рибалок і бородатих дідів із Молдаванки, красунь із Грецької площі, дам і крамарів із Французького бульвару, пройдисвітів із Пересипу. Їм голили вуса й бороди, накладали перуки й грим, одягали коленкорові туніки й тоги — масово робили з них римських патриціїв і матрон.
«Гамбург». Кіноплакат
Із кіно в літературу: матрос-партизан та індіанець
Михайль Семенко працював на Одеській кінофабриці, а марив футуристським журналом. Нарешті він повернувся до Харкова, і в газеті з’явилося оголошення: «Правління ВУФКУ призначило за свого представника в справах редакційно-художніх у Харкові тов. Семенка М. В. Він провадитиме переговори з харківськими сценаристами. Приймає тов. Семенко у приміщенні харківської крайової філії ВУФКУ від 1-ї до 2-ї години дня». Одна година на день для розмов, бо решту часу забирали організаційні футуристські справи. Звичайно, що в журналі «Нова генерація», органі «лівого фронту мистецтв», який виходив із жовтня 1927 року, не бракувало місця для кіно і кінематографістів, старих друзів і нових знайомців, працівників Одеської кінофабрики і знаних митців. Серед них навіть сам директор кінофабрики.
Павло Нечес уславився не тільки легендарною біографією: матрос на дредноуті «Імператриця Єкатєріна», учасник штурму Зимового палацу під час Жовтневого перевороту в Петрограді, учасник громадянської війни на боці більшовиків на рідній Миргородщині, якого партія після інвалідності відрядила очолювати кіностудії по черзі в Ялті, Одесі та Києві. Його друга прикмета — дивовижна малограмотність. Як свідчив Юрій Смолич, «у нашій культурі була це постать, безперечно, позитивного полюсу, хоча сам по собі Нечес був малокультурний, якщо не зовсім некультурний, проте розписуватися він умів». Ба навіть уміло скористався цією, на перший погляд, вадою.
Читайте також: Люди з «монбланами»
«Коли був директором кіностудії, то, певна річ, обсідали його зі своїми справами, проханнями та найбільше вимогами гонорару чи авансу під задуманий сценарій не тільки справжні митці, а найбільше халтурники, яких біля кіностудій завжди надміру. Розповідали (не знаю, чи це правда, чи тільки анекдот), що він у такий спосіб вирішив фінансові справи. Вимагав заяви в письмовій формі. А тоді в лівому горішньому кутку писав резолюцію. Що в тій резолюції було, ніхто розібрати не міг з неоковирної, малограмотної писанини. Та це й не було потрібно — важило тільки, що є підпис Нечеса. Розібрати закарлючки підпису теж було неможливо, але в директора була домовленість з бухгалтерією про крапки під літерами: під однією з літер Нечес ставив крапку. Під котроюсь ця крапка означала: видати сповна і негайно. Під другою: видати по змозі і частково. А ще під третьою — не видавати зовсім і прохача скараскатися».
Малограмотність не перешкодила Нечесові написати книжку «Кіноактори і кіномани» та друкувати в «Новій генерації» жартівливі оповідання на ту саму тему під псевдонімом П. Миргородський. А співавтором Нечеса став актор-студент Одеського кінотехнікуму Іван Маловічко. Його Семенко й «Нова генерація» повністю відвоювали в кіно: Маловічко не знімався, а став літератором.
На похоронах рано померлого письменника і теоретика мистецтва, зокрема кіно, Леоніда Скрипника Семенко підійшов до секретаря «Нової генерації» і, вказавши на худого чоловіка з профілем індіанця — горбатий ніс, вузьке обличчя, впалий рот, представив його: «Це Перегуда, позич йому на п’ять хвилин свій піджак». Поглянувши на того, Полторацький одразу зрозумів, навіщо йому чорний піджак: «Перегуда був одягнений справді мало не як вождь оцеолів. Усі кінематографісти прагнуть екстравагантно одягатися, Перегуда не уникнув цієї звички. На ньому була кофтина кольору яєчні з цибулею, краги й сірі бриджі циркового наїзника. Одяг якраз такий, щоб ставати в почесну варту: ану, небіжчик воскресне з переляку».
Олександр Перегуда починав як асистент Леся Курбаса на зйомках його фільмів «Вендета» й «Арсенальці» (обидва 1925 року), а після того вирішив не повертатися в театр. У 1928-му він знімає поспіль стрічки «Дівчина з палуби» і «Мертва петля» (інша назва «Пілот і дівчина»). Зйомки відбувалися в Одесі, і приблизно саме в цей час, на початку 1928 року, Перегуда дебютував на сторінках «Нової генерації» з оповіданням-нарисом «Клич моря». А незабаром окремою книжкою вийшов його репортаж «Об’єктивом з авто» (обкладинку оформив Юрій Кривдін).