Старший прапорщик ЗСУ Григорій Соляник призначає зустріч поблизу «Зали пам’яті». Меморіальний комплекс на території Міноборони відкрили в жовтні 2018-го. На стінах приміщення — таблички з прізвищами військових Збройних Сил, які загинули з 1992-го по 2018-й роки. Найдовший перелік імен — за 2014-й, перший рік російської агресії в Україні.
«Ось дивіться, перше ім’я: Абашин Герман Едуардович (верхній у переліку загиблих за 2014-й рік. У «Залі пам’яті» імена розміщено за алфавітом. — Ред.). Це мій колишній солдат, підлеглий, водій бензовоза. Родом із Дніпра. Жив без батьків, з дідусем, бабусею й тіткою. Сирота. 29 серпня пішов на прорив і загинув. Тривалий час думали, що він у полоні, але… Але виявилося — загинув. Із 2012-го разом служили у 93-й бригаді», — розповідає Соляник, шукаючи очима знайомі імена, що викарбувані на табличках: «От Сидоренко Сергій Іванович. Був поранений. Заступився за солдата, коли того почали бити. Розстріляли… Родом із Межової на Дніпропетровщині. Саме на кордоні з Донеччиною. Щороку 29 серпня ми їздимо з однополчанами до його батьків у гості, відвідуємо могилу. Ось полковник Пивоваренко Павло. Був командиром у 51-й бригаді. Він ішов на чолі нашої колони під час виходу з Іловайська. Зник, і тільки в 2018-му встановили його особу та перепоховали».
Співрозмовник Тижня ще довго вдивляється у викарбувані імена. Наша зустріч відбувається напередодні роковин боїв за Іловайськ, у яких загинули сотні українських військових. Соляник — один із безпосередніх учасників тих подій. Далі в матеріалі його розповідь від першої особи.
Про перші враження від війни й те, як потрапив під Іловайськ
Своє життя я пов’язую з армією. На службі, починаючи з 1992 року. Неодноразово був у гарячих точках і можу порівняти чужу війну й війну на своїй землі. Наприклад, двічі я був на території колишньої Югославії. 1995-го — в Боснії та Герцеговині, а згодом, 2008-го, у Косово. Також був в Іраку. До речі, наша війна нагадує мені те, що відбувалося саме в Боснії. Там місто за короткий час могло тричі переходити від одних до інших, і це супроводжувалося неабиякою жорстокістю. А ще було незрозуміло, за що саме воюють ці люди. Хоча там, на відміну від нас, був релігійний підтекст.
Читайте також: Справжні сліди. Російські війська під Іловайськом у серпні 2014 року
На мій погляд, у перші місяці АТО всі думали, що це швидко й скоро минеться. Однак коли ми потрапили під Іловайськ, то зрозуміли, що супротив буде дуже серйозний. Так воно й сталося.
На той момент я виконував обов’язки водія командувача Сектора Б генерал-лейтенанта Руслана Хомчака. Там, де був він, був і я. Ми служили разом із початку АТО, а під сам Іловайськ потрапили на початку серпня. Це сталося після першої поразки під час взяття міста, коли на штурм пішов 40-й батальйон тероборони. Тоді ми разом і виїхали в район проведення операції, де Хомчак узяв ситуацію під власний контроль.
Про переломний момент у війні
Ніхто не розраховував на те, що потім зробили росіяни. Я не можу говорити про верхівку командування, але ми (бійці нижчої ланки — Ред.) гадали, що є спротив пересічних людей, не військових. Ну як тоді казали? «Прості шахтарі повилазили…» Звісно ж, ніколи не можна недооцінювати ворога, однак масштабного військового спротиву, який стався згодом, не очікував ніхто. І от напередодні Дня Незалежності стає все жорсткіше й жорсткіше. Це відбулося не в один момент і почалося приблизно з 20-х чисел серпня. Насправді ми навіть дещо призвичаїлися до того. Розуміли, куди летить, звідки летить. Пролітає або ні. Тому могли приготуватися. Однак 24 серпня ми усвідомили, що це просто катастрофа. І звісно ж, усі зрозуміли, що такого озброєння, яким нас накривають, «прості шахтарі» в принципі мати не можуть. Тим паче, що тоді ані на Донеччині, ані на Луганщині не було настільки великих угруповань ЗСУ, чиє захоплене озброєння могли б використати. Словом, там просто не стояло настільки потужних військових частин. І було очевидно, що це озброєння прийшло від сусідів… Потім уже й розвідка доповіла, звідки летить.
Тож характер війни повністю змінився у 20-х числах серпня. Якщо коротко, то до того вони натягували своїх бойовиків, наприклад, для захоплення того ж Іловайська. Так, вони його відстоювали. Це стратегічний об’єкт, вузлова станція, потужна залізнична гілка й траса на Донецьк. Це все зрозуміло. Проте коли в них уже вичерпувалися сили, то з-за кордону їм уже просто відкрито прийшли на допомогу.
В оточенні
Уже 25 серпня ми зрозуміли, що в оточенні. На той час ми стояли під Многопіллям. Зранку відправили машину з «грузом 200»: здається, там 11 загиблих було. За нею відправили машину з пораненими, однак вона вже не пройшла й вернулася назад. Майже в той самий час з іншого боку до нас прийшли залишки розбитої 1-ї БТГр 93-ї бригади. Тоді ми й зрозуміли, що вже в кільці. Ввечері того дня вже ніхто не міг нікуди пересуватися. Всі просто стояли на місці й зайняли кругову оборону. Наші брати стояли блокпостами довкола Іловайська, а ми обороняли їх зі спини, з боку, де насувалися росіяни, які вже реально зайшли. До речі, того самого дня ми вже мали і полонених російських десантників, і їхню підбиту техніку.
Читайте також: Переосмислення іловайських подій
Серед наших ажіотажу ніякого не було. Мені добре запам’яталося після ночі 24 серпня, коли нас почали «вітати» з Днем Незалежності, що ніякої паніки не було. І це дуже сподобалося. Усі намагалися, по-перше, полагодити техніку. Разом зливали пальне з тих машин, які вже не були на ходу, і роздавали по машинах, які ще могли їздити. По-друге, розбирали боєкомплект, довантажували автомобілі, збирали міни, міномети… Усе, що могли зібрати докупи, усе збирали, рахували, розподіляли. Адже було невідомо, скільки ще там залишатися. Окрім того, ми вже чудово розуміли, що нових постачань не буде. От не було ані розхлябаності, ані паніки.
Деякі підрозділи просто відійшли раніше, коли обстріли значно посилилися. Це сталося до 24 серпня. Вони заздалегідь відчули удар і просто пішли. Серед тих, хто лишився з нами та навколо Іловайська, такого вже не було. Працювали, якщо чесно, зовсім інакше, ніж до того. Ті самі добровольчі батальйони на початку та в середині серпня по-іншому поводилися. Наприклад, коли вони намагалися штурмувати той самий Іловайськ. Приходили, відпочивали, фотографувалися та йшли. Потім знову приходили. А тут уже як стали… Ну й діватися їм було нікуди. Всі розуміли: або ми всі разом — і вистоїмо, або поодинці — і тоді взагалі шансів немає. І всі не те, що накази виконували, а в принципі все, що було розписано командуванням. Тому я вважаю найголовнішим, що була людина, яка це все очолила, зуміла втримати й сама не залишила нас.
Про вихід Із оточення та полонених росіян
Знаєте, у мене навіть є бажання проїхати маршрутом, яким я тоді проходив. Думаю, що жоден поворот не промину… Це лишилося як враження про народження сина. Ти ніколи не забудеш момент, коли вперше береш дитину на руки чи коли вона робить перший крок. Це те саме. Це завжди стоїть перед очима.
Я вам можу одне сказати: очевидно, що рішення ухвалили не за годину до виходу. Це обговорювалося, відкривали карту місцевості, відправляли розвідників по різних напрямах. Складали відомості від кожного командира відділення про залишки людей, техніки. Хто може йти, що може рухатися. Це все зводили в єдине ціле. Якщо вихід призначили на 29-те число, то ця дата не взялася зі стелі. Те, що пішли дві колони, то це від початку так і розписали. З ким саме це погоджували, я не можу сказати.
Росіяни, які зайшли на Донбас, навряд чи тоді сильно замислювалися над своїми діями. У них був маршрут, тож вони йшли туди, куди їм сказали. І як кадрові військові вони не думали, що це й де це. Двох їхніх поранених ми вивозили в колоні під час виходу. Один обгорілий був, іншому наші хірурги поранену ногу ампутували, намагалися його врятувати. Ті двоє від своїх же й загинули.
Про пам'ять та різні версії подій
Чому я обрав це місце для зустрічі («Зала пам’яті». — Ред.)? Бо це правильно зроблено. У мене чимало товаришів тоді загинуло. Ще досі є ті, кого вважають зниклими безвісти. Багатьох поховали на загальному кладовищі, адже й досі триває ДНК-експертиза, декого не можуть розпізнати. І для мене вкрай важливо знати, як саме загинув мій товариш. Я довідався, що він заступився за солдата… Окрім того, це сторінка нашої спільної історії. Ми маємо це постійно висвітлювати просто, щоб такого більше не сталося. Це повинні знати і наші діти, і онуки, і правнуки. Про всі негаразди, усі прорахунки — це все теж має бути, адже це справді історія. Її нікуди не подінеш. Це не подія, яка сталася з однією людиною чи навіть підрозділом, це сталося з країною.
Читайте також: Іловайський мартиролог, 7-29 (31) серпня 2014 року
Особисто ж я не хочу брехні або на когось наговорювати. Доводити, хто був крутішим. Іноді думаю: погано, що я п’ять років тому з камерою не дружив. Можна було просто зняти й показувати потім, та й усе. Я прагну простої правди. І це має лунати не від однієї людини, як нині часто буває. Людина, може, вже й змінила свої погляди, а її тягають по ефірах на телебаченні, і вона іншого сказати вже не може, бо це вважатимуть вилянням хвостом. Тому я вважаю, що передусім самі учасники повинні зібратися в широкому колі й обговорити ті події. Знаєте, як раніше, коли сідали за круглий стіл, дивилися одне одному у вічі й просто розмовляли. Не так, як на телебаченні, не для піару. Щоб так само: відкрили карту, дивилися на неї й керували військами. І обговорення було б зовсім іншим. Усі мають зібратися й просто поспілкуватися. Уже п’ять років минуло.
І ще одне. Завжди треба пам’ятати, що тебе чекають удома. Що в тебе є родина. Ти завжди повинен ставити мету перед собою. Заради чого ти йдеш воювати? Задля наживи чи задля свободи? Якщо нажива, то це не та країна, де таке допустять. Я впевнений, що в цій країні ми заради наживи ніколи не починатимемо війни й не братимемо в руки зброю. Заради свободи — я згоден.
————
Григорій Соляник — старший прапорщик, із 1992-го на службі в Збройних Силах України. За цей період неодноразово відряджався за кордон для виконання миротворчих завдань. Ветеран російсько-української війни. Учасник боїв за Іловайськ 2014 року. До останнього часу працював на посаді сержанта-інструктора навчальної роти навчального батальону 239-го загальновійськового полігону.