Отче, звідки ви самі? Чи походите з родини священиків, адже в нас, на Донеччині, дуже часто це справа родинна.
— Народився я в Моршині. Коли у 19 років уперше потрапив до монастиря, Владика Іриней Білик спитав: «Чого ж ти з курорту втік?». Після школи була думка стати священиком, хоч дуже довго вагався. У родині не було священиків, але з дитинства мене залучали до церкви: допомагав біля вівтаря, подобалося дивитися зблизька, як відбуваються таїнства. А ось бабця казала: «О, з тебе колись буде священик», мабуть, щось знала! У дитинстві якось не задумувався, ким стати. Коли сказав батькам, що буду священиком, піду в семінарію, вони погодилися. Бо в нашій церкві можна брати шлюб, а для батьків нині чомусь дуже важливо, щоб дитина обов’язково створила родину. Тож коли я вирішив іти до монастиря, то вони вже не дуже схвалювали. Як зазвичай: боялися, що закриють дитину в монастирі, що вона житиме в печері та інші стереотипи. Але я поступово мамі щось пояснював, а собі думав: у Святому Письмі сказано, що чоловік одружений матиме справи життєві, як догодити жінці, а не церкві. Тому мені здалося, що сім’ю і церкву буде важко поєднувати, адже люди та парафія потребуватимуть багато уваги. Вирішив спочатку йти до монастиря, а там як Бог дасть.
Два роки провів у монастирі біля Жовкви (Крехів). Там настоятелі вирішили відправити мене на навчання. Після навчання в семінарії відрядили до Луцька, потім збиралися подати на навчання в студії в Польщі. Але так сталося, що у 2011-му я опинився тут, на Донеччині, куди в єдиний греко-католицький монастир на Сході країни мене відправили на рік. Мені було цікаво, бо я ніколи не бував у цих краях, хоча проїздив майже всю країну по наших монастирях.
І якою ви побачили Донеччину?
— Це не було знайомством із чимось чужим. Мені здалося, що люди дуже схожі. Мешканці Донеччини навіть ближчі до мешканців Волині, ніж львів’яни. Я намагався сприймати все, як даність, а потім вже розмірковувати, чому так. І не порівнював зверхньо, де краще, а де гірше. Ці села взагалі дуже цікаві. Наприклад, у 1951 році відбулося переселення людей із села Ліскувате (тоді Дрогобицької області), що через демаркацію залишилися на польській території. Тому, як я думав, тут живе велика кількість майже моїх земляків. Вони зберегли традицію, культуру, віру, за власною ініціативою та своїми силами побудували цей монастир ще в 1990-х. Але я побачив, що вони вже доволі відчутно асимілювалися.
Взагалі мене вразила щирість людей. Я спочатку дуже побоювався, як мене сприймуть, чи оцінюватимуть. А прийняли таким, який є. Мені було цікаво все, хотілося побачити якнайбільше навкруги. Поїхав, наприклад, на соляну шахту, був вражений. Але ще здивувала природа, бо зазвичай про Донеччину кажуть як про промисловий край. А тут так гарно! Ці крейдяні гори, степи. Коли стати перед спуском біля Закітного, то такий краєвид відкривається, що просто дихання перехоплює. Те саме я потім часто чув від тих, хто вперше сюди приїжджав.
Читайте також: Греко-католицька церква та українська національна ідентичність в Галичині
Пам’ятаю такий випадок. Ми тоді вперше організували «Веселі канікули з Богом», навіть не мріючи, що прийде стільки дітей! Ми традиційно влаштовуємо цікавий тиждень для дітей. Обираємо якусь провідну тему (наприклад, цього року вона звучала «Дари Святого Духу»), спочатку співаємо пісні, далі руханки, потім катехізація, Свята Літургія, а після обіду знову розважальні ігри, гуртки. І я з ними всі ці вправи роблю, а ще ми молодь залучаємо, щоб вона допомагала з меншими. Поїхав я тоді велосипедом до крамниці в невеличке містечко Сіверськ, що тут поблизу, купити всім морозива. Продавчині здивувалися, що 50 чи 60 порцій прошу, і поцікавилися, хто такий, звідки. Кажу, зі Львівщини приїхав до вас, цікаво ж. І та, що молодша, запитує: «А що тут дивитися?». Щоправда, старша заперечила, мовляв, правильно, треба одне одним цікавитися. Але мене дуже здивувало, що люди не бачать нічого гарного поруч…
А як так сталося, що рік давно минув, а ви ще на Донеччині?
— Мене ненадовго забирали до Луцька, але 2014 року я повернувся, бо знаю ситуацію і можу бути корисним. Тут було два священики, але один мусив терміново поїхати через стан здоров’я. Тож у Званівці залишився один отець, і я зголосився повернутися, бо важко мені було думати, як він тут сам. Тоді склалася непроста ситуація. Спочатку приходили ті, хто проти України, роздивлялися нашу будівлю, яка стоїть на висоті. Люди припускають, що хотіли зробити тут який пункт спостереження. Але церкву не чіпали, хоча монахів запитували: «Що ваша греко-католицька церква робить тут, на нашій землі?». Інколи отцеві доводилося проводити служби й по домах у парафіян. Не хотіли ризикувати: ті, хто тоді бігав зі зброєю і триколором, не надто ввічливо ставилися до інших конфесій. Потім, улітку, над селом літали снаряди, люди, особливо з малими дітьми, виїжджали. Запеклі бої точилися зовсім поруч, коли звільняли від великого підрозділу окупантів Сіверськ. Але Літургія відбувалася завжди. Священик не припиняв молитися. Інколи просив, щоб люди не йшли до храму, бо дуже потужні були обстріли й він боявся за їхні життя. Але вони все одно приходили на Літургію. Хоча серед парафіян є різні, мабуть, і ті, хто проти України. Що казати, із різних боків це були дуже напружені місяці. Другий священик поїхав, тільки-но я прибув до Званівки: він пережив величезне, передусім психологічне навантаження, до того ж мав стареньких батьків, які потребували сина поруч. А ми з дияконом залишилися.
Уперше я потрапив на Донеччину в розпал будівництва: Україна приймала Євро-2012. А восени 2014-го я побачив зовсім інший бік: усе навколо сіре, гнітюче, блокпости, де на тебе спрямовують кулемети, кілька підірваних мостів навколо. У Бахмуті був вражений, коли побачив, як назустріч мені просто вулицею їхала колона танків. Зізнаюся, закрадалися думки на кшталт «що я тут роблю?», «хто мене тут зрозуміє зараз?». Часом навіть боявся щось казати про Україну в храмі, бо не хотілося провокувати загострення. Ситуація справді була дуже напруженою, ніхто не знав, чого чекати далі. І фронт ще довго було чутно, обстріли траплялися потужні, інколи доводилося думати про те, щоб ховатися в підвал. Страшно. Але потім подивився на це в Божому світлі: якщо мене послано сюди, то для чогось. І молився за країну, за народ, за постраждалих, за військових. Від ворогів, видимих і невидимих. Бо коли ми налаштовуємося одне проти одного, то агресору простіше нас здолати.
Як ви вважаєте, чому саме тепер греко-католицька церква доволі активно розвивається на Сході України?
— Церква з’являється там, де люди її потребують. Сьогодні ми бачимо, що в нас є потреба тут, на Донеччині та Луганщині. Приїздять волонтери з різних куточків країни, коли прямують до військових. Хтось випадково натрапляє на монастир, хтось їде спеціально до нас. Час від часу бувають військові, що стоять навколо. На свята тут багато парафіян із сусідніх міст, які дізнаються про монастир від священиків. Минулого тижня ми їздили до Слов’янська, посвятили місце для храму. Зараз там моляться в невеличкій капличці, у Краматорську є парафія, у Костянтинівці та довколишніх селах з’явились осередки в Покровську, Мирнограді, Кремінній, Лисичанську, Сєверодонецьку. У важкі часи люди об’єднуються навколо віри, а нині багато хто починає замислюватися, шукати себе, не йти бездумно шляхами, якими звик. Я вважаю, що головне — вони перестають боятися пізнавати. Бо мати питання про найголовніше в житті — це нормально. Як і, наприклад, питання дитини: чому я повинен ходити до церкви? Якщо просто відповісти, що так треба, без пояснень, то вже в підлітковому віці людина туди не прийде. Тому коли люди активно шукають своє місце, то це добре.
Читайте також: Греко-католики Срібної Русі
Знаю, що зовсім нещодавно монастир отримав особливий статус?
— Так, нам вдалося зробити дуже важливу справу. Перед тим, як сюди їхати, я цікавився історією переселення лемків та бойків, які нині живуть у цьому районі. Вони та їхні нащадки — із села Ліскувате, яке колись було в Дрогобицькій області. Ще в 1930-х минулого сторіччя митрополит Шептицький збирав ікони по тих місцинах, що були вже потрощені та потребували реконструкції. Звісно, експедиція була раніше, більшість тих переселенців того не пам’ятають, бо найстаршим тоді було три — п’ять років. Ми і Луцьку зробили копію з ікони Богородиці, яку знайшли майже 100 років тому в Ліскуватому. Але якось не знаходили можливості передати її, тому вийшло, що 2014-го я приїхав із нею. Її посвятив Донецький екзарх Владика Степан. Зазвичай люди моляться перед іконами й просять про різне, але кожен має своє головне намірення. А в цієї ікони, яку я привіз на Донеччину, головне намірення було про мир. І я вважаю, що це диво, невипадково та ікона опинилася саме тепер і в цьому місці. Ми відчували, що саме тут вона має велику силу та дуже потрібна. Коли приїжджав до Краматорська глава нашої церкви Блаженніший Святослав, то, дізнавшись про копію ікони Богородиці Замилування, за якийсь час видав рескрипт, яким дав дозвіл і благословення на заснування Марійського відпустового місця. Тепер у Званівці, на Донеччині, є місце паломництва, де на прощі збирається багато людей звідусіль, щоб помолитися перед іконою за мир. Торік ми вперше організували таке велике свято на Успіння Богородиці, хоч то був будній день, зібралося близько тисячі людей.
Чи відчуваєте ви зміни в людях за роки війни?
— Роки швидко минають, а люди змінюються повільніше. Звісно, є чимало позитивного. Для мене радість, що я особисто знайомий із місцевими волонтерами з різних населених пунктів, відбуваються цікаві заходи, на яких ми намагаємося бути присутніми. Хтось каже, мовляв, тут живуть вже безнадійні люди, їх ніщо не змінить. Особливо після останніх виборів. Бо, за логікою, саме тут мав би спостерігатися вибух рухів проти представників антиукраїнських, але я сказав би, антилюдських партій. Бо ж зрозуміло, що призвело до війни та яким чином вони намагаються встановлювати мир, який не змогли зберегти. Але, на жаль, цього не відбувається. І настає якесь розчарування. Утім, я впевнений, що все одно такі зміни стануться. Особливо велике враження на мене справило те, що коїлося тут тоді, як наші хлопці з Дебальцевого виходили. Я про це багато чув (особливо від активістів ГО «Бахмут Український», із якими потоваришував), бачив на власні очі, читав… Вразила людяність, гідність до людини. Інколи бачиш приклади неповаги навіть до рідних, а тоді хлопці дуже потребували будь-якої підтримки. І дістали її від місцевих.
Як себе відчуваєте в релігійній спільноті Донбасу?
— Із представниками інших конфесій, які перебувають тут, на місці, співпраці як такої немає. Тільки випадкове спілкування. Наприклад, у Бахмуті хоронили військового, його відспівували в православній церкві Московського патріархату, я там був, просто стояв у церкві, молився. Потім цей священик до мене підійшов, заговорив. Каже: «Мій брат теж священик, у Горлівці відспівує тих, а я — українських». Мені якось стало незручно від цього не наших, а «українських»… Він каже, що війна — це погано, я відповідаю, що, звісно, війна — це завжди зло. Але коли на тебе нападають, то ти мусиш захищатися, не було б наступу — не було б кровопролиття. Важко поки що з ними розмовляти. Але багато спілкуюся з капеланами, серед них є справжні друзі, зокрема й православні священики, що служать у військових частинах. Нещодавно заїжджали до мене два капелани, які просто побачили монастир: один протестант, другий православний української церкви. Почаювали, поспілкувалися — така собі «міні-всеукраїнська рада церков». Бо ми маємо співпрацювати, коли йдеться про гідність, долю людини, що живе в Україні, і самої країни.
А ви самі часто зустрічаєтеся з військовими?
— Нині вже менше доводиться їздити до військових. Бо капеланство, що впроваджене на державному рівні, працює доволі успішно. Тому в священиках-волонтерах аж такої потреби вже немає. Зараз ми інколи відвідуємо військових із молоддю із сусіднього села Роздолівки, де теж є наша парафія, із невеличкими християнсько-патріотичними концертами. Це своєрідна подяка військовим за оборону держави й підтримка в такий спосіб. Від однієї частини навіть і самі дістали подяку та підписаний прапор. Також усі ці роки дуже часто нас запрошували командири провести молитву, поспілкуватися, підтримати. Для мене дуже важливо було відчути ту атмосферу, підтримати хлопців. Найважче бачити, як сильна та мужня людина втрачає внутрішній покій, сенс, як її охоплює відчай. Тоді я кажу хлопцям: «Без сенсу будь-що робити, коли немає надії на Бога. Розмовляли про великий сенс високих мотивацій захисту країни, про святу жертву Христа, який воскрес, — це дає нам надію на життя. Для них такі розповіді цінні. Інколи волонтери передають щось через нас, особливо перед церковними святами, а військові дякують, кажуть, що в них зараз усього вистачає, їм просто важливо, що ми до них приїхали, так не відчувають себе покинутими. Вони справді дуже потребують уваги, навіть коли вже відслужили. Важливо, щоб люди не були байдужими, не вважали, що ці хлопці просто тут побули, бо вдома не мали що робити, щоб цінували їхню важливу справу. Так само й родини тих, хто загинув, потребують підтримки. У нашому селі теж є така: Сергій Перепелиця загинув півтора року тому. Він був православний, але ми прийшли на поховання, бо це людина з нашого села, понад те, він наш військовий.
Ви вже кажете «наше село», «наші люди»… Чи надовго плануєте залишитися на Донеччині?
— Від мене не залежить, скільки я тут залишатимуся. Вищі настоятелі вирішують, хто де перебуватиме. Нещодавно привіз сюди військового лікаря, який зараз на ротації в Бахмуті, він теж запитував, чи я надовго. Кажу, що це ж як у військових: куди відправлять, туди і їду. Він засміявся: «Мабуть, у вас суворіше». Я не проти тут залишитися на довше, але Бог завжди знає, де буде краще. Він може через мене зробити щось корисне, тому я повністю покладаюся на волю настоятелів та Бога. Яким бачу в майбутньому цей край? Сподіваюся, він буде мирний…
================
Ієромонах Павло (Олег Федусів), ЧСВВ, народився 1983-го в Моршині, освіту здобув у Василіянському інституті філософсько-богословських студій (ВІФБС) імені Йосифа Велямина Рутського (Львів — Брюховичі), із 2002 року належить до Василіянського Чину Святого Йосафата, служив у Луцькому (Св. Василія Великого) та у Званівському (Серця Христового) монастирях.