Роман Подкур: «Сподіваємося, що у сучасного політикуму таки вистачить розуму не блокувати роботу комісії з реабілітації»

Перелік цих осіб визначено новою редакцією Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», який вступив у дію в травні 2018 року. Першим реабілітованим став боєць УПА і учасник Норильського повстання, 90-річний мешканець Закарпаття Іван Мирон.

 

 

Про особливості нового Закону про реабілітацію жертв комуністичних репресій та перспективи роботи Комісії з реабілітації ми попросили розповісти голову Комісії, відомого дослідника історії радянських спецслужб та політичної історії ХХ століття, автора (та співавтора) чисельних праць на тему політичних репресій, відповідального секретаря серії «Реабілітовані історією», кандидата історичних наук Романа Подкура.

 

 

 

– Ви правильно сказали, перший закон про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму був прийнятий ще у квітні 1991 року. Але тоді іще Комуністична партія мала великий вплив на політику і намагалася не допустити кардинальної ревізії минулого. І цей Закон був певним компромісом між прокомуністичними силами та україноцентриськими націонал-демократами.

 

 

 

 

Тобто, з одного боку сам факт старту процесу реабілітації у ті часи, коли ще вчора над усім тяжіла «керівна і спрямовуюча сила Комуністичної парті», уже був великим проривом. Але з іншого, у ньому лишилися обмеження щодо реабілітації людей, які воювали в УПА, а тому, начебто, були причетні до вбивств чи грабунків. Ще одна категорія, на яку не поширювався той закон, і які враховані в цьому – це діти репресованих. Це ті діти, яких або разом з батьками відправляли на спецпоселення, або вони після арешту рідних потрапляли до дитячого будинку чи їх забрали родичі. Але вони все одно виростали по суті сиротами, позбавленими багатьох прав і можливостей. 

 

 

 

– Так. І дружини, якщо їх не заарештовували разом із чоловіком, так само опинялися в суспільній ізоляції. Вони майже гарантовано втрачали роботу і засоби для існування, їх позбавляли прав, відправляли на спецпоселення тощо. Тому в новому Законі було введене таке поняття, як «потерпілий від політичних репресій». Ця необхідність виникла після опрацювання значного документального масиву, який був відкритий завдяки Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», коли прийшло усвідомлення, що жертвами політичних репресій стали і ці категорії громадян. І саме тоді з’ясувалася невідповідність між існуючим законодавством і тією ситуацією, що склалася.

 

Ще одним чинником, який різко підштовхнув процес переосмислення минулого і прискорив потребу в реабілітації, стала поведінка Російської Федерації, яка розпочала агресію проти України. І не лише пряма агресія, яку ми бачимо в Криму та на сході України. А й процеси, які почалися в російському суспільстві ще задовго до цього, і активізувалися останнім часом. Мова йде про те, що Росія почала виправдовувати дії сталінського режиму, намагатися його відбілити. Там на повному серйозі ідуть дискусії, що начебто Сталін правильно вбивав тих, хто боровся за незалежність, виправдовується терор та інші політичні репресії, мовляв без цього неможливо було обійтися. І ця риторика торкнулася не лише висловів політичних діячів, які намагаються «сподобатися» публіці. Йдеться про унормування цих позицій у науковому й освітньому просторі – а це вже набагато серйозніше. 

 

Російські історики ще до війни проти України почали говорити про «ефективного менеджера Берію», про те, що без Сталіна і того режиму вони не перемогли б у Другій світовій війні, і що репресовані і знищені системою – це були реальні «вороги народу».  І, слухаючи такі виступи на російських телеканалах, значна частина навіть українського суспільства, яка позитивно ставилася до РФ, теж почала переймати ці погляди. І ці моменти так само стали цеглинками у формуванні сумнозвісного «просовєтського русского міра», який, як показали результати останніх виборів, досі має свій вплив на свідомість людей.  І це теж складова тієї «гібридної війни», яку Росія веде проти України.

 

 

 

 

– Таких головних завдань є два. Перше – це відновити чесне ім’я людей, які, зі зброєю в руках боролися за незалежність України. І тих селян, які потерпали від суцільної колективізації, яка насправді була державним грабунком і мародерством, і захищали своє добро. Відновити соціальну справедливість стосовно дітей, які постраждали від репресій. А друге завдання – засудити найменші прояви позасудових репресій.

 

 

 

 

– В новому законі чітко вказано, що всі люди, які були засуджені у позасудовому порядку – «двійками», «трійками», колегіями ВЧК чи «Особим отдєлом» і таке інше – ці люди, які були розстріляні чи ув’язнені в таборах, автоматично визнаються реабілітованими. Бо це означає лише одне: якщо людина засуджена у позасудовому порядку, значить не було реальних доказів її злочину.

 

 

Ці «двійки» чи «трійки» були головними виконавцями сталінської політики беззаконня, коли тебе судили не за те, що ти зробив, а за те, що ти комусь чимось не сподобався, не вкладався у загальні «стандарти». Один з прикладів: під час великого терору 1937-38 років так званим куркульським наказом – це оперативний наказ НКВД 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» – було знищено сотні тисячі невинних людей. Поміж вбивства так званих «куркулів» й «антирадянщиків», чимало було репресовано колишніх карних злочинців.

 

 

 

 

Про що йдеться? Цей наказ стосувався у тому числі й тих людей, які здійснили свого часу якийсь кримінальний злочин – грабунок там чи вбивство, і були за це засуджені та відбули покарання. Тобто формально вони спокутували свою вину перед суспільством і отримали можливість почати життя з чистого листка. Але для сталінського режиму ці люди, які перебували на волі, виявилися зайвими. Для режиму вони були маргіналами, людьми нижчого сорту. А одним із центральних завдань Великого терору було не лише знищення реальних чи потенційних опонентів радянської влади, але й отаких маргіналів, які, начебто, заважали формуванню «нової радянської людини». І ці кримінальники, які після звільнення не робили ніяких злочинів, раптом опинилися поза законом. Саме такі «трійки» почали їх теж масово засуджувати до розстрілів. Виникає питання: за що?

 

 

 

 

– На жаль, ні. Коли у 90-х роках почалася хвиля реабілітації і родичі цих людей звернулися до комісії, то прокуратура, яка розглядала ці справи, їм відмовила. У відмовних документах так і писалося, що він був колишнім карним злочинцем, то для чого його реабілітовувати? Він засуджений правильно. Але скажіть мені: як може бути правильно засуджена людина в позасудовому порядку? Навіть, якщо він в минулому був карним злочинцем?

 

Це лише вкотре свідчить про соціальний аспект політичних репресій. Людина зробила злочин, відсиділа – але він уже маргінал і його треба знищити. Ось така була логіка радянської системи. В демократичному суспільстві такі речі неприпустимі, тому такі люди, як й інші засуджені у позасудовому порядку, теж реабілітовуються в автоматичному порядку.

 

 

 

 

– На першому засіданні ми розглянули понад 40 справ. На другому – біля десятка. Але цей процес тільки почався. Зараз практично в кожній області працюють комісії з реабілітації і вже по деяких з них підготовано для передачу понад 50 справ.  І ця робота продовжується. Я думаю, що з розгортанням діяльності цих комісій буде йтися про тисячі справ.

 

 

 

 

– У першу чергу право подавати на реабілітацію мають родичі, Уповноважений Верховної Ради України із прав людини. Але також – і громадські організації і, зокрема, Український інститут національної пам’яті. Це якраз ті установи, які мають ініціювати процес реабілітації. І зараз багато що залежить саме від тих представників громадянського суспільства, які можуть піднімати людей, знаходити такі справи в архівах спецслужб, Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, Верховного Суду, щоб відновити добре ім’я безвинно засуджених жертв.

 

Бо багато справ забуті через те, що у цих жертв не лишилося родичів. Або ці родичі досі бояться ворушити минуле, бо, мовляв, загиблих уже не повернеш, то й нехай. Але це треба робити, бо, якщо ми не повернемо людину, то ми можемо відновити справедливість. Водночас перегляд таких справ дає можливість глибше зрозуміти, яким був механізм засудження: чи були там реальні підстави, чи це були репресії за однією з п’яти ознак: політичною, класовою, національною, релігійною чи соціальною.

 

 

 

– В законі для людей, які реабілітовані, передбачені певні пільги: в оплаті проїзду, в оплаті комунальних послуг. Це – певний  соціальний захист. На жаль, він дуже малий і неспівмірний з тим, що люди пережили.

 

 

 

– На бюджет ці виплати практично не вплинуть. По-перше, я вже сказав, що ці пільги мінімальні. А по-друге, більшість учасників тих подій уже померли. Що стосується категорії потерпілих від репресій, у першу чергу – дітей, то їхні пільги в законі не передбачені. Це ще треба вносити пропозиції до Верховної Ради і приймати окремий закон. Але це вже питання до нового скликання парламенту. Я думаю, що Український інститут національної пам’яті та інші громадські організації мають виступити з ініціативою, щоб діти репресованих та інші реабілітовані отримали повноцінні пільги як люди, що потерпіли від політичних репресій радянської влади.

 

 

 

 

 

– І на Волині є, і на Полтавщині, і на Одещині є ще такі люди. Їх не багато, але є. І це спонукає активізовувати роботу Комісії, щоб люди отримали реабілітацію за життя. Тут йдеться вже не про якісь пільги. Йдеться про те, що ці люди хочуть знати, що вони на той світ (хоча – дай їм, Боже, здоров’я і сил прожити якнайдовше) підуть з чистою совістю як перед людьми, так і перед державою, за яку вони воювали.

 

 

 

– У законі чітко прописано перелік умов для реабілітації. І одна з головних умов – людина має бути засудженою – чи в судовому, чи в позасудовому порядку. Тоді іде реабілітація. Якщо людина під час Голодомору була засуджена за мотивами, передбаченими у діючому Законі Україні, «розкуркулена», вивезена в Сибір – тоді вона однозначно підлягає реабілітації.

 

 

 

 

– Я не думаю. У нас в комісії зібралися люди, які цієї ревізії не бажають і будуть робити все можливе, щоб її не допустити. Я також сподіваюся, що нинішня нестабільна політична ситуація все ж стабілізується зародками громадянського суспільства, яке в Україні існує. За останні 5 років уже сформувався певний прошарок людей, які розуміють усю жахливість тоталітарного радянського режиму і не бажають його виправдання.  Як не бажають виправдання «героїзму» Жукова, якого самі фронтовики називали м’ясником. Тому ми сподіваємося, що у сучасного політикуму таки вистачить розуму не блокувати роботу комісії. Це в першу чергу йдеться про історію держави, в якій вони живуть.

А історію треба вчити. Мені дуже сподобався один вираз: якщо ми не будемо знати історію своїх дідів, ми можемо зіткнутися з амнезією власних онуків. І ми зараз робимо все, щоб в Україні цього не сталося.