Ми живемо у світі, де обурені браком змін громадяни від США до Великої Британії, від Італії до України втомилися від старих, недієздатних еліт. Спробою вирішити цю проблему стало радикальне оновлення старих еліт новими, здебільшого популістськими обличчями. Проблема полягає в тому, що самі по собі «нові обличчя» не вирішують жодних проблем — за п’ять років вони все одно стануть «старими». Справжня мета — еліти кращої якості, які готові впоратися з викликами, що стоять перед країною. Наші сьогоднішні спроби привести такі еліти до влади схожі на гру випадку — такий собі однорукий виборчий бандит, де кожні п’ять років ми тягнемо за важіль, заплющуємо очі й сподіваємося, що цього разу виграємо. Можна пристрасно бажати перемоги в такій грі, але не варто на неї розраховувати.
Читайте також: Реформа науки з багатьма невідомими
Якісно нові еліти не можна віднайти випадковим перебором. Не слід і чекати, поки вони самі знайдуть і врятують нас. Спершу їх потрібно створити, і фундаментом для цього слугує сучасна освітня система. Мені подобається думати про державотворення як про великий освітній проект. Будь-які успішні реформи потребують розвитку спроможності десятків і сотень тисяч людей грати й вигравати за новими правилами суспільної гри. Ефективний уряд, фаховий парламент і чесні суди починаються на рівні навичок та цінностей, які формуються в першокласному університеті. Жодні тижневі семінари, хоч би якими якісними вони були, не замінять цього повільного закладання міцного освітнього фундаменту для майбутніх державних еліт.
Філософ Френсіс Фукуяма відзначає, що світовий досвід демонструє прямий взаємозв’язок між успішними державними та освітніми реформами. Реформи Штейна і Гарденберґа, що перетворили Пруссію на потужну модерну державу після принизливої поразки від Наполеона, і близько не були б такими успішними без гумбольдтівської реформи освіти та заснування Берлінського університету. Знаменита реформа державного служби Великої Британії в середині XIX століття була б неможливою без ліберального струсу Оксфордського та Кембриджського університетів, ініційованого Бенджаміном Джоветтом. Одним із найбільш вражаючих досягнень правителів епохи Мейдзі в Японії кінця XIX століття стало створення мережі сучасних університетів, випускники яких сформували кістяк нової бюрократії в Токіо. Підготовка людей, які здатні творити реформи, є одним із ключів до їх успіху.
За підрахунками дослідниці Дженніфер Мортон, усі чинні судді Вищого суду США вивчали право в Гарвардському чи Єльському університеті. У Великій Британії 41 із 54 останніх прем’єр-міністрів здобули освіту в Оксфорді чи Кембриджі. Сім із восьми президентів Франції часів П’ятої республіки і дванадцять прем’єр-міністрів відвідували знаменитий Інститут політичних досліджень. Ці та низка інших університетів по всьому світу не тільки пишаються високим рівнем викладання та наукової діяльності, а й тим, що саме тут формуються майбутні політичні еліти їхніх країн.
Але елітні університети формують не лише політичні еліти. Показовий приклад — Стенфордський університет, що, з одного боку, є кузнею мільярдерів-інноваторів, а з другого — альма-матер найкращих спортсменів країни. Його випускниками є співзасновники таких компаній, як Google, WhatsApp, LinkedIn, PayPal і Nike. Проведене тамтешніми професорами в 2011-му дослідження засвідчило, що такі компанії щороку генерують виторг у розмірі $2,7 трлн і починаючи з 1930-х років створили 5,4 млн робочих місць. Не відстають і спортсмени університету. Його студенти посідали призові місця на кожних Олімпійських іграх із 1912-го. Якби Стенфорд був країною, то на Олімпіаді 2016 року в золотому заліку посів би шосте місце, випередивши Японію та Францію.
Що саме вирізняє елітні університети? Коли їдеш навчатися в Стенфорд, то вважаєш, що відповідь очевидна: якість викладання і наукових досліджень. І справді, тут викладають люди, за книжками яких ти писав реферати в Україні. На вибір доступні тисячі найрізноманітніших курсів: від астрофізики до правильного дегустування вина. Тут важко натрапити на такі обожнювані в нас лекції. Лектори постійно ставлять запитання до аудиторії, із зали лунають запитання у відповідь і репліки студентів. Часто вся пара — це інтерактивне обговорення реального кейса, наприклад відновлення шкіл у Новому Орлеані після урагану Катріна. Після перерви відповісти на запитання студентів приходить людина, яка безпосередньо керувала цим процесом 10 років тому.
Ну й, звичайно, навчальне навантаження змушує посміхнутися, коли згадуєш про скарги українських студентів на те, як їм важко навчатися. Письмове завдання і 50–200 сторінок аналітичного читання на кожну пару. Необхідність самостійно опанувати складні концепції з незнайомої галузі знань, щоб підготуватися до семінару. Тригодинні заняття, де потрібно бути постійно зібраним, бо викладачі люблять несподівано ставити випадковим студентам запитання з теми обговорення. Зазвичай студенти тут беруть не більш як три-п’ять пар на тиждень. Але після таких навантажень згадуєш про три українські пари на день із думкою «як же це було легко».
Читайте також: Позбавлені грунту. Чому Україна відстає в інноваціях
Але в самому Стенфорді з іронією ставляться до пояснення результатів випускників лише безпрецедентною якістю викладання в університеті. «Стенфорд справді найкраще навчає своїх студентів чи просто відбирає найкращих у світі абітурієнтів, які й без нього стануть успішними?» — запитує наш професор. Хай там як, а безглуздо відкидати очевидне: одна з найважливіших ролей елітного університету полягає в тому, щоб пропустити крізь дрібні фільтри відбору найкращих, а потім створити хаб, у якому познайомляться ті, хто за кілька десятиліть творитиме долю країни.
При цьому важливо відбирати не просто найздібніших, а тих, хто за характером та особистими цілями добре впишеться в місцеву спільноту. Наприклад, Стенфорд насамперед шукає підприємливих та інноваційних студентів, які прагнуть вирішувати значущі проблеми на світовому рівні. І, звичайно, робить усе, щоб вони мали якомога більше можливостей для знайомства: пари, на які можуть реєструватися студенти всіх факультетів, численні клуби та загальноуніверситетські події підштовхують до соціалізації. Студентське знайомство за пивом сьогодні може перетворитися на мільярдну компанію, соціальний рух чи політичну партію завтра.
Нарешті, елітні університети не тільки відбирають абітурієнтів на основі цінностей, а й передають їм через рольові моделі старших студентів і викладачів цінності та стратегії поведінки, прийняті серед еліти. Ключове питання тут: що це за цінності? Навряд чи студент, який, наслідуючи старших товаришів, дає пляшку коньяку за залік із фізкультури, стане хорошим суддею, а той, хто спостерігає, як викладач на лекції зачитує роздруківку з Вікіпедії, — сумлінним депутатом. Типові моделі поведінки, що заохочуються в західних елітних університетах, — конкуренція і водночас уміння співпрацювати, відповідальне лідерство, емпатія та служіння громаді, винахідливість і бажання братися за надскладні виклики, високі стандарти трудової етики та особиста порядність.
Як має змінитися українська вища освіта, щоб готувати еліти нової якості? По-перше, повірити, що університети світового рівня цілком можливо створити в наших умовах. Для цього не потрібні «інший менталітет», «інші люди» чи тим більше «інша країна». Врешті, той самий Стенфорд не з неба впав, а був заснований у 1885 році на фермі й на гроші залізничного магната Ліленда Стенфорда,, якого американські історики зараховують до славнозвісних «баронів-розбійників», типового олігарха свого часу.
Не оминула західні елітні університети й така типова українська проблема, як корупція. У березні ФБР звинуватило 30 багатих і впливових батьків у виплаті хабарів, щоб забезпечити своїм дітям успішний вступ до престижних вишів. Ще 20 осіб звинуватили в отриманні хабарів та організації цієї корупційної схеми. Серед закладів, які фігурують у справі, Єль, Стенфорд, Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі та ін. Відмінність елітних західних вишів полягає не в цілковитій відсутності проблем, а в миттєвій жорсткій реакції на них. Стенфорд провів власне внутрішнє розслідування: через лічені тижні всіх звинувачених працівників було звільнено, а за кілька місяців відраховано й студентів — фігурантів справи. І все це до будь-яких судових рішень.
Читайте також: Максим Стріха: «Наука лишається однією з найздоровіших сфер в Україні»
По-друге, треба розуміти, що неможливо цілеспрямовано створити елітні університети, але можна створити умови, у яких вони з’являться. Для цього необхідно перейти до фінансування вишів за результатами діяльності, а не за пролобійованим рядком у держбюджеті. Заклади, які залучають абітурієнтів із високими балами ЗНО, чиї випускники отримують більші зарплати, чиї вчені публікують більше цитованих статей в авторитетних західних наукових виданнях, повинні мати краще фінансування, ніж ті, які толерують профанацію та псевдонауку. Державне замовлення мають отримувати не тільки державні, а й найуспішніші приватні університети. Тим більше що такі виші, як Український католицький університет чи Київська школа економіки, вже впевнено йдуть шляхом західних елітних університетів.
Але краще фінансування не допоможе університетам без нової якості управління грошима. Тому українська вища освіта потребує запровадження нового механізму обрання ректорів замість обрання виключно колективом вишу, що консервує стару систему. Ключову роль у цьому повинна відігравати відбіркова комісія з незалежних міжнародних експертів із бездоганною репутацією, яка оцінює кандидатів за прозорими критеріями доброчесності та професійності, а також проводить із ними публічне інтерв’ю англійською мовою.
По-третє, держава має допомогти талановитим студентам і викладачам вступати на навчальні програми до найкращих університетів світу та фінансувати їхнє навчання за умови юридично закріпленого зобов’язання повернутися й працювати в Україні. Врешті-решт, щоб створити елітний університет, спершу потрібно побачити, як такий заклад працює зсередини.