Результати голосування на парламентських виборах-2019 підраховані. Як і будь-яка виборча кампанія в Україні, нинішні перегони принесли чимало сюрпризів. Одним із них (принаймні для більшості громадян) став високий результат партії блогера Анатолія Шарія, яка набрала 2,2% голосів і відповідно до чинного законодавства наступні п’ять років отримуватиме державне фінансування з бюджету.
До оголошення результатів виборів його політична сила була невідома переважній частині українців. І це не дивно, адже про свою участь у парламентських перегонах її засновник оголосив лише за півтора місяця до старту кампанії, а агітація за Партію Шарія велася переважно в блогах її лідера. Мабуть, надихнувшись прикладом Володимира Зеленського та його «Слуги народу», Анатолій Шарій також вирішив на швидку руку створити політсилу імені себе й наповнити список нікому не відомими людьми, які були відібрані особисто ним невідомо, за які заслуги.
Здавалося б, нічого нового. Більшість українських партій будується саме за таким принципом: розкручений, авторитарний лідер та випадковий набір статистів, від зміни імен яких рейтинг сили не залежить. Але результат Партії Шарія особливо цікавий тим, що її лідер практично був відсутній на екранах телевізорів, якщо не брати до уваги кілька епізодичних ефірів на телеканалах, які належать Медведчукові та Мураєву, і вів кампанію переважно в соцмережах, зокрема на своєму YouTube-каналі.
На перший погляд може здатися, що телевізор учергове підтвердив свою незаперечну перевагу, а ми переконалися в тому, що без телеефірів політик не має шансів на проходження до парламенту. Адже Шарій отримав трохи більше ніж 300 тис. голосів, чого для перемоги явно недостатньо. Але якщо проаналізувати результат його партії ґрунтовніше, то ми переконаємося, що проходження до парламенту для такої політсили не є чимось нереальним.
Для багатьох результат Шарія виявився несподівано високим. Не секрет, що люди часто живуть в інформаційних бульбашках і просто не помічають того, що відбувається за їхніми межами. Сам механізм дії соціальних мереж підштовхує користувачів до того, щоб формувати навколо себе комфортне інформаційне середовище. Ми додаємо в друзі найчастіше тих, хто близький нам за духом. Недругів та опонентів нерідко взагалі блокуємо та робимо невидимими для себе. У підсумку отримуємо дуже однобоке уявлення про світ, який нас оточує. Але в осіб, які стежили за діяльністю Анатолія Шарія, були всі підстави вважати його шанси на проходження до парламенту цілком реальними. І ось чому. Через зменшення чисельності населення та низьку явку на виборах для проходження в Раду тепер потрібно набрати не надто велику кількість голосів. Якщо 2014 року для подолання 5% бар’єра потрібен був майже мільйон, то тепер лише близько 750 тис. А це не так уже й багато. Для того щоб охопити таку кількість громадян, не обов’язково мати популярний телеканал. Досить і популярного блогу, сайту, а то й просто великої кількості фоловерів у соцмережах.
В Анатолія Шарія тільки на YouTube-каналі 2,1 млн підписників. А ще ж є інші соцмережі. Переглядів на його каналі близько 50 млн на місяць. За охопленням аудиторії це можна порівняти з показниками невеликого телеканалу. Слід, утім, зробити поправку на те, що на цьому телеканалі показують самого лишень Шарія. На тлі таких цифр 750 тис. — цілком підйомна планка. Достатньо було затягнути на дільниці 1/3 підписників, щоб її подолати. Однак на виборах Шарій отримав понад 300 тис. голосів. Це в сім разів менше, ніж на нього підписано на YouTube. Тут багато хто може сказати, що ця обставина якраз і доводить неможливість агітації в соцмережах. Але очевидно, що причина такої низької мобілізації в цьому випадку криється в іншому: найімовірніше, більшість підписників Шарія просто живе не в Україні.
Власне, це й було головною інтригою результатів його партії: дізнатися, яка частина аудиторії Шарія насправді є українською. Незважаючи на те що сам блогер називає себе українським і дуже злиться, коли хтось каже, що він проросійський, усе ж таки контент, який він виробляє, очевидно, розрахований переважно на російську або проросійськи налаштовану аудиторію. Відверто фашистські висловлювання на адресу жителів Західної України, яких Шарій називав «полукровками» та «онуками помічників батраків», постійні образи прихильників Майдану та євроінтеграції, концентрація на негативі, відверте підігравання цілій низці інформаційних приводів російської пропагандистської машини — усе це могло мати популярність у специфічної аудиторії. Попит на такий «товар» є здебільшого в Росії, де нашій країні присвячують найрейтинговіші ток-шоу на федеральних каналах і нескінченно обговорюють «українських фашистів» та «жахи українізації». Тому немає нічого дивного в тому, що будь-який блогер, який потурає цим смакам, відразу стає популярним у сусідів.
Читайте також: Боротьба сенсацій
Сам Шарій свою статистику не розкриває, але, за свідченням нардепа Євгена Мураєва, який дружив і спілкувався з блогером до недавнього часу, лише приблизно чверть аудиторії блогера територіально перебуває в Україні. Решта проживає в Росії, Білорусі, Казахстані та країнах ЄС. Мураєв стверджує, що особисто бачив статистику блогу Шарія. «Я колись узяв у Толіка комп’ютер і подивився його реальну аудиторію, Україна покрита тільки на 24%, основні його глядачі в Росії, Казахстані, Білорусі та навіть Канаді», — казав екс-нардеп на одній із зустрічей зі своїм електоратом незадовго до виборів.
Результати голосування підтверджують слова Мураєва. Для людини з таким широким охопленням аудиторії 2,2% — це не багато (як декому здається), а мало. Велика аудиторія, яка дає змогу Шарію здійснювати подвиги в межах YouTube, у реальному житті нічим допомогти не здатна. Утім, якщо він продовжуватиме свою роботу, до наступних виборів матиме всі шанси пройти в парламент, тому що через п’ять років для подолання 5% бар’єра потрібно буде ще менше голосів, ніж тепер, а його аудиторія напевне зросте. Також, найімовірніше, ми побачимо людей Шарія в місцевих радах після місцевих виборів, адже в багатьох містах на Півдні та Сході України його сила на парламентських виборах подолала 5% бар’єр.
Читайте також: Чого навчають "слуг народу"
У будь-якому разі кейс Шарія показує, наскільки важливо для політиків використовувати соцмережі, передусім YouTube. Адже такий інструмент за порівняно невеликих витрат уже сьогодні може дати 1–2% підтримки, а в майбутньому навіть більше, тоді як старі, традиційні методи агітації, такі як реклама на ТБ, рекламні борди та роздача газет у наметах, демонструють дедалі меншу ефективність. Звісно, стати зірками YouTube можуть не всі. Але в того ж таки Олега Ляшка, який цього разу не потрапив до парламенту, це цілком могло б вийти. Очевидно, міг би здобути популярність у певної аудиторії і правий, націоналістичний YouTube-канал, який вели б, скажімо, представники «Свободи» чи інших націоналістичних сил.
Парламентські перегони продемонстрували, що гроші в українських виборах уже не мають такого значення, як раніше. Грошові мішки програли на мажоритарних округах, а партії з великими рекламними бюджетами не змогли провести до парламенту своїх списочників. Хоч як старався Володимир Гройсман, борди якого висіли по всій країні, хоч скільки розкидалася грошима могутня купка олігархів, що була об’єднана під брендом Опоблоку, їхніх мільйонів вистачило лише на те, щоб обійти Партію Шарія на десяті частки відсотка.
Читайте також: Електоральний бумеранг
По всій країні сьогодні є стійкий запит на нові обличчя. І якщо в націонал-демократичному таборі він загалом задоволений (тренд на оновлення розуміють навіть у старих політсилах, таких як «Євросолідарність» та «Батьківщина»), то в проросійському жодних змін немає. І в партії «Опозиційна платформа — За життя», і в Опозиційному блоці практично відсутні нові обличчя. Їхні списки складаються з давно вже скомпрометованих та обридлих виборцеві політиків на кшталт Вілкула, Медведчука або Суркіса, чий зоряний час припав ще на роки правління Кучми. Тому немає нічого дивного в тому, що електорат цих партій також намагався знайти для себе нових героїв для виборів. Таким якраз і виявився блогер Шарій. Як засвідчили результати, високу підтримку він здобув передусім у містах Півдня та Сходу України, де міцні позиції колись мала Партія регіонів.