Я не можу назвати цих людей малознайомими, вони були з категорії друзів. З кожним із них лишилося активним листування у вайбері. Ми до останнього щось писали одне одному: вітали зі святами, розповідали якісь робочі моменти, ввічливо бажали доброї ночі, цікавилися, як настрій і як справи. Кожна із цих смертей стала такою несподіваною, що підготуватися до неї ні в мене, ні в самих померлих (вибачте за гру слів) не було жодної можливості. Уявіть, що у вас є приятелі, яких точно не назвеш просто знайомими, але ви спілкуєтеся з ними не щодня, а з деякими перервами. Так було й у нас. Ми приятелювали. Бачилися. Питали одне в одного рецепти. Жартували. А в ті короткі перерви, коли цілком закономірно на кілька днів чи тиждень втрачали тісний зв’язок, вони встигали померти. Було таке відчуття, ніби під тобою взимку провалився лід. І тоді розумієш, що треба терміново побачитися з тими, кого любиш, аби переконатися, що цей вірус раптової смерті захопив не весь світ, а існує поки що лише в межах «республіки».
Його знайшли через п’ять днів після ювілею. Так, він був удома сам. Навіть не вдома, а в квартирі, яку орендував. Знайшли випадково: власниці житла терміново знадобилося щось перевірити, а він не брав слухавки. Коли вони з його братом прийшли під квартиру, виявилося, що двері замкнені зсередини. Спочатку хотіли відчинити їх самостійно, але щось зупинило. Викликали місцеву «поліцію». У нього був такий вигляд, ніби приліг відпочити: біля розібраного ліжка горіло м’яке світло, а сам він лежав навпроти телевізора. Помер приблизно три дні тому. Інсульт. Раптова смерть. Життя в нього не було якимось складнішим, ніж у багатьох його ровесників. Два шлюби, доросла донька, онук. До війни працював, його поважали в колективі, мав неконфліктний характер і був професіоналом. Улітку 2014-го місце його роботи розбило вщент. Перший час він ще ходив туди, на щось сподіваючись, фотографував залишки заводу, телефонував колишнім колегам. Потім потроху звик, став звичайним пенсіонером. Винаймав житло, мав друзів і якісь невибагливі холостяцькі радості.
Читайте також: Навіщо їм це
Ми іноді бачилися, телефонували одне одному, жартували. Принаймні я знала його все своє життя, а він мене більшу частину свого. Останні років десять дарував мені квіти — постійно і без жодних приводів. Я чомусь ніколи не сприймала його як пенсіонера, радше як трохи постарілого гусара. Після звістки про його смерть ще вагалася, йти чи не йти на похорон. Буває таке, що краще сподіватися та обманювати себе, ніж побачити. На похороні було лише чотири людини: брат із донькою, власниця квартири і я. Брат не сповістив нікого. Чи то часу не було, чи то просто не мав бажання. Сама церемонія була дивною. Нашвидкуруч. Так, усе відбувалося за протоколом, але скидалося радше на репетицію. Усі не дуже розуміли, що за чим треба робити, біля труни нервово жартували, замість того щоб згадувати щось хороше про померлого. Усе було дуже швидко й дуже дивно.
Хоча смертю зараз не здивувати. Смерті навколо стали такими звичними й такими частими, що до цих новин з’явився певний імунітет. Навіть не маючи жодного стосунку до медицини, за останні два роки я бачила на вулицях міста трьох померлих незнайомців, які «чекали» на спеціальну автівку. Казали про інсульти, тромб, серце. Нині це дуже типово: у людей не витримує серцево-судинна система від усього того, що відбувається навколо. Чомусь улітку 2014 року та якийсь час після людина жила на межі своїх фізичних і психічних можливостей, а потім ніби втрачала контроль над станом власного організму. І серце за одне літо випрацьовувало весь свій ресурс. А хтось згорав від хвороби, яку йому ніколи до того не діагностували.
Читайте також: Територія «чесності»
Першою за останній рік була смерть мого сусіда. Ще влітку 2015-го він поранив ногу. Далі були швидка, молодий, тільки-но після інтернатури, лікар, який не випускав із рук телефону, операція, шрам, із яким навряд чи можна вийти на пляж, але чоловіків шрами прикрашають… Потім тривале лікування, знову гроші, наслідки призначеного після тієї операції курсу лікування, нова, вже порожнинна операція, відновлення… Кожного наступного разу він боровся з наслідками попереднього втручання. І ще працював. Хоча власникові того приватного підприємства лікарняні подобалися все менше. Ми якось дуже швидко звикли, що після тієї травми сусід постійно лежить у лікарнях, намагаючись відновитися після першої невдалої операції. По-чоловічому він не дуже жалівся, частіше жартував. Помітно схуд, але звично прибігав до нас, щоб допомогти, коли ми того потребували. Востаннє була чергова лікарня. Він попросив нашу спільну сусідку ходити біля його будинку, щоб люди бачили сліди і не влізли. На нашій вулиці не можна кидати домівки порожніми. Залишив світло. Черговий лікар, нові призначення. Його ще встигли провідати друзі, принесли якийсь гостинчик. Він сказав, що, мабуть, помре, на що товариші відповіли, що, напевно, у нього просто втома від лікарень. І знаєте, він справді помер уночі, не встигши поласувати тим чоловічим гостинчиком із ковбаси й тушонки. Чуже ліжко, черговий лікар, жодних винних — помер від кровотечі. А наша сусідка, що найдивніше, ще місяць ходила біля його воріт, щоб створити ілюзію, ніби він удома. На вулиці справді ніхто не знав, що чоловіка вже немає. Поховали його від лікарні.
Читайте також: Тоді й тепер
І цей дивний досвід не вчить нічого. До смерті неможливо підготуватися. Після чергової раптової смерті нашої приятельки мама покликала мене до себе в кімнату й показала на пакунок у шафі: «Якщо це трапиться зі мною. Одяг». А я іноді просто пишу тим, про кого якийсь час не мала жодної звістки: «Ти як?», замінюючи цим некоректне «Ти живий?». І смертей навколо стало так багато, що ставлення до них уже інше. З’явилася якась черствість, іронія. Паритет зі смертю, як буває на війні. Але ж немає війни, ми живемо в стані відносного миру. Чому ж тоді люди помирають так часто, залишаючи по собі дивне питання: «Чому?..»