8 липня 2019 року на брифінгу за підсумками саміту Україна — ЄС Володимир Зеленський заявив: «У Мінську тривають розмови про обмін полоненими. Поки що проблема в тому, що списки з обох сторін не збігаються. Скажемо так, нам показують списки, де наших людей менше, ніж ми знаємо, що вони там перебувають у полоні».
Про розбіжність у списках вже казано-переказано, й ось тепер знову ті самі граблі, але вже з новою владою.
Насправді головна проблема в іншому. У списках осіб, які вважаються полоненими (з обох сторін), чимало загиблих. Частково вони встановлені за експертизами ДНК, частково ні. Передусім ідеться про тих, які зникли (або загинули) під час активної фази бойових дій на Донбасі впродовж липня 2014-го — лютого 2015-го.
Списки полонених готує Служба безпеки України. Працівники СБУ зобов’язані не лише зважати на дані експертиз ДНК, а й дослухатися до родичів, які часто надають суперечливу або неперевірену інформацію. А тому люди, останки яких давно поховані десь у Дніпрі, Запоріжжі чи Старобільську як неідентифіковані, позиціонуються як такі, що перебували в полоні, але їхнє місцезнаходження не встановлене.
Читайте також: Звільнити, щоб забути
У результаті чимало реальних полонених по кілька років перебуває за ґратами. Згідно з окремими випадковими даними, фото- та відеоматеріалами деякі з них буквально тануть, мов свічка. Вони виснажені морально та фізично. Через те що деякі сім’ї зниклих (загиблих) хочуть побачити своїх рідних живими, а СБУ часом вперто підтримує в них цю віру, і виникає ситуація, коли «списки з обох сторін не збігаються».
Звичайно, з одного боку, можна зрозуміти матерів і дружин, які вперто не вірять у смерть своїх близьких. Переконувати їх у протилежному можуть лише представники правоохоронних органів. Серед працівників СБУ, Нацполіції чи прокуратури охочих вступати в такі «дискусії» практично немає. З другого боку, через те що списки «не збігаються», чимало людей і далі мучиться в заручниках.
Найдавніші українські бранці, які утримуються в сепаратистів, — спецпризначенці Сергій Глондар та Олександр Коріньков (захоплені в полон 16 січня 2015 року під Дебальцевим), Богдан Пантюшенко (танкіст, потрапив до рук сепаратистів у бою 19 січня 2015-го біля Путилівського мосту в Донецьку). Інших підтверджених полонених від часів оборони Донецького аеропорту або боїв під Дебальцевим немає. Але, напевно, у списках, які «не збігаються», фігурують окремі люди, які вважаються зниклими безвісти і з часів Дебальцевого, і навіть за 2014 рік.
Станом на сьогодні на кладовищах налічується 180 могил з неідентифікованими останками, доставленими із зони АТО. За попередніми підрахунками, це 71 український захисник, 59 представників протилежної сторони та цивільних мешканців, решта — фрагменти тіл уже похованих людей, доставлені окремо (в інший час) (див. «Невідомі солдати»).
Неідентифіковані поділяються на три категорії:
1. Збіги з родичами за ДНК є, але сім’ї категорично відмовляються визнавати це й плекають надію, що люди повернуться з полону.
2. Родичі не здають ДНК, тому жодних збігів немає. Якщо йдеться про сім’ї українських захисників, то вони це роблять навмисно. Водночас серед неідентифікованих загиблих є кілька абсолютно впізнаваних за посмертними фото хлопців, які вважаються зниклими (раніше були в списках полонених, не виключено, що лишаються там і зараз). Якщо ж казати про протилежну сторону, то спрацьовують різні чинники: від банальної відсутності комунікації до впертого небажання приїздити на українську територію для експертизи ДНК.
3. Родичі здавали ДНК, але збігів немає. Ця ситуація найбільш поширена, коли залишилися тільки обвуглені рештки. У такому разі в біологічних фрагментах, відібраних у тіл, може відбутися деструкція клітин. І результати експертизи будуть неправильними, а отже, не збігатимуться з ДНК родичів.
Із цією останньою категорією загиблих найбільша проблема, оскільки переробити експертизу ДНК (провести ексгумацію тіла) можна за поданням слідчого (а більшість справ щодо тіл нині перебуває в СБУ) та із санкції прокуратури. Проте слідчі СБУ та прокуратури просто не працюють у цьому напрямі.
Читайте також: Як звільнити бранців Кремля
Як приклад можна навести сумну історію солдата 30-ї окремої механізованої бригади Сергія Гаврилюка, який загинув 27 липня 2014 року неподалік Савур-могили. Він згорів у БМП-2. На підставі свідчень очевидців, передусім інших хлопців, які були в цій бойовій машині, Сергій був визнаний загиблим через суд. Ті самі військовослужбовці надали свідчення пошуковцям місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), які працювали в районі Савур-могили на початку вересня 2014-го. На підставі цих даних було знайдено БМП-2, у якій виявилися згорілі останки солдата. Але збігів ДНК із рідними Сергія не було. Вочевидь, відбулася деструкція клітин. І ось уже п’ять років, як на Краснопільському кладовищі в Дніпрі є могила невідомого солдата, а родина Гаврилюка оббиває пороги усіх можновладців із проханням провести ексгумацію та повторну експертизу. Вони писали на ім’я і голови СБУ Василя Грицака, і генерального прокурора України Юрія Луценка, але всюди діставали відмову. Причому представники прокуратури, які готували «вмотивовані» відмови, навіть не вважали за потрібне звернутися по коментарі до пошуковців, чиї телефони також були зазначені в заявах.
БМП-2, в якій було виявлено рештки солдата Сергія Гаврилюка. Фото Павла Нетьосова.
А ось ще одна історія невідомого солдата № 4192, який похований на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі. Андрій Слабоус тривалий час був у списках полонених. Не виключено, що він і нині в них значиться. Розшуками хлопця займається його дядько: місцезнаходження матері невідоме, а батько давно має іншу сім’ю й мешкає в Росії. Батько здав експертизу ДНК за місцем проживання і ще у вересні 2014-го надіслав у паперовому вигляді в Україну. Але її не приймають, оскільки вона має бути проведена в нас.
Тривалий час була надія, що Андрій живий. Він виходив з Іловайського котла, і саме там його бачили в останнє 29 серпня 2014 року. Але людина, яка поцупила телефон Андрія, брехала його близьким, буцімто знайшла його на узбіччі дороги й бачила, що сепаратисти вантажать в автобуси якихось полонених українських військовослужбовців.
Насправді тіло Андрія Слабоуса разом із останками ще одного юного бійця лежало на дорозі серед розірваної на шмаття бойової машини протягом майже двох тижнів. Поруч на високовольтних дротах висіло тіло військовослужбовця, яке закинуло туди вибухом. І впродовж оцих майже двох тижнів навколо понівечених тіл та покуйовдженої техніки відбувався сатанинський атракціон: росіяни й сепаратисти знімали відеорепортажі та фотографувалися.
Оперативно-розшукова справа зі зникнення Андрія Слабоуса, порушена за клопотанням його дядька, гуляла від одного слідчого Нацполіції до іншого. Провадження щодо тіла № 4192 перебуває в провадженні Головного управління СБУ в Запорізькій області. Дядькові та небайдужим людям довелося докласти титанічних зусиль, щоб розшукати першу справу й зробити так, щоб вона потрапила до рук адекватного слідчого. Складна експертиза ДНК (зі зразками, відібраними в дядька) ще півроку тому підтвердила, що загиблий № 4192 — це Андрій Слабоус. Про це було повідомлено СБУ. Але там чомусь не квапляться. І коли хлопця нарешті остаточно визнають загиблим, ніхто не знає.
Дивлячись на це, інші родини, які мають на руках висновки експертизи ДНК, не поспішають визнавати своїх близьких загиблими. А тому прізвища вже ідентифікованих за ДНК і далі фігурують у списках полонених.
Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним
На сьогодні виявлено, що як мінімум щодо вісьмох тіл неідентифікованих героїв слід проводити повторну експертизу ДНК. І навіть попередньо зрозуміло, хто вони. Це переважно офіцери та солдати, які загинули 29 серпня 2014 року під Іловайськом (серед них, зокрема, командир роти батальйону «Донбас» Віктор Дмитренко (позивний ВДВ), а також один уродженець Кривого Рогу). Але потрібно, щоб слідчі СБУ, у провадженні яких перебувають ці справи, подали клопотання про повторне проведення експертизи ДНК (або ексгумацію) до прокуратури, а та, своєю чергою, надала дозвіл. Та цим ніхто не займається.
Восени 2018 року, коли з ініціативи народного депутата України й на той час радника президента України Ольги Богомолець було порушено питання про створення об’єднаної комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, ГПУ в особі Анатолія Матіоса надіслала відповідь, що не братиме в цьому участі.
Багатостраждальна комісія зрештою була формально створена згідно з урядовим розпорядженням № 248-р від 10 квітня 2019 року. Але «проект» виявився мертвонародженим. Комісія так і не розпочала свою роботу, бо, як видно, крім деяких військових, представників поліції, членів сімей та небайдужих активістів у цьому більше ніхто не зацікавлений.
І от сьогодні маємо те, що маємо. Уже кілька років. Політики й далі піаряться на питаннях обміну полоненими. ГПУ та СБУ фактично усунулися від справи ідентифікації. На кладовищах залишається 180 могил із написом «неідентифікований». І понад 100 сімей чекає своїх дітей, чоловіків, батьків додому. Більшість сподівається на щасливий кінець. Але деякі навіть мертвими їх не можуть отримати. А полонених і заручників ось уже кілька років неможливо обміняти через те, що списки «не збігаються».