«Якось я приїхав додому з фронту й тато сказав мені: «Ваня, записуй усе, що бачиш. Хоча б кілька рядків. Інакше нічого не пам’ятатимеш». Так і сталося, я все позабував. Погане й хороше. Проте мене часом переслідує один епізод, який трапився на початку війни, — згадує Іван Бущук. — Я з групою бійців прибув на один із блокпостів, що під Слов’янськом. Тоді саме тривали бої за це місто. Ми мали виконати одне завдання, але артилерія російських найманців кришила все з мінометів. Один із бійців, який був там, не встиг одягти бронежилет. І коли поруч впала міна, йому вирвало осколками всі кишки, посікло ногу, а сама рука трималася тільки на м’язах. Один із моїх побратимів, у якого вже була не перша війна, розповідав, що відірвана нога, голова — це нічого. Коли ж ти бачиш людські нутрощі — тоді й чуєш запах смерті. А це дуже погано. У той момент я відчув смерть. Не свою, але відчув. Мені тоді було тільки 19 років. І саме життя я сприймав інакше, смерті не боявся. Ставився до неї як до звичного явища, хоч і неприємного».
Читайте також: Змінити обстановку
Після того Іван став бувати в зоні бойових дій дедалі частіше. Вони приїздили з побратимами на кілька днів на передову, після чого поверталися додому. Своєї участі у війні ніде не афішували. Навіть батьки не знали, куди це хлопці зникають із певною періодичністю. «Моя сестра навчалася на лікаря й працювала медиком на швидкій допомозі. Як волонтер доглядала за пораненими в нашому дніпровському шпиталі. Коли туди почали привозити перших хлопців, просила мене про допомогу, бо не вистачало рук, щоб переносити бійців. Пам’ятаю, серед поранених був ще зовсім молодий хлопець. Його поранило під Зеленопіллям, коли російські окупанти накрили їхню бригаду «Градами». Він страшенно соромився, що дівчата його митимуть. Наталя, так звати мою сестру, попросила мене зробити це, — згадує Іван. — Хлопець був важко поранений, йому осколками перебило обидві кінцівки, він майже не рухався. І мені довелося допомагати йому. Вражало те, що солдат був навіть молодший за мене. А через деякий час у Дніпро прийшов ще один борт із пораненими бійцями. Їх було дуже багато, і всі вони у важкому стані. Медсестри бігали в паніці, не знаючи, що робити з такою кількістю людей. Я знову допомагав їм. Пам’ятаю, серед них був один хлопець з відірваною ногою. Коли ми перевантажували його з машини на ноші, я намагався знайти кінцівку, але мені це не вдавалося. Лишень потім зрозумів, що з ним. Коли котив його тіло по коридору, побачив, що розірвана кінцівка просто перемотана дротом. Саме такі життєві випадки загартовували мене, давали можливість воювати».
Читайте також: Мирно, безпечно й смачно
Траплялися у фронтовій біографії Карабіна й перерви. У 2016-му Іван півроку не був на передовій. Вигорів, набридло. Усе просто дістало: жодних змін, постійні виїзди, бувало, що й двічі на тиждень. Збирали волонтерку — везли хлопцям. Потім залишалися з бійцями, стріляв із ними по ворогу, а тоді поверталися додому. Важко було усвідомлювати, що не знаєш, коли цьому настане край. Однак, як це часто буває з ветеранами, тилове життя теж доволі швидко набридло. Тому після певної перерви відновив свої поїздки на фронт. Жив не так уже й далеко від лінії зіткнення: від рідного села Карабінівки, що на Січеславщині, до найближчих наших позицій не більш як дві години їзди автомобілем. Іван напівжартома каже: «У мене часто болить голова в мирній країні, артеріальний тиск підвищується. Проте біль минає, як тільки в’їжджаю в Донецьку область. Звучить смішно, але водночас це жахлива правда. Мені в зоні бойових дій спокійно».
Переходити з добровольців у ЗСУ Іван не поспішав, хоча у 2017-му здобув на військовій кафедрі звання офіцера запасу. Пояснює це так: «Я постійно перебуваю на фронті, бачу справжню ситуацію. А не ту, про яку розповідають по телевізору. Наша армія змінилася в кращий бік, проте є дуже багато негативу. На війну йде чимало заробітчан. Вони не хочуть воювати, їхня мета — заробити грошей. Плюс одягають, годують, надають пільги. У мирному житті такого немає. Я недавно бачив, як хлопець під час бою кинув автомат і заховався в бліндажі зі словами: «Я не прийшов сюди вмирати!». Це неприпустимо, з таким явищем треба боротися. Хоча тут вина цілковито лягає на військкомати, які, намагаючись виконати план, беруть в армію всіх, хто хоче. Я бачив офіцерів, які не знають, скільки в них людей у роті. Вони постійно перебувають у своїх командних пунктах і до бійців майже не приходять. Корону одягнули і вважають, що солдати — це раби, які мають рити землю та вмирати за них. А самі сидять і зловживають алкоголем».
Читайте також: Із забою в культурний простір
Однак із часом Іван вирішив боротися за зміни у війську власним прикладом: «Твоя рота — це сім’я. Їхні проблеми — твої проблеми. Ставиш перед ними завдання, вимагаєш чогось — доведи, що сам можеш це зробити. Борешся з «аватарами» — сам не вживай алкоголю. Вимагаєш, щоб вони носили шоломи, бронежилети, — покажи на собі, як це має бути. Тому я йду в армію, щоб боротися з негативом, який роз’їдає наше військо. Не знаю, наскільки зможу бути взірцем, як мене сприйматимуть бійці. Але хочу спробувати. Тим більше що людей, які бачили війну від самого початку й можуть поділитися досвідом, зараз на позиціях бракує». Для молодого офіцера (нині Іванові 24) гроші не є мотивом. Сам він із фермерської родини і вважає себе забезпеченою людиною. «Просто не хочу надалі лишатися стороннім спостерігачем», — пояснює Карабін. Він має на кого взоруватися у своїй офіцерській кар’єрі. І називає цілком конкретні прізвища: «Звичайно, це Володимир Цірик, позивний Оса, офіцер 93-ї бригади, який загинув у бою з московськими найманцями. Цей хлопець — легенда. Я його знав особисто, бачив роботу Володимира. Завжди свій, рідний, солдатський. Навіть будучи важко пораненим, Оса сказав, щоб спочатку евакуювали бійців, а потім його. Жертовність і повага до своїх воїнів — це найвища шляхетність захисника України. Олександр Сак, позивний Стафф, друг Володимира, капітан із 93-ї бригади. Він теж є взірцем того, яким має бути офіцер. Роман Якимів (Гроза), офіцер 24-ї бригади, який постійно з хлопцями на позиціях. Брудний, у пилюці нарівні з бійцями тягає мішки, облаштовує лінію оборони. Це багато важить».