Про можливі труднощі становлення єдиної церкви після отримання нею томосу Вселенського Патріарха не казав лише лінивий. Непорозуміння з почесним Патріархом Філаретом і фактична спроба з його боку розколоти молоду церкву, реваншистські атаки конкурентів з УПЦ МП, загальмований процес визнання світовою релігійною спільнотою — усе це доволі сумно, але цілком вписується в сучасний тренд.
Звісно, передбачити, із якого боку прилетить перший удар, потім другий і третій, було складно. Але те, що без проблем не обійдеться, стало зрозуміло вже на початку. По-перше, занадто різнобарвна й непередбачувана публіка взялася за втілення багатовікової мрії українців. По-друге, нездатність домовлятися між різними групами проявилася ще на підготовчому етапі й тільки диво допомогло довершити розпочату справу. Ну й по-третє, було в усій цій історії надто багато політики. Навіть там, де без неї можна було спокійно обійтися. Власне, саме політичний чинник і відіграв ключову роль — як позитивну, так і негативну. Результат — після ейфорії від звершеного несподівано настали важкі похмільні дні. Брак єдиного бачення подальшого розвитку церкви та нерозуміння, як діяти, помножені на зміну політичних обставин у країні, спричинилися до суттєвого гальмування процесу становлення, а далі й до виникнення кризових ситуацій. Прокремлівський фактор можна було б і не згадувати. Удар у відповідь був запрограмований від початку. Такої поразки в Москві навіть у страшному сні не могли допустити. Тож залишалося лише дочекатися, коли прилетить «отвєтка».
Читайте також: ПЦУ усунула Філарета від керування Київською єпархією
Бунт Філарета, який став першою ластівкою великих проблем, звісно, виявився сюрпризом. Від Почесного патріарха цього найменше очікували. Творець УПЦ КП, церкви, яка фактично стала фундаментом ПЦУ, багатолітній борець за церковну незалежність, людина, яка, на думку багатьох українців, чи не найбільше спричинилася до отримання томосу, — і раптом таке. Можна по-різному оцінювати причини, які спонукали Почесного патріарха піти на цей крок: нездорові амбіції, бажання й надалі залишатися єдиним повновладним керівником, неадекватне сприйняття ситуації, жертва чужих інтриг чи інструмент у ворожих руках, врешті, сукупність названих факторів… Але наслідок таких діянь важко назвати позитивним. Завдана молодій церкві шкода, репутаційні втрати, зокрема на міжнародному рівні, можуть бути значними.
Ба більше, вибраний час для атаки, завзятість і холоднокровність, із якою Патріарх її проводить, вказують на цілком тверезе усвідомлення, якими можуть бути наслідки. Схоже, він має намір отримати все, що хоче, а як не вдасться, то готовий залишити після себе попелище. Така поведінка лякає багатьох, хто ще рік тому вбачав у Святійшому справжнього духовного лідера та поводиря, а тепер не знає, як на ці повороти реагувати. Але чи був ним насправді Патріарх Філарет? На тлі протистояння з Москвою — безперечно. Чверть століття невтомної праці на благо національної церкви — вагомий аргумент. Та чи лише національними інтересами керувався він, будуючи свою церкву? Після уважного вивчення його біографії та аналізу останніх кроків щодо цього залишається дедалі менше впевненості. Ставши 1990 року, після смерті Патріарха Пимена, місцеблюстителем Московського патріаршого престолу, тодішній митрополит Філарет мав чималі шанси бути обраним Патріархом Московським. Згідно з легендою, яка блукає в оточенні його адептів, він нібито сам відмовився від такої честі, бо прагнув очолити українську церкву й здобути для неї незалежність. Втім, офіційні джерела вказують, що він банально програв вибори, не здобувши потрібної підтримки.
У РПЦ й досі переконані, що Філарет, як вони кажуть, «пішов у розкол» і вирішив відірвати очолюваний ним український філіал, бо образився, що його не обрали. Можна цьому не вірити, але те, що він згодом сприймав нову церкву як свою вотчину, — факт. Нині ж, коли його не наділили всією повнотою влади в ПЦУ, Філарет поводиться мало не в аналогічний спосіб. Врешті, фактом є також і те, що вибудувана ним УПЦ КП (нехай не ображаються її вірні) мало чим відрізнялася від РПЦ. Схожа структура, спосіб управління, скалічена на московський імперський лад традиція. Така собі українізована версія російської церкви. І про жодне повернення до давніх основ київської церкви Філарету не йшлося. Не допомогло навіть тимчасове злиття на початковому етапі з діаспорною УАПЦ Патріарха Мстислава (Скрипника).
Питання, як далеко готовий нині зайти Почесний патріарх, більше не актуальне. Його риторично ставили, коли все лише починалося. Нині ж Філарет сам усе озвучив, а проведенням Собору, висвяченням єпископа й призначенням настоятеля монастиря довів: так далеко, як захоче. На цьому тлі реакція керівництва ПЦУ, на перший погляд, здається надто млявою. Застереження, засудження, заборона в служінні тим, хто підтримав Філарета, виключення зі складу єпископату ПЦУ вірних йому владик і запізніле позбавлення його самого влади над Київською єпархією — цього, здається, недостатньо порівняно зі шкодою, яку можуть завдати церкві його дії. Потрібні жорсткі оргвисновки. Але це світський підхід. Церква трохи інша інституція, де повинні керуватися таки Божими принципами. І ті, здавалося б, недостатні кроки, до яких вдалися в керівництві ПЦУ, насправді цілком у християнському дусі. І не варто сприймати це як слабкість, бо все якраз навпаки. Бунтуючи й влаштовуючи черговий розкол, Філарет сам загнав себе в пастку. На цьому тлі миролюбна позиція владик ПЦУ, більшість із яких, хоч як крути, є духовними дітьми Патріарха, дуже промовиста й варта поваги. Вони довели, що не лише розуміють усю цінність єдиної вільної церкви, яку їм нині судилося створити, а й готові керуватися в житті тими цінностями, які самі ж проповідують.
Читайте також: Зеленський вибачився за жарт про томос – Філарет
Є, щоправда, й інший сигнал. Теж не менш важливий. Виключення без права повернення двох владик із російської єпархії, яких багато хто вважає натхненниками Філаретового бунту, вказує на рішучість у питанні відстоювання єдності. Про те, що згадані єпископи ходять під ковпаком російських спецслужб у КП, знали ще до створення ПЦУ. На це заплющували очі, бо в інший спосіб нібито неможливо було утримувати хоч якісь структури української церкви на території Росії. Можливо, і далі заплющували б, якби не цей випадок, що дивним чином синхронізувався з нападками з боку УПЦ МП, яка через суд намагається скасувати реєстрацію ПЦУ та повернути собі втрачені позиції.
Можна, врешті, і не вірити в російський слід у цій історії та покривати амбіції Почесного патріарха як не благими намірами, то особливостями характеру чи навіть гординею. Врешті, міжвладдя — чудовий час для риболовлі в мутній воді. І цілком закономірно, що саме цей період було обрано для атак із різних сторін. Але є один момент. Патріарх, який чверть століття протистояв російській церкві в Україні й боровся з нею, у якийсь момент раптом вирішив зіграти на користь свого ворога. Не віриться, що він, досвідчений церковний бюрократ і боєць, цього не усвідомлює, що не прорахував, хто в результаті забере дивіденди від його самодіяльності. Звісно, це зовсім не означає, що він має якісь домовленості з Москвою, але змушує добре придивитися до його нинішнього оточення.
На всій цій історії хтозна, чи варто ставити крапку. Та хоч би яким був фінал, — ПЦУ з Філаретом чи без нього, позитивне для УПЦ МП рішення суду чи негативне, — це нічого глобально не змінить. Відхід Філарета від єдиної церкви, найімовірніше, піде їй тільки на користь. І не лише тому, що зникне постійне джерело напруження. Можуть пришвидшитися процеси визнання на міжнародному рівні й збільшитися кількість переходів у ПЦУ вірних і духівництва з МП. На жаль, його постать багатьма православними в Україні й світовому православ’ї сприймається не завжди позитивно. І саме тому однією з умов надання томосу була відмова Філарета претендувати на посаду глави нової церкви.
Читайте також: У Словенії почала функціонувати ПЦУ
Ну а тепер стосовно рішення Окружного адмінсуду Києва щодо реєстрації ПЦУ. По-перше, його неможливо передбачити. Логіка рішень судів в Україні — це загадка з багатьма невідомими. А по-друге, це теж ні на що не вплине. Церква за свою двотисячолітню історію переживала й не такі труднощі, тож ці дрібниці не повинні лякати. Усі негативні процеси, які відбуваються нині довкола ПЦУ, насправді можуть стати для неї вельми корисними. Бо труднощі не тільки загартовують, а й спонукають до дії. Щоб вистояти та переломити ситуацію на свою користь, молода церква мусить стати активнішою і живішою. Темп розвитку, заданий із часу її створення, не годиться в принципі. Потрібен серйозний внутрішній діалог, конкретні програми діяльності. Важливо налагодити постійний контакт із суспільством і навчитися його слухати. Потрібно активізувати розвиток зав’язків з іншими церквами світу, бо це не лише міжнародне визнання та підтримка, а найперше духовне збагачення молодої церкви та обмін досвідом. Ну й найголовніше. ПЦУ повинна нарешті повернутися до традиції старої київської церкви, відкинувши всі імперські нашарування. Це зробить її сильнішою й на ментальному рівні наблизить до українців, яким потрібна рідна церква, яка зможе пробудити в них віру, знищену за століття духовної та фізичної окупації.