Українська мілітарна історія надзвичайно багата на події та героїв. Чимало європейських країн, передусім східних, пишаються значно меншими за результативністю й кількістю учасників бойовими успіхами та зводять їх у національний культ. Проте в Україні такі події не особливо цікавлять навіть істориків.
Якщо ж порівнювати з російсько-радянською військовою історією, Україна «програватиме» не в кількості героїв, а в способі висвітлення подвигів та особистостей. У Росії та деяких інших країнах світу здавна навчилися робити з героїв бренди. І не важливо, що за прискіпливого дослідницького погляду, скажімо, той самий Суворов, Кутузов чи Жуков виявляться не такими вже й супергероями, як це здається попервах. Російські мілітарні бренди — це набір образів, утілених в камені або металі й широко розтиражованих, починаючи з дитячих книжок, шкільних підручників і закінчуючи паперовими грішми та монетками.
Російсько-радянський історичний бренд є носієм певних обов’язкових рис. Його прообраз — не бог і не вождь, але наближений до них; він має все життя доводити, що гідний свого роду, що переможець, має власні переконання, і головне, — помирає природною смертю. Не закатований, не страчений, не вбитий, а такий, що прожив щасливе життя й залишив цей світ у похилому віці руках близьких людей. Так звані ордени-полководці — державні нагороди СРСР імені Суворова, Кутузова, Нахімова, Алєксандра Нєвского, а також Богдана Хмельницького, які видавалися під час Другої світової війни, — одні з найдорожчих на світовому ринку фалеристики. Бо вони по-мистецькому привабливо виконані.
Знакові пам`ятники Богдану Хмельницькому в Україні встановлені або російською, або радянською владою. Там само більшість пам’ятників Тарасові Шевченку по всьому світу — радянський спадок. Виникає справедливе запитання: скільки монументів установлено за незалежності нашим героям, які могли би бути мілітарними брендами нації?
Читайте також: Алєксандр Суворов. Примара імперії
2001 року, за часів президентства Леоніда Кучми, у Києві на центральній площі було встановлено монумент Незалежності — тріумфальну колону з увінчаною фігурою жінки (Берегині) на верхівці. Аж ніяк не мілітарний образ. Пам’ятники отцям-засновникам Києва, козаку Мамаю, архістратигу Михаїлу, що розташовані під цією Берегинею, просто губляться на її тлі. За часів Кучми успішним реалізованим пам’ятником героїзованої тематики стала кінна фігура гетьмана Петра Сагайдачного на київському Подолі. Але вона перебуває на узбіччі політичного епіцентру столиці України, а тому зовсім не використовується під час державних заходів. Цікаво, що крім Богдана Хмельницького в когорту російських героїв за царських часів намагалися втягнути й гетьмана Петра Сагайдачного. Пісня «Ой на горі та женці жнуть» в російській імператорській армії була дозволена до виконання солдатами, навіть публікувалась у відповідних пісенниках.
Тенденції правління Віктора Ющенка: плач по закатованих і загиблих. Створення Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» та Меморіального комплексу Героїв Крут — це важливі події для України, але вони достеменно не про перемоги. І навряд чи сприятимуть підйому бойового духу юнаків чи військовослужбовців.
Було б логічно, якби за президентства Петра Порошенка по всій Україні зводилися пам’ятники успішним українським військовим діячам різних епох: від князівських часів до війни на Донбасі. Але такі мистецькі споруди за останні п’ять років можна порахувати буквально по пальцях. Та й установлювалися вони не державою, а пересічними громадянами на приватні пожертви. Українські політики та олігархи уникли теми героїзації захисників рідної землі, залишивши вирішення цього питання активістам із народу, зазвичай фінансово неспроможним.
Ще один надзвичайно важливий фактор: синхронізація власної мілітарної історії зі знаковими подіями, що стались у світі. На превеликий жаль, з цього погляду ми також катастрофічно програємо.
Читайте також: Тягар і фейк імперії
Усі пам’ятають, як торік президент України Петро Порошенко їздив до Парижа, в якому зустрічалися лідери низки країн світу з нагоди завершення Першої світової війни. У зв’язку з цією подією українську громадськість цікавило лише одне запитання: чому президент США Дональд Трамп подав руку Володимиру Путіну, а Петру Порошенку не подав? Для американського президента лідер РФ уособлює країну, яка була однією з головних учасниць Першої світової на боці Антанти (до якої входили й Сполучені Штати). А ось про те, що третину російської армії тих часів становили генерали, офіцери та солдати українського походження, Трамп, вочевидь, не знає. І звідки ж йому знати, якщо навіть сама Україна на міжнародному, на державному й місцевому рівнях століття завершення Першої світової війни просто проігнорувала?
Користуючись нагодою, нашим урядовцям можна було б поінформувати світову спільноту про той величезний внесок, який зробило українське населення у спільну боротьбу в тій війні, про героїв із наших країв та чималу кількість загиблих. А також розповісти про те, що уряд Української Народної Республіки ще 1918 року заявив на міжнародній арені, що готовий узяти на себе третину важкого спадку Російської імперії, передусім виплатити по кредитах, які були надані царському уряду під час Першої світової. І що представники України брали участь у Версальській мирній конференції 1919-го. Звісно, це не мало б якогось аж надто великого резонансу серед європейських політиків, але напевне, що дехто з них зі здивуванням сказав би Петру Порошенку: «Так ваші пращури, виявляється, билися 100 років тому пліч-о-пліч із нашими предками?»
Єдиною особою, яку в Україні справді щиро цікавило відзначення завершення Першої світової, був Надзвичайний і Повноважний посол Канади в Україні Роман Ващук. Онук двох ветеранів Легіону Українських січових стрільців австро-угорської армії, представник країни, яка пишається тим, що в складі її збройних сил під час Першої світової служили українці, один із яких став кавалером найвищої нагороди, — пан Роман тривалий час намагався знайти спільників у цій справі.
Але в незалежній Україні не знайшлося пам’ятника воїнам УСС (попри неймовірну кількість пафосу, який ллється на їхню адресу з боку політиків та громадських діячів), або ж спільного меморіалу захисникам нашої країни — у всі часи її існування. І канадський посол, а разом із ним представники інших держав, відзначають день завершення Першої світової війни в Парку слави — біля вічного вогню на честь невідомого радянського солдата. Який, звісно, до Першої світової війни не має жодного стосунку.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Ще абсурдніший вигляд мали різноманітні патріотичні заходи з нагоди знаменних українських дат, які за участі Петра Порошенка та інших високих осіб держави проводилися на території Національного музею історії України у Другій світовій війні. Композиції з радянськими солдатами та барельєфами із символами зірок Героя Радянського Союзу, і на їхньому тлі — президент, який розповідає про неминучу перемогу (з того самого центрального подіуму, на якому колись виступали Брєжнєв та Щербицький).
Український спадок від Другої світової нашим політикумом був також оцінений не зовсім правильно. Долучитися до відзначення Європою перемоги над нацизмом 8 травня, назвати його Днем пам’яті та примирення, однак і далі вперто ходити з квіточками до могили все тому ж невідомому радянському солдату — теж абсурд. Бо якщо це День примирення (з УПА та тими українцями, які воювали на боці нацистської Німеччини), то чому на квіти заслуговує лише невідомий радянський солдат?
Характеризуючи часи Петра Порошенка, Андрій Парубій в одному з інтерв’ю сказав, що через кілька років про високі тарифи вже не пам’ятатимуть, проте декомунізація залишиться в пам’яті назавжди. Однак це твердження доволі суперечливе. Декомунізація за останні п’ять років мала характер лише руйнівного процесу: зносилися пам’ятники, нищилися меморіальні таблички та радянська символіка, перейменовувалися міста й вулиці. Однак замість зруйнованого й знищеного натомість не зводилося й не виникало фактично нічого, а нові назви для мешканців тих населених пунктів чи вулиць виявилися переважно чужими та беззмістовними.
Читайте також: Фортеця зі скляними стінами
Практика показує, що відмінити закон, а слідом за цим перейменувати місто чи вулицю — процес, який за бажання потребує від кількох годин до кількох днів.
Звести ж пам’ятник, а особливо меморіал, значно складніше. Однак зі встановленням нових скульптурних споруд за часів Порошенка, попри потужний адміністративний ресурс, не квапилися. Так і стоять голими пеньками постаменти від численних лєнінів та інших радянських діячів, і передусім головний із них, що на бульварі Тараса Шевченка в Києві.
І ось у цьому принципова відмінність російського підходу до історії від українського. Росіяни не стали б масово зносити радянські пам`ятники, але якщо таке й сталося б, вони одразу поставили нові: Суворовим, Кутузовим, Жуковим…
У разі реваншу проросійських сил в Україні вони не квапитимуться зі спорудженням нових символів та брендів. І саме вони навіть подякують «архітекторам» декомунізації. Звісно, не вголос, а подумки. За те, що розчистили їм місце для нової політико-патріотичної зброї.
З погляду ідеології Україна чимало втратила за ці п’ять років, так і не використавши можливості, які в неї були. Віднині за кожен постамент з-під Лєніна, за встановлення кожного нового пам’ятника, присвяченого українським героям, треба буде вести жорстку боротьбу з тими, кому більше до вподоби російсько-радянські бренди.