Телесеріали — це той простір, де культура перетинається з розвагою та відпочинком. На перший погляд, нічого серйозного. Подумаєш, подивилися щось увечері по телевізору чи в інтернеті. Усе нове — це добре забуте старе. «Хліба і видовищ!» — волали римляни до своїх керманичів. І сьогодні бажання поглянути на видовище нікуди не зникло. Машкара розваги, чогось ніби несерйозного добре вуалює цілу низку сутнісних речей, коли йдеться про масові культурні продукти. Говорячи про розвиток української культури та держави, поза увагою лишаємо саме цей сегмент, роль якого для державотворення є непересічною. А він так само, як висока культура, потребує прискіпливої уваги. Так, екранне мистецтво міцно увійшло в наше щоденне життя, і мова не суто про повнометражні кінофільми, а про продукт, що потрапляє передусім на телеекран. За даними цьогорічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО «Детектор медіа», основним джерелом інформації для 74% опитаних є українське ТБ. Очевидно, великий відсоток тих, хто отримує новини з телевізора, дивиться й телесеріали. Цей жанр нікуди не зникає, попит на нього є й сьогодні. Неважливо, що там у реальному житті. Війна війною, вибори виборами, а «мило» за розкладом.
Масова культура є соціальною технологією керування масами, а її головне завдання — формувати їхню свідомість. Звернена до широких кіл, вона в доступній та привабливій формі створює ідеальний образ людини та суспільства в різних часах. Важливо, що йдеться про теперішнє і майбутнє. Вона переконує в правоті ідеалів, які транслює, мирить їх із дійсністю, специфічно функціонує як механізм соціалізації та адаптації, як компенсаторний механізм, зменшуючи соціальний та емоційний дискомфорт. Нехай навіть це відбувається ціною часткового нівелювання особистості як такої, замінюючи її на конструкт соціального оптимізму. «Все зрештою добре закінчилося», — лунає не лише з голлівудських стрічок, а й із телесеріалів на українських каналах. Як саме це може відбутися і хто це добре має робити — зовсім інше питання.
Читайте також: Шлях до деградантства
До доби Netflix
Поява і масовий вихід передусім закордонних телесеріалів на український телевізійний ринок досі нагадують епоху розпаду СРСР і перше десятиліття по тому. Бразильському серіалу «Рабиня Ізаура», мексиканському багатосерійному фільму «Просто Марія» завдячуємо появою у вжитку слова «фазенда» на позначення тих земельних угідь, які багатьом довелося обробляти, щоб прогодуватися в часи нелегких економічних трансформацій на зорі незалежності. Під вечір раптом на вулицях ставало мало народу — всі поспішали до телевізорів, щоб подивитися, що ж там відбуватиметься з героями далі. Власне, обирати не було з чого. Телеканалів лише три, а телесеріальний продукт на них, та ще й такий, де йшлося б про закордон, був певною свіжою дивиною. Тому й дивилися, бо хотіли не тільки радянський серіал про радянського бравого розвідника полковника Ісаєва, знаного як Штірліц, побачити, а й те, як живуть люди в інших країнах та культурах. Згадаймо, що дещо подібне відбувалося під час прокату французьких стрічок у кінотеатрах. Радянський глядач хотів не так акторської майстерності та вигадливості режисера, як тієї картинки, що проходила заднім тлом. У «Жандармі із Сан-Тропе» цікавий не так Луї де Фюнес, як сама місцина на Лазуровому березі Франції. Те саме стосується «Ресторану пана Септіма». Цікаво було, як же живуть там, за залізною завісою, у країнах, що не зазнали «розквіту соціалізму».
Той самий принцип спрацював й у випадку американських телесеріалів, таких як «Санта-Барбара», а пізніше «Беверлі-Гіллс 90210». Це історії про людей заможних, абсолютно з іншої, відмінної від пострадянської культури, де існують і приватна власність, і пристойні статки, і бізнес, що поводяться й говорять інакше.
Українські телесеріали на пострадянських телеекранах згаданого періоду були представлені несміливо. Власне, україномовного серіального продукту було дуже мало. Варто зауважити, що в той момент навіть терміна такого, як серіальні продакшни, на наших теренах не існувало, та й грошей на виробництво бракувало. Не забуваймо й про те, що телеканалів, тобто засобів показати глядачеві кінопродукт, було небагато. На початку 1990-х з’явилися роботи режисера Олега Бійми. У 1995–1996 роках він зняв на Укртелефільмі 10-серійний «Острів любові» на основі любовно-еротичних творів української літератури від середини XIX століття до наших днів. Одним із його сценаристів був знаний український драматург Ярослав Стельмах, що є радше винятком, аніж правилом. Це приклад, із чого українські телесеріали могли б випливати, якби не багато додаткових «але». У 1996-му до телеекранів бігали дивитися багатосерійний український телесеріал «Роксолана» режисера Бориса Небієрідзе. Вражало те, що всі герої — від султана Сулеймана Кануні до найостаннішого раба — розмовляли українською. Ця сага складалася з трьох сезонів загальною кількістю 50 серій. Саме «Роксолані», а не низці театральних ролей актори Ольга Сумська та Анатолій Хостікоєв, які втілили на екрані образи бранки та султана, завдячують всеукраїнською пошаною.
Читайте також: Магію в студію. Як працюють українські політичні ток-шоу
Початок 2000-х запам’ятався появою першого україномовного ситкому «Леся + Рома», що є українською версією міжнародного франко-канадського телепроекту «Un gars, une fille», реалізованого в понад 30 країнах світу. Серіал (вийшло 130 серій) помітно виграв від того, що головні ролі в ньому зіграли актори Ірма Вітовська та Дмитро Лалєнков. А 2010 року телеканал «1+1» запустив, використавши румунський зразок, довгий багатосерійний україномовний фільм «Тільки кохання».
Є ще одна важлива подробиця, яку варто враховувати, якщо говорити про телесеріали. Від початку 2000-х їх виробництво в Україні передбачало важливий акцент на прийменнику «в». Українські за сенсом і зняті в Україні фільми — це різні речі. Наші міста, природа стали одним великим знімальним майданчиком для українсько-російської серіальної копродукції. Чимало тогочасних продакшнів, вочевидь, не були збитковими. Оскільки спільно знятий продукт (різних форматів і жанрів) практично одночасно виходив у прокат і в нас, і в Росії. Два потужних рекламних ринки давали змогу не тільки компенсувати витрати, а й отримувати прибутки. Star Media (компанія Влада Ряшина зі штаб-квартирами в Києві, Москві та Лондоні), Film.ua (компанія, заснована Сергієм Созановським, який із 2006 по 2010 рік був головою правління телеканалу «Інтер») та інші є українськими лідерами на ниві виробництва серіалів. Зазвичай їхня рейтингова продукція передбачає двоїстий родовід і з України, і з Росії. Не пасуть задніх і серіальні продакшни при окремих телеканалах. Зокрема, «Студія Квартал 95» при «1+1» або StarLight Films, що працює з СТБ, Новим каналом та ICTV. Якщо російські телесеріали копіювали західні формати, теми й зразки, враховуючи смаки та побажання різних глядацьких груп, то українські або копродукційні копіювали зразки російські.
У наш час глядач має широкий вибір, доступ до цілої низки кабельних телеканалів, до телебачення в інтернеті, потокових мультимедіа, таких як Netflix. Обирати є з чого. Лишень сегмент українського досі дуже мізерний.
Підручний інструментарій
Телесеріали — це один із каналів доступу до масового глядача, його свідомості й настроїв. Це інструмент, який можна використовувати по-різному залежно від потреб та їхнього усвідомлення різними діячами, один із засобів творення ідентичності глядача. Бо він намагається доволі часто ототожнити себе з побаченими на екрані героями, їхнім стилем поведінки та життя. Це те, що створює базовий мікроклімат соціокультурного простору на певних теренах. За уважного підходу до різних складових державотворення розмова про культуру мала б включати й цей сегмент. Доводиться констатувати, що без української за сенсом і змістом масової культури, зокрема серіалів, українській високій культурі торувати дорогу вельми складно.
Примара величі культури Росії артикулюється й демонструється для численних груп по-різному. Європі та світові демонструють вершини музичного, оперного, балетного, образотворчого мистецтва, літератури. Іншого інструменту розказати про себе на тих теренах вона не має, бо не їй долати масову культуру та її продукти родом із розвинених азійських країн і США. Завдання не ті, аудиторія теж специфічна, така, що має свій національний масовий культпродукт. Тому доводиться задовольнятися тінню від фігур Толстого, Чєхова, Достоєвского, Рахманінова та Шостаковіча. Зовсім інший культурний продукт і стратегії його просування виходять на передній план, коли йдеться про країни так званого близького зарубіжжя. Передусім російський телесеріал. Так не було б, якби в пострадянських країнах масово не знали російську мову. Ніщо інше так добре не вписує інші народи в «русский мир», як те, що транслюється з телеекрана. Цей екран використано в описаному випадку як спосіб соціального управління й метод прихованого впливу, що дає перевагу порівняно із силовими та економічними механізмами панування. До того ж здійснюється непомітно для тих, ким керують. Свіжа історія доводить: якщо кілька десятиліть методично з усіх прасок показувати, скажімо, українському телеглядачеві його образ як слабкого, жадібного, хитрого невдахи-хохла, який навіть держави власної не має, це відіб’ється в реальності. У вигляді анексії та окупації, страшної кризи ідентичності в тих, кому показали, що бути українцями — це страшно, не гідно й далі за списком негативних характеристик.
Читайте також: Бонус
Це один із можливих сценаріїв. Інший наша держава пережила зовсім недавно. І, вочевидь, він увійде до списку тем, актуальних для дослідження як політтехнологами, так і соціологами та психологами, які досліджують фактори конструювання суспільних настроїв, що виливаються в політичні рішення. Нещодавно обраний президент нашої країни — головний герой телесеріалу в доволі незвичному жанрі політичної сатири. Отієї, при згадці про яку уявляєш, як британські торі та віги символічно деруть одне на одному перуки, вправляючись у романах і памфлетах. Джонатан Свіфт, Даніель Дефо та Александер Поуп постають у такий момент перед очима. А в українському випадку варто говорити про три телевізійні проекти «Студії Квартал 95», втілені разом із каналом «1+1». Мова про ситком «Недотуркані», який побачив світ 2016 року й у якому йдеться про вічного депутата Дмитра Гришка, що міцно сидить у своєму кріслі за будь-якої влади, а також про анімаційний проект «Казкова Русь». В останньому доволі гостро показано як нинішніх, так і колишніх політиків, зокрема Віктора Януковича, Петра Порошенка, Юлію Тимошенко, Арсенія Яценюка та ін. Якщо перший зі згаданих проектів мало хто помітив, із другого банально посміялися, то третій — політична комедія «Слуга народу», яка побачила світ у 2015-му, — переступив межі телесеріалу, вийшов поза екран і став реальним політичним сьогоденням нашої країни. Телевізійне «мило» враз скинуло із себе покривало розваги, і з цим доводиться рахуватися.
Біда в тому, що в життя намагається вдертися та дійсність, якій творці «Слуги народу» знайшли місце у своєму телесеріалі. Так, і в «Слузі народу», і в ситкомі «Готель «Галіція» маємо стандартний набір героїв та їхньої поведінки, зокрема мовної. Львів розмовляє українською, і то подекуди нереально рафінованою, натомість молодик-мажор із Києва — тільки російською. «Я її, українську мову, розумію», — складає він ламано докупи кілька українських слів. Так, ніби сам родом з-під російського Тагіла. І в цю ж таки канву вписується ще один телесеріал «Останній москаль», створений і показаний на телеканалі «1+1». Прикметно, що в прокаті він також з’являється 2015 року. І те саме знаходимо в проектах «Країна У», «Одного разу під Полтавою» тощо. Мова не про казус одного-єдиного каналу. Взяти хоча б серіал «Кріпосна» на каналі СТБ. Ні, це не сатира, проте мова не про український сюжет, якщо вже торкатися такої площини, як історія, а радше про колоніально-імперський, ту невиразну штучну спільність, і нашим, і вашим.
Власне, мова про явище впливове і помітне. Так, наша країна на рівні запровадження квот на російський аудіо- та візуальний контент зробила великий крок уперед до себе самої. Ще раз — із появою нових культурних інституцій, а також із відродженням українського кіно. Але все це буде намарно, якщо сегмент телесеріалів так і лишиться на відкуп малоросійським темам, сюжетам і стилю життя.
Місце для змін
«Ще хтось не може збагнути, навіщо реформувати телевізійний контент, наповнювати його українськими серіалами? Мені здається, зрозуміло, чому ми заборонили російське «мило». І хоча телеканали й далі хитрують, наші умови прості: серіали без обмежень, будь-які теми, але в них мають бути задіяні українські актори. Будь-який жанр вітається. Водночас ми інвестували (каналам знадобилися дотації від 30% до 50% на перші роки) у створення українських телесеріалів з умовою, що там буде вже повний цикл вітчизняного виробництва. Йдеться про 17 серіалів, які, сподіваємося, остаточно змінять палітру на нашому ТБ. І вже найближчим часом», — розповів міністр культури Євген Нищук в інтерв’ю для «Громадського» у квітні 2019-го. Відколи українське кіновиробництво почали дотувати з держбюджету, так чи інакше поставало питання: безперечно, українське кіно потрібне, але, панове, де українські телесеріали? Заборона цілої низки російських до масового показу виявила велетенську лакуну, яку потрібно заповнити. Бракує найпростіших шоу для домогосподарок, серіалів про своїх силовиків і військових, а не про російських ментів та ефесбешників. Практично немає українських серіалів для молоді та підлітків, як і історичних. Списувати все на те, що в них є закордонні аналоги, махнути рукою, мовляв, бракує ідей і фінансових ресурсів — це слабка позиція, економія на собі самих. Очевидно, що заповнити лакуну серіалами, які збирається підтримати держава своїм коштом, буде доволі складно.
Читайте також: Комфорт, контекст і колоніалізм
Кілька слів треба сказати про результати недержавного пітчингу соціально важливого контенту про Україну PITCH UA, проведеного медіаконсалтинговою компанією Media Resources Management за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID, зокрема проекту міжнародної технічної допомоги «Зміцнення громадської довіри». Конкурсантам було запропоновано створити відеоконтент про гостросоціальні проблеми в Україні, розповісти про позитивні зміни, про речі, що єднають українське суспільство. 10 червня цього року згадана недержавна ініціатива представила свої результати: було відібрано 22 проекти, серед яких кілька серіальних. Мова про серіал «І будуть люди» за романом Анатолія Дімарова, що показує історію України протягом трьох поколінь, а також про серіал «Кафе «Київ», у якому йдеться про кримськотатарську родину, що інтегрується в столичне життя, а кияни відкривають для себе життя корінного народу Криму. Також варто загади й про серіальний проект «Громада» (історія про те, як у маленькому містечку дівчина виграла європейський проект на молодіжне будівництво та що з того вийшло), а також про «Жіночий підрозділ», у якому йдеться про проблему домашнього насильства. Так чи інакше, а притомні серіали, у яких ішлося б про українське сьогодення без кривого дзеркала та в яких багато хто впізнає самого себе без непотрібного гриму, лишаються завданням на майбутнє. Масовий україномовний продукт із неординарними українськими сюжетами, жіночими та чоловічими героями. А їх у нас достатньо і без шароварщини. Може, поява притомної вітчизняної багатосерійної стрічки про наших десантників чи спецпризначенців таки донесе до співвітчизників, які не можуть відірватися від телевізора, що в країні досі точиться війна? Водночас не забуваймо, що телесеріал — це хороше знаряддя для того, щоб розповісти про норми поведінки й ставлення одне до одного на різних рівнях, від суспільства й до родини, задати певні стандарти. Якими вони є в російських телесеріалах, знають, думаю, всі.
Серіальних продакшнів в Україні вистачає. Бракує одного — розуміння, навіщо знімати український серіальний продукт таким, щоб він був упізнаваним, а не копією копії без виразного обличчя. У нас залюбки дивляться турецьку стрічку «Величне століття. Роксолана». Вона не з’явилася б на наших екранах, якби не активні дипломатичні зусилля турецької сторони, що запропонувала українським телеканалам частину свого телевізійного серіального контенту за символічні гроші. Могла б зняти щось безлике, спільне для всього тюркомовного світу, але не стала. Телесеріали — це те дзеркало, у якому певна нація бачить себе самих, і форма, у якій на найприземленішому рівні показує себе іншим. Або є показаною за чужим сценарієм.