Починалося все доволі типово: планове щеплення, яке треба робити в цей час за віком. Ми або самі телефонуємо медичній сестрі нашої дільниці, або вона видзвонює тих дітей, які підпадають під вакцинацію. Вакцина була, що якраз нетипово, бо найчастіше доводиться ч екати. Так, вакцини російські. Але чомусь надходять вони сюди з певними перебоями. Тобто зібрати повну картку щеплень перед школою — такий собі квест. Я до цього завжди ставилася доволі інертно: якщо була вакцина, ми проходили планову вакцинацію. Але я знаю і таких батьків, які писали відмову від щеплення, збирали авторитетні думки, чи погоджуватися на цю вакцину, чи зачекати наступного траншу гуманітарки з ліками.
Тепер я розумію, що була інертною та спокійною тому, що досі ми не мали жодних серйозних питань зі здоров’ям. А на будь-яку невеличку проблему знаходилися лікарі в нашій лікарні. Та ось після планової вакцинації з реакцією на пробу Манту трапилося те, про що краще ніколи не думати заздалегідь. Коли ми через кілька днів прийшли на плановий візит до педіатра, виявилося, що наша реакція збільшена — 10 мм. Тобто радіус почервоніння на дитячій руці занадто великий. Педіатр відправила нас до фтизіатра й відмовилася давати дозвіл на якесь чергове щеплення, що саме надійшло до лікарні. Цілком логічно було проконсультуватися у фтизіатра, я ставилася до всього максимально спокійно, хоча й була схвильована, адже моя дитина не хворіла, не ходила до дитячого садка, не контактувала з хворими. Та виявилося, що фтизіатр у відпустці й потрапити на прийом ми зможемо через місяць.
Читайте також: Поясніть, що відбувається
Звичайно ж, через місяць від червоної плями на дитячій ручці не залишилося навіть сліду, але про це пізніше. Коли ми через місяць прийшли під кабінет фтизіатра, яка приймає в нашій лікарні двічі на тиждень, виявилося, що людей навколо просто безліч: може зі сто, а то й більше. Не було місця ні щоб сидіти, ні щоб стояти, а чергу люди займали з п’ятої ранку, коли лікарня була ще порожньою. Ми чекали дві години. Ті, хто нарешті заходив до кабінету, зізнавалися, що чекали близько чотирьох годин у черзі. Ясна річ, захворіти чимось у таких умовах перед кабінетом лікаря нічого не коштувало.
Мого терпіння вистачило на дві години, потім я зрозуміла, що так можна чекати ще понад три години, яких у мене того дня просто не було, і я почала шукати механізми зайти поза чергою. Коли ми потрапили до кабінету, на кушетці вже сидів молодий батько, а ми були наступними. Чоловік мав змучений довгим очікуванням вигляд, як виявилося, цей візит був для нього вже не першим. Він приніс флюорографії всіх, хто проживає з дитиною: свою та дружини. Результат усіх знімків був негативним: легені чисті. Але далі, як на мене, стали відбуватися дивні речі: лікарка призначила дитині безплатний «Тубазид» — засіб від туберкульозу середини минулого століття. Так, безплатно, але з попередженням пити ще щось «для печінки» (придбане вже власним коштом), бо ліки доволі небезпечні. Батько збентежився. Я прекрасно розуміла, чому дружина відправила його: удома були впевнені, що з дитиною все гаразд, бо знімки всіх членів сім’ї були чистими, а попереднє щеплення дитини було в межах норми. Далі ще цікавіше. Лікарка попросила описати зріст і вагу відсутньої дитини, щоб розрахувати добову дозу. Батько, як це часто буває, знав приблизно, показуючи руками зріст дочки. Ось так на око й визначили, скільки давати ліків. Батько зрозумів лише те, що ліки треба пити, а за наступною порцією прийти через місяць. Поки я слухала все це, моєю спиною протікав холодний піт.
Я трохи знаю дію всіх цих «Тубазидів», які, безперечно, щось лікують, але мають страшні наслідки. Я ще довго згадувала, як той батько наївно перепитував: «Це точно треба пити? Якщо так, ми будемо давати». А лікарка ніби шантажувала: «Охочих дуже багато, якщо відмовляєтеся вживати ці ліки, знайдуться інші, кому вони потрібніші». Мовляв, чоловікові ще пощастило отримати ті пігулки. Із нами відбувся діалог, який я й передбачала: слідів щеплення вже не було видно, тому лікарка призначила флюорографію для всіх членів сім’ї, а потім «будемо вирішувати».
Читайте також: Невдоволених немає
Ще якийсь час ми витратили на те, щоб пройти флюорографічне обстеження. За місцем проживання його робили двічі на тиждень зі страшними чергами, а в усіх інших місцях — за місцем прописки. І я знову стала шукати знайомих, які провели б нас без черги, бо чекати годинами я була неготова. Наступного дня я забрала результати: ми всі виявилися здоровими. Але ж… Свіжим у пам’яті був випадок із тим батьком, коли результати флюорографії нічого не означали для лікаря. Потім ми з дитиною здійснили ще один візит до лікаря, який знову призначив Манту: перевірити реакцію дитини цього разу. Але, на моє щастя, вакцини того дня лікарня не мала. Я вирішила порадитися з усіма, хто міг щось знати. Лікарі мовчали, лише знайомі зізнавалися: вакцина дуже алергічна. Треба зробити все, щоб не переробляти щеплення. Тільки одиницям щастить вийти на нормальні показники після нього, сотні дітей проходять ті самі етапи: щеплення — фтизіатр — «Тубазид». Тому за цей часовий люфт ми зробили дитині рентген. Я дуже боялася. Крім того, ми здали аналізи крові та сечі, щоб довести лікарю, що здорові й повторно щеплюватися нам не потрібно. Під час рентгену лікарка прошепотіла мені: все буде добре, справа не в дитині, а у вакцині.
Справді, рентген, як і аналізи, виявився чистим. Ми знову провели кілька годин під кабінетом лікаря серед втомлених, збентежених, злих людей. І знову я не витримала та зайшла без черги, хоча розуміла, що з етичного боку навряд чи мій вчинок благородний, але ж моя дитина вже й так провела дві години серед тих дітей, які могли бути хворими… Лікарка переглянула наші аналізи — усе чисто. Я почувалася переможницею в суді! Але, розумієте, поки ми чекали лікарку з відпустки, здавали аналізи й стояли в чергах, минуло п’ять місяців і настав час робити нове планове щеплення. І лікарка знову призначила нам ту ж таки вакцину. Тобто наші зусилля, витрачені на здачу аналізів, проходження рентгену, виявилися нікому непотрібними.
Коли нам знову зробили те кляте щеплення, я тримала кулаки та згадувала всі молитви, які знала. Так, ми купили рукавички, шприц, а заодно й ліки… від алергії, про які я випадково почула. Протягом чотирьох днів між візитами до лікаря я не зволила очей із плями на дитячій руці: мала чи велика? Ми не мочили руку, не вживали нічого алергічного та пили ліки від алергії. Далі знову були кількагодинні черги, втомлені батьки… Ми виявилися здоровими, але перед нами жінка пішла з пакетом ліків для дитини, а на знак вдячності, що все обійшлося без госпіталізації, залишила ще й гроші. У черзі чекали десятки тих, хто пройшов уже цілком типовий шлях від щеплення до підозри на страшний діагноз. Чомусь я дуже запам’ятала немолодого батька з коробкою цукерок, який чекав кілька годин, сподіваючись умовити лікаря обійтися без ліків…