Незважаючи на порівняно невелику кількість картин, показ нового кіно Австрії дивує своєю широтою та різновекторністю. Романтична комедія, складна документалістика, історичне полотно та сюрреалістичний відеоарт сповна занурюють у сучасний кінематограф Австрії з усіма його суперечностями та больовими точками, подекуди справляючи ефект справжнього контрастного душу.
Музикант Джорджі (Томас Штіптіс) втрачає свого друга та колегу, з яким вони разом виступали на весіллях та інших подібних заходах, і тепер він має вирішувати, як жити далі. Самостійно грати на корпоративах він не може, а нічого іншого робити в цьому житті просто-напросто не вміє. Окрім одного – фізично задовольняти жінок.
Тиждень австрійського кіно відкривала комедія "Машина кохання" Андреаса Шміда, у якій уже не молодий, не надто привабливий (але й не огидний), з незначною зайвою вагою чоловік розпочинає кар'єру хлопця за викликом. Паралельно Джорджі (ну куди ж без цього) закохується у сестру свого покійного колеги Ядвігу (Клаудія Коттал) – сором'язливу інструкторку з водіння авто. Причому професія дівчини є важливим моментом, адже вона закладає у назву фільму подвійний сенс. Джоржі не вигадує нічого кращого, ніж напроситися до Ядвіги в учні, і саме під час уроків водіння зароджуються їхні стосунки – таким чином машина автоінструкторки стає машиною кохання. Своєю чергою, у вільний від романтики час, чоловік сам поступово стає машиною (вже фізичного) кохання, урізноманітнюючи своїм природним даром життя самотніх бізнес-леді, вагітних жіночок та лесбійок у пошуках нових відчуттів. І головна інтрига фільму полягає в тому, що з-поміж двох "машин" має лишитись одна. Чи, може, зваживши усі "за" і "проти", вони просто об'єднаються?
Фільм Андреаса Шміда аж ніяк не прететндує на оригінальність режисерських рішень, але глядача він приваблює іншим – своєю легкістю, повнотою образів та щирістю, яка є характерною для більшості хорошого європейського кіно. І, безперечно, "Машина кохання" – це таки комедія, адже дорослі завжди охоче сміються над темою сексу.
Читайте також: Кінофестивалі короткого метру та книжковий "Медвін". Найголовніші культурні події тижня
Копальні найкращого у світі мармуру в Карарі, розтерзані гори над синім морем, зриті пагорби Каліфорнії, що по ним, мов дивні комахи, снує туди-сюди важка техніка, мідні копальні в Іспанії – все це сюжети документальної картини "Земля" Ніколауса Ґейрхальтера.
"Ми ходимо по ній кожен день. Ми оремо її, копаємо і буримо, покриваємо бетоном. Ми наносимо її на карту та вимірюємо; ми малюємо по ній наші кордони; і ми уявляємо, що вона належить нам. Ми живемо тим, що вона виробляє, і ховаємо в ній наших мертвих. Ми приймаємо її існування як належне; вона здається непорушною. Якщо розглядати нашу планету як організм, то її кора – всього 40 кілометрів завтовшки – найбільш вразливий її орган", – йдеться у короткому синопсисі цього фільму.
Дивитися цю картину доволі складно, бо в ній мало екшену, а якщо вже він присутній, то вельми специфічний. Рух важкої землерийної техніки, прокладання тунелю в Альпах, підривні роботи в кар’єрі – ось ті дії, якими люди-мурашки рухають щодня земну твердь і кардинально змінюють її обличчя. Панорамні зйомки, здійснені за допомогою дронів, фільмування вибуху прямо там, де він відбувається, пилюка, що летить глядачеві в обличчя, і хочеться затулитися від екрану долонею – все це дуже реалістично і специфічно красиво. Поряд із тим мова про виразний, широкоекранний документ нашої доби, свідчення велетенської сили людини, і доволі часто – її глибокої недалекоглядності.
Читайте також: Нова хвиля українського кіно: Острівець можливостей
Віденська імперська розкіш засліплює не менше, ніж французька королівська. Версаль і Бельведер досі чарують багатством внутрішніх інтер’єрів, і поряд з тим відсилають до ширшого історичного та культурного контекстів, питання, хто у їхніх залах має свободу, і яка вона.
Габсбурзька монархія – це дещо інкорпороване так чи інакше до історичної пам’яті українців. Дуже нечітко, з певним сентиментом до особи цісаря Франца Йосифа І. Чим вона була на момент початку XVIII століття, у нас знає мало хто. А саме до цього часу глядачів відносить стрічка австрійського режисера Маркуса Шляйнцера "Анджело". У центрі фільму – цілком реальна особа, африканець Анджело Соліман (ще малим хлопцем він став військовою здобиччю сусіднього племені, та був проданий як раб у руки європейців). У Мессіні його купили як дарунок для австрійської маркізи. Та вирішила охрестити чорношкірого хлопця та дати йому гідну освіту.
Читайте також: Мистецтво та розбещення у новому французькому кіно
Анджело стає такою собі дивовижею віденського двору, але особистої свободи він так і не має. 1734 року, після довгих умовлянь його господарем стає австрійський фельдмаршал Йоган Георг Крістіан Лобковіц, один зі сподвижників принца Євгена Савойського. Після смерті Лобковіца Анджело перейшов під опіку не менш важливої для австрійської міліарної історії особи – четвертого князя Ліхтенштейну Йосипа Венцеля Лоренца, який поставив його на чолі почту своїх слуг. Як актора Анджело цінував і тодішній австрійський імператор Йосип ІІ, що тісно спілкувався з його господарем.
Проблеми у пана Солімана починаються тоді, коли він наважується на дуже сміливий крок – таємно, без відома свого господаря, одружується на вдові Магдалені Крістіані. Таємницю вдається ховати не довго: сам імператор необережно обмовився, і Анджело зазнає панської неласки. Все змінилося, коли главою дому Ліхтенштейнів став племінник Йосипа Венцеля Франц Йосип, що надав Анджело свободу. Вже вільною людиною він стає членом віденської масонської ложі, де обіймає посаду керівника церемоніалу. Навіть попри дружбу з аристократами та можновладцями Анджело не є своїм для сучасного йому суспільства. Він екзот, дивовижа, виключення з правил, якому приватність і особисте щастя доводиться вигризати мало не зубами. Однойменний фільм поділено на три епізоди. Перший розповідає історію про дитинство головного героя, у другому йдеться про молодика, що зважився на відверте порушення правил, а третій – про стариганя, тіло якого стало одним з об’єктів Імперського кабінету природознавства.
Показати життя особи з дитинства до старості, з усіма метаморфозами – ще один майданчик для режисерської і акторської майстерності. Режисер Маркус Шляйнцер поділив виконання образу Анджело у своїй картині між п’ятьма акторами – Самуелем Кофі д’Ауілою, Кенні Нзогангом, Райаном Нзогангом, Макітою Самбою і Жаном-Батистом Темелем. Роль маркізи, що дала головному героєві квиток у життя виконала відома австрійська акторка Альба Рорвахер. Аристократка втілила в Анджело власне бачення про виховання ідеального чоловіка, зовсім не звернувши увагу на той факт, що здійснене нею – така собі панська забавка у світі, в якому панує рабство. Анджело не став надлюдиною, бо був приречений розважати віденських придворних та самого імператора, бути живим об’єктом експерименту з «просвітництва», чимось з кунсткамери.
Читайте також: "Чапаєв" і темрява. Чим загрожує кінематографу розвиток онлайн-сервісів і чи загрожує взагалі
Завершальним штрихом цьогорічного фестивалю австрійського кіно стала колекція короткого метру, до якої увійшли анімація, відеоарт та найкращі документальні та ігрові фільми австрійського фестивалю Ars Electronica 2018, який проходить в Лінці.
Буря, об'єм, походження, кохання, ритм буття, мить – це не випадковий набір красивих іменників, а назви австрійських короткометражок. Доволі абстрактні назви, що одразу ж натякають на можливу абстрактність сюжетів. І дійсно, спроби осягнути зміст кожної зі стрічок стають викликом, адже у більшості з них логічний розвиток подій банально ігнорується. Насамперед головною ідеєю 14 фільмів короткого метру стає демонстрація передових візуальних технологій. Тож глядачеві, який у побаченому звик орієнтуватися на "що", а не "як", перегляд давався складно, і упродовж всього сеансу з різних кутків кінозали можна було чути: "що це?", "що відбувається?" або ж лаконічне "еммм…".
Утім, сюрреалізм австрійського короткого метру все ж створює цілісну картину, яку можна охарактеризувати одним словом – сни. Яскраві, динамічні, зовсім короткі видіння, зміст яких на ранок не можливо пояснити іншій людині, напевно, були в житті кожного з нас. Учасники фестивалю Ars Electronica 2018 лише спробували візуалізувати продукт діяльності нашої підсвідомості.