Нещодавно іранський уряд відзначав 40-річчя Ісламської революції в країні. Застарілі, штучні й заяложені патріотичні гасла давно вже не лише не викликають ентузіазму в досить великої кількості іранців, а й закінчуються насмішками, розчаруванням, злістю й розпачем. «Скільки років мулли будуть іще знущатися над цією країною? Вони та їхня релігія — це чужа ідеологія!», — 33-річний Мортеза (тут і далі імена змінені. — Ред.), інженер, який саме готує документи для переїзду в Австралію, похмуро киває в бік телевізора, де державний канал транслює марші на честь революції. Коли сталися ті події, йому було сім. 11 лютого, в офіційний вихідний, 25-річний Хосров і 28-річна Фарназ намагаються відірватися від реальності: вони влаштовують вечірку й ведуть живу трансляцію в Instagram: «Хай вони бачать, що нам байдуже!» — підписала одна їхня подруга своє фото, тримаючи келих у руці. Її обличчя, звісно, не видно.
Навесні 1995 року відомий іранський історик, аналітик і політичний критик, професор Садеґ Зібакалам, один із небагатьох, хто відкрито суперечить уряду й досі живе в Ірані, опублікував книжку під назвою «Як ми перетворилися на тих, ким ми є?». Цю фразу підхопила іранська інтелігенція, і вислів став майже крилатим. Зібакалам аналізує політичну, суспільну й економічну історію країни починаючи від перських царів й аж до сучасності та намагається зрозуміти, чому і як нинішній Іран опинився в такій складній ситуації.
Коли Персія стала Іраном
«Що ви відчуваєте, повернувшись в Іран після стількох років вигнання?» — «Нічого…» — «Нічого?!» — «Нічого, нічого не відчуваю».
Саме так заявив Руголла Хомейні 1 лютого 1979 року кореспонденту ABC Пітеру Дженнінґу на борту Boeing 747 компанії Air France, який щойно приземлився в аеропорту Тегерана, доставивши бунтівного аятолу назад на батьківщину після багатьох років вигнання в Іраку та Франції. «Мені байдуже… Жодних, Іран не викликає в мене жодних почуттів» — відтоді саме так трактуватиме Іран новий, революційний ісламський уряд. На той час дуже мало хто звернув увагу на цинізм цих слів та інтонацію, з якою вони були мовлені. А дарма, бо, як покажуть майбутні події, ця фраза виявиться пророчою. Мохаммад Реза Пеглеві, останній шах Ірану, поспіхом покинув країну 16 січня 1979 року, усього лише за місяць до офіційного проголошення Ісламського республіки. Ця подорож, спочатку заявлена як «відпустка», виявилася для шаха і його родини останньою.
Читайте також: Протистояння Ірану є ключем до миру на Близькому Сході – Помпео
Для того щоб сповна зрозуміти події, які сталися у країні взимку 1979-го і які привели до влади сучасний ісламський уряд, необхідно здійснити невеликий екскурс у 1930-ті, коли була заснована династія Пеглеві. Реза Пеглеві, батько Мохаммада, розпочав свою кар’єру в перській козацькій дивізії, створеній із російських офіцерів 1879-го одним з останніх шахів династії Каджарів — Насреддіном Каджаром (1848–1896). Реза Пеглеві прийшов до влади 1921-го після державного перевороту, влаштованого Зіяеддіном Табатабаї й спрямованого проти Каджарської династії. Для Ірану це був непростий час: у країні виник вакуум влади й вона поволі перетворювалася на зону протистояння між Британією, яка не хотіла втрачати вплив в регіоні, й Росією, яка вважала Іран регіоном свого впливу й була не проти приєднати північні іранські території до новоствореної радянської республіки Азербайджан.
Поки Британія поступово збільшувала свою присутність в Персії, Росія (а точніше — Радянський Союз) спробувала анексувати деякі райони північного Ірану в провінції Гілан, улаштувавши там маріонеткову державу — Гіланську Радянську Соціалістичну Республіку. Це штучне утворення протрималося з червня 1920-го до вересня 1921 року. За відсутності централізованого уряду Росія всіляко підтримувала місцевих князьків у горах і на віддалених територіях північного Ірану — в Гілані, Мазандарані й іранському Азербайджані, — сподіваючись, що Тегеран утратить контроль над етнічно азербайджанською, тюркомовною територією. 1922-го Реза Пеглеві все ж таки домігся угоди з радянською й британською сторонами. Місцеві повстанці на чолі з Мірзою Кучак-ханом були придушені, а північ країни повернуто під контроль Тегерана. А вже в 1925-го, заручившись підтримкою армії й меджлісу (іранського парламенту), останнього каджарського шаха було детронізовано, а Реза був офіційно коронований 1926 року.
Реза-шах хотів нового Ірану. Він прагнув нової, централізованої й індустріалізованої країни, з мінімальним впливом шиїтського кліру — улама — й традиційного класу торговців — базарі (про це мова піде дещо пізніше). 1923 року кумир Рези-шаха й творець сучасної турецької держави Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив у Туреччині республіку, провів надзвичайно рішучі реформи в економіці, жорстко витіснив релігію із суспільного життя й створив нову турецьку ідентичність.
В Ірані Реза Пеглеві почав утілювати схожі реформи. В його уявленні нова сильна й централізована іранська держава повинна була мати дві речі — потужну армію й розгалужений бюрократичний апарат. Тож він заснував і надав нові повноваження щойно створеним міністерствам — внутрішніх справ, юстиції, освіти. Зміцнив іранську армію й незабаром замінив усіх британських та російських офіцерів іранськими.
Читайте також: Іран пригрозив відновити збагачення урану, якщо ЄС не купуватиме нафту
Загальна військова повинність мала величезне значення для формування іранської ідентичності. Після створення сучасної армії чоловіки всіх верств і різних етнічних груп опинилися в складі однієї державної організації, де панувала перська мова й де вони щодня складали присягу вірності іранській державі, прапору й шаху. Значна частина новоприбулих перші кілька місяців вивчала перську мову. 1935-го шах перейменував Персію на Іран, і відтепер занепад та відсталість мали асоціюватися з Каджарами та попередньою назвою «Персія», а майбутнє — з «Іраном».
Чи не найбільш відомою, але водночас і найбільш контроверсійною була реформа в одязі. Шах заборонив носити традиційне вбрання, особливо популярне серед кочівників (наприклад, бахтіярів) або етнічних груп (курдів, лорів), вважаючи, що це шкодитиме єдності нації. Фески, османські головні убори, були заборонені, натомість уведені так звані капелюхи Пеглеві. На початку 1930-х Реза дозволив жінкам перебувати без чадри в публічних місцях, а вже в січні 1936-го набув чинності закон, який забороняв жінкам з’являтися на вулиці в будь-якій формі хіджабу — в русарі (традиційна хустина) або чадрі (довгий чорний одяг). Під час одного з офіційних державних заходів сім’я самого Рези Пеглеві вперше з’явилася одягнена в західний одяг. Як тоді сказав сам шах, «моє серце обливалося кров’ю, коли я бачив, як мої жінки (дружина й доньки. — Авт.) з’явилися на публіці з непокритими головами… Але якщо це ціна прогресу, добробуту й процвітання нашої нації — я готовий її заплатити».
Шах не зумів провести реформи до кінця, і вже 1935 року виникли перші протести. Попри спроби централізації, інфраструктура й комунікації в Ірані були дуже слабкі: Трансіранська залізниця з північної провінції Голестан до Перської затоки була відкрита лише 1939-го.
Крім того, Реза Пеглеві припустився стратегічної помилки — він став орієнтуватися на Німеччину. І хоча Іран офіційно був нейтральним у Другій світовій війні, у серпні 1941-го британські війська окупували південь Ірану й узяли там під контроль нафтові родовища, а радянські війська захопили північ, зокрема Гілан та іранський Азербайджан. У вересні 1941 року Реза-шах зрікся престолу на користь сина, Мохаммада Пеглеві. СРСР у цей час не полишав спроб закріпитися в Ірані й створив на його півночі «Азербайджанське народне правління» та в північно-західній частині «Республіку Махабад» (маріонеткову квазідержаву). Радянські війська були виведені з країни тільки 1946-го.
Мохаммад Реза Пеглеві був повною протилежністю свого батька. Він зростав хворобливим і вразливим хлопчиком, який іще з юних літ надто переймався тим, як його сприймає довкілля — дружина, підлеглі, члени уряду або ж міжнародні дипломати. Новий шах не міг і припустити думки про те, що в його оточенні хтось завважить на власну слабкість чи невпевненість. Дуже знаковою рисою шаха було постійне прагнення уникати труднощів за будь-яку ціну, замість того щоб шукати вирішення проблем.
Читайте також: Випробування Ідлібом
Мохаммад зійшов на престол 1941-го з доволі неординарним переконанням у власному божественному призначенні (спаситель Ірану) й вірою у своє особливе призначення (як продовжувач традицій давніх перських царів). Його ключовою помилкою стало те, що у своїй політиці, як внутрішній, так і зовнішній, він дбав не про сутність, а про форму. Шах мав візію того, яким сучасний, розвинений Іран має бути і якою він хоче бачити країну в майбутньому. Проте через вроджену неконфліктність і небажання братися до брудної роботи він не зумів надати своїм реформам не лише форми, а й змісту. Нафтові резерви, які почали приносити Ірану величезні прибутки, дали змогу Мохаммаду фінансувати будь-які його проекти. Доходи від нафти у період із 1954 по 1973-й суттєво зросли — з $34 млн до $5 млрд. Цікаво, що в останні роки правління династії доходи Ірану піднялися ще вище — до $20 млрд (1975–1976). Практика правління полягала насамперед у привласненні доходів, отриманих від продажу нафти, й подальшого розподілення їх між урядовцями, близькими до шаха. Практика, яка збереглася й донині.
Альянс проти шаха
Ключовим для розуміння труднощів, з якими зіштовхнувся шах у своїх реформах і які, зрештою, призвели до революції, є протистояння між ним та релігійно-торговельним союзом. Улама й базарі проти шаха — так можна коротко охарактеризувати противників модернізації.
У близькосхідному контексті в Ірані сформувалася дуже своєрідна ситуація: за шиїтськими канонами фактично будь-який правитель вважався тимчасовим, а його влада була аж ніяк не абсолютною. Іран, за винятком Іраку й Бахрейну, — єдина країна регіону, де переважали (й переважають) мусульмани-шиїти. Їхня доктрина, на відміну від сунізму, де воля халіфа вважалася останньою інстанцією на шляху до істини, а його влада — абсолютною, ніколи не визнавала світської влади. Концепція махді (месії) — одна із центральних для шиїзму. Вона заохочує толерувати світську владу, як-от шаха, якщо вона відповідає «цінностям й моральним устоям» релігії, але тільки доти, доки ця влада (себто шах) діє в інтересах релігії. Шиїти теж мали доволі чітко вибудувану ієрархію, а сама організація чимось нагадувала католицьку церкву. Тому можна було почати кар’єру семінаристом у якомусь із релігійних центрів Ірану, а закінчити її, отримавши титул аятоли — найвищого релігійного звання шиїтів. Саме тому клірики, або улама, майже завжди були конкурентами шаха, рівними йому, а не вірними підданими, як-от в Османській імперії. І їхній авторитет серед переважно сільського й бідного населення в Ірані був безмежний.
Другий альянс, скерований проти шаха, — це торговці, або базарі. Як явище вони посідали центральне місце в іранській економіці ще до того, як були знайдені перші нафтові резерви в південному Ірані, й до того, як різке зростання цін на вуглеводні почало приносити неймовірні прибутки. Оскільки популярні торговельні шляхи XVIII й XIX століть часто обходили Іран стороною, перські базарі майже не мали конкуренції на внутрішніх ринках. Будь-які спроби похитнути їхню монополію закінчувалися фіаско: наприклад, коли Насреддін-шах надав Британії ексклюзивне право на вирощування й виробництво тютюну в 1890 році, це викликало сильний спротив базарі й шах змушений був відкликати свій дозвіл.
Переддень революції
Окрім зазначених чинників, таких як провал індустріалізації й централізації, а також невдалої спроби підкорити улама й базарі, можна додати й невдачу реформ «білої революції», і стратегічно хибне формування армії, та появу гострого антагонізму з боку нової, освіченої інтелігенції. Вона, отримавши навчання в провідних освітніх центрах світу завдяки реформам шаха, повстала проти нього. 1977 року вже стало зрозуміло, що попри палке небажання Мохаммада залишатись у звичній для нього комфортній обстановці, ситуація в Ірані не залишила йому особливого вибору.
Армія так і не зуміла взяти на себе роль стабілізатора ситуації в 1979-му. Мохаммад і справді приділяв величезну увагу іранським збройним силам. Міністерство оборони було перейменоване на Міністерство війни, а впродовж 1954–1977 років військовий бюджет країни було підвищено в дванадцять разів. Кількість війська зросла до 400 тис. осіб. 1975-го Іран мав найчисельніші сили в Перській затоці. Значні кошти були витрачені на підготовку й утримання військових кадрів. Проте підсвідомий страх Мохаммада, викликаний подіями далекого 1941-го, коли його батько зрікся престолу, а також 1953-го, коли він ледь не втратив престол на користь тодішнього прем’єр-міністра Мосаддега, призвів до того, що шах прагнув будь-які дії військових контролювати особисто, щоб не допустити державного перевороту.
Читайте також: Іран пригрозив США ракетними ударами по військових базах
Чи не найбільшим противником шаха стала нова інтелігенція, яка сформувалася завдяки освітнім реформам, започаткованим іще за часів Рези Пеглеві, численним освітнім програмам і закордонним стипендіям, наданих уже Мохаммадом. Сотні іранських студентів навчалися в США, Великій Британії, Франції. Ключовий ідеолог Іранської революції, соціолог Алі Шаріаті, отримував освіту в Сорбонні, де 1964-го захистив докторську дисертацію. Ліві ідеї, підхоплені ним у Франції, були дивним чином поєднані з ідеями шиїзму, ідеологію якого він назвав «червоним шиїзмом». Садег Готбзаде, один із найближчих сподвижників Хомейні, під час його перебування у Франції навчався в Університеті Джорджтауна (США) й долучився до антишахівського руху ще з-закордону. За іронією долі, Готбзаде став однією з перших (хоча й не останніх) жертв революції, коли в 1979–1980 роках Хомейні почав зачистку своїх колишніх спільників і нинішніх конкурентів.
Жертви революції
Було б цілком помилково й несправедливо вважати, що світська іранська інтелігенція й середній клас, які виступили проти шаха Мохаммада, мали на меті перетворити Іран на ту непримиренну релігійну диктатуру, якою він став після 1979-го. Напевне, в 1970-х вони мало усвідомлювали, наскільки небезпечним буде цей аятола з містечка Хомейні, якого шах насмішкувато називав «набридливий мулла».
Насамперед нова влада взялася за юридичне підґрунтя свого режиму. Кримінальний кодекс був повністю переписаний на основі шаріату, так само як і значна частина цивільного кодексу. Банки переведено на систему так званого ісламського банківського права, яке передбачає, скажімо, заборону проведення фінансових операцій під відсотки. Сімейне право й принципи рівності громадян теж було кардинально змінено. Відразу після революції жінок зобов’язали носити хіджаб — хустину чи шарф, а також довгий плащ (цей закон був остаточно закріплений 1983-го). Уже 8 березня 1979 року, менше ніж за місяць після офіційної перемоги революції, 100 тис. жінок вийшли на вулиці Тегерана з вимогою скасувати нововведення ісламського уряду й залишити в силі сімейне право, закріплене урядом шаха ще 1967 року. Проте було пізно, тож жінки-держслужбовці змушені були одягнути хіджаб; пляжі, спортивні комплекси й громадський транспорт розділено за статевим принципом; жінки не мали права бути суддями; офіційний шлюбний вік для дівчат понижено до 9 років (згодом було змінено на 13 років).
1979 року ісламський уряд не мав чітко сформованої економічної програми. На відміну від соціалістичних революцій в регіоні (наприклад, у Єгипті), Хомейні ніколи не вдавався до популістських реверансів у бік селянства або знедоленого робітничого класу. У 1980‑х уряд ввів жорсткі антиринкові механізми, регулюючи продаж товарів і продовольства, націоналізував усі підприємства й банки, а також загалом узяв під державний контроль ключові галузі економіки. Хомейні прославився фразою про те що, «цю революцію робили не заради цін на дині», він узагалі досить зневажливо висловився, стверджуючи, що «економіка — це для дурнів». Уряд повністю націоналізував виробництво нафти, проте обсяги виробництва за часи Ісламської республіки так ніколи й не сягнули показників до 1979 року.
Вартові революції
За останнє десятиліття контроль над економікою, а отже, і над прибутками від нафти майже повністю перебрали на себе представники Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). Вони повністю контролюють іранську внутрішню й зовнішню торгівлю, а також такі ключові сектори економіки, як нафтопереробну та видобувну промисловості. Нині в Ірані немає жодного справді приватного банку, де хоча б частину акцій не контролювали вартові революції. Жоден будівельний проект не проходить без їхнього попереднього узгодження, під пильним наглядом і найбільший будівельний холдинг країни «Хатам аль-Анбія». Мало того, КВІР створив систему квазідоброчинних фундацій, трастів (боньядів), через які проходять ніким не контрольовані прибутки від видобутку й збуту нафти, газу, продуктів виробництва інших галузей промисловості.
Боньяди — це автономні організації, які не контролюються ні парламентом, ні президентом і безпосередньо підпорядковані верховному лідеру — Руголлі Хомейні. До всього, ці трасти ще й не регулюються загальними законами Ірану, а їхня фінансова звітність повністю засекречена. Одними з найскандальніших стали Фундація пригноблених і скалічених та Боньяд провінції Кудс-Разаві. Перша була створена 1980 року й перебрала на себе контроль над значною частиною власності, конфіскованої в шаха. Фундація не лише контролює понад 500 підприємств і компаній в країні, а й тримає контрольний пакет в Національній іранській нафтовій компанії (НІНК). А останній контролює доходи міста Машад, однієї з найбільших святинь шиїзму (після Наджафа в Іраку). Щорічні доходи цього боньяду, за різними підрахунками, становлять від $150 до $200 млрд.
Утрачена мрія. Невдала революція 2009 року викликала апатію в населення, яке розчарувалося в можливості змін
Значення КВІР зростає усе більше. Із часів Махмуда Ахмадінежада (президент Ірану в 2005–2013 роках) говорять навіть про ймовірну боротьбу за політичний і економічний вплив між вартовими революції й улама. Що з цього вийде й чим це закінчиться — покаже час. Але вже нині зрозуміло, що КВІР настільки зміцніли, що на зміну їхній ревній відданості ідеалам революції прийшла нещадна боротьба за збереження свого економічного впливу й фінансової стабільності.
Неймовірний вплив КВІР чудово ілюструє випадок під час спорудження Тегеранського аеропорту. Фундація пригноблених та скалічених «виграла» тендер на будівництво Першого терміналу летовища, натомість адміністративні й оперативні функції було передано турецько-австрійській групі TAV. Офіційне відкриття було заплановано на травень 2004-го, проте вже на початку травня підрозділи КВІР закрили аеропорт, перегородивши доступ танками, й оголосили, що вони «не допустять, щоби іноземці контролювали безпеку нашого аеропорту». У результаті TAV відмовилася від контракту з Тегеранським аеропортом.
Хто ми?
Після невдалої спроби повстання 2009-го, коли на вулиці столиці вийшло декілька мільйонів людей, суспільство охопила апатія. Несподівані протести наприкінці грудня 2017-го і в січні 2018 року поступово зійшли нанівець, і лише нещодавнє різке й неконтрольоване падіння іранського ріала призвело до локальних акцій протесту в провінційних містах, де основною вимогою протестувальників було поліпшення умов життя. Будь-які заклики проти режиму вмить і жорстко придушуються. На жаль, у самому Ірані (та й серед політичної еміграції теж) немає жодної політичної сили, яка могла б не лише протиставити себе чинному режиму, а й спонукати мільйони невдоволених владою вийти на вулиці.
Із 1979 року іранське суспільство дуже змінилося. Від революційного духу залишилися, мабуть, хіба що пропагандистські плакати й настінні графіті, які завдяки турботі нинішнього іранського уряду досі бовваніють на вулицях міст.
Попри все, іранці не втрачають надії на краще майбутнє. Вони дуже свідома нація, самобутня, горда за свою доісламську історію, освічена і, що важливо, самокритична.
І хоча в них дуже сильно розвинені патріотичні почуття, вони не проти посміятися з себе (а зважаючи на ситуацію в країні, це часто сміх крізь сльози). За останні десять років рівень освіченості серед молоді помітно зріс, чимало громадян працює в науковій, технологічній, дослідницькій сферах. Саме ці люди й формуватимуть майбутнє країни. Серед них кваліфіковані математики, фізики, хіміки, економісти, соціологи… 2014-го іранка Мар’ям Мірзахані стала першою жінкою — лауреаткою Філдісвської премії з математики. Іранська наукова традиція тягнеться іще з давніх часів, а левова частка так званих мусульманських (як їх нерідко називають) середньовічних учених, математиків, винахідників та поетів — це насправді іранці, а не араби. Тож беручи до уваги їхній національний характер, можна не сумніватися: вони не миритимуться довго з тим принизливим становищем, в яке їх поставили драматичні події 1979-го.