Два тижні тому (7 березня) київське «Динамо» безнадійно програло лондонському «Челсі» перший матч 1/8 фіналу Ліги Європи. Програло 0:3, хоча, за великого бажання, суперники могли забити ще. Прірва в поточному класі команд величезна, тож для українських аналітиків усіх штибів це стало черговою підставою позлословити. Річ у тім, що в основі «Динамо» вийшло десять українців (шість із них — вихованці динамівської академії) та поляк Томаш Кендзьора. Скептики поспішили поставити хрест на потенціалі українських футболістів, а програний динамівцями 14 березня 0:5 київський поєдинок ці твердження підсилив.
По-новому залунала пісенька про те, що без іноземців наш клубний футбол приречений на посередність. У приклад наводяться перемоги донецького «Шахтаря», який, орієнтуючись на бразильців, іноді навіть грає в плей-оф Ліги чемпіонів. І як матеріалізація донецького курсу — отримання українського паспорта вже другим донецьким бразильцем Жуніором Мораєшем. З такими темпами наша національна збірна невдовзі буде мало чим схожа на клубну команду. Невже без залучення легіонерів не здатні конкурувати навіть національні команди України, не кажучи вже про клуби?
15 грудня 1995 року — переломна дата для європейського футболу та решти ігрових видів спорту. Саме того дня рішенням суду було стверджено, що чинна система координат у спорті накладає обмеження на вільне пересування робочої сили, чим суперечить статті 39 (1) Угоди ЄС. В історію цей процес увійшов як «cправа Босмана». За його підсумками гравці отримували право на безкоштовний трансфер по завершенні своїх контрактів, а в європейському футболі зник ліміт на іноземних футболістів. А до того команда одночасно могла використовувати на полі не більше трьох легіонерів, і через те тодішні клуби не втрачали ідентичності країни, яку вони представляють, навіть за умови, якщо, приміром, лідерами італійського «Мілану» кінця 1980-х були голландці Ґулліт, Рійкард і ван Бастен, а в «Барселоні» початку 1990-х виділялися болгарин Стоїчков, данець Лаудруп і голландець Куман.
Читайте також: Зимовий спорт: крига скресла
Після того як «правило Босмана» почало діяти, власники клубів немов збожеволіли. Тоді ще можна було зрозуміти керівників міланського «Інтера», мадридського «Реала» чи тієї ж «Барселони», котрі почали кожен на свій лад скуповувати символічні збірні світу. Натомість дивним видавалося бажання клубів із невеликими бюджетами теж іти в ногу з часом: вони скуповували посередніх іноземців, губили власний стиль і впізнаваність. На початку 2000-х ці тенденції запанували і в українському футболі. Одних — від невеликого розуму, інших — через бажання додати екзотичності, третіх — із корисливою метою, але якоїсь миті український футбол заполонила мода на легіонерів, яких в українському чемпіонаті ставало чи не більше, ніж власне місцевих футболістів.
Але в тому й річ, що глядач швидко наситився норовистими балканцями, колоритними (здебільшого тільки зовні) африканцями й бразильцями, зрозумів, що нічого особливого в них немає, що вони такі самі люди, і почав вимагати якості. А заодно проявилася ностальгія за тими часами, коли в українських командах грали тільки «свої». Утім, до закликів фанатів залучати більше українських футболістів тренери та власники клубів уже не дослухалися. Вони ввійшли у смак. Тож доходило навіть до того, що «Шахтар» і харківський «Металіст» (на межі першого й другого десятиліть) в окремих поєдинках грали без українців у складі взагалі. Трохи отямитися представників цих та деяких скромніших за фінансовими можливостями клубів змусив лише мінімальний ліміт на легіонерів.
Ситуація в європейському футболі суттєво не відрізнялася. Футбол став рішуче космополітичним, і на цьому тлі з представників топ-чемпіонатів вирізнявся хіба що іспанський «Атлетік» із Більбао. Попри «правило Босмана», клуб і далі орієнтувався виключно на футболістів із баскським корінням. Цих принципів команда притримується від дня свого виникнення в далекому 1898 році й не зраджує їм донині.
Хоча глобалізація, звісно, вплинула й на «Атлетік». Адже отримавши нагоду залучати необмежену кількість футболістів з неіспанським паспортом, баски розширили географію селекції й почали шукати своїх земляків далеко за межами Піренейського півострова. Щоправда, гравців, які відповідали б високим критеріям, теж знайти непросто, але іноді діаманти (на кшталт французів за національністю Біксанта Лізаразю чи Емеріка Ляпорта) таки трапляються.
Читайте також: Цивілізаційний прорив в українському спорті
Ураховуючи той факт, що «Атлетік» не найзаможніший іспанський клуб, своїх лідерів він утримувати не здатен, то вкупі зі специфікою комплектації та ширшими можливостями суперників попервах це виливалося для басків у не найвидатніші результати. Утім, попри те, що до середини 1980-х «Атлетік» вигравав чемпіонати Іспанії вісім разів, а з 1984-го не може здобути жодного лідерства, ніхто в клубі змінювати концепції комплектації не збирається. Така принциповість басків — явище унікальне й аналогів на такому рівні не має.
В Україні після київського «Динамо» 1990-х, котре за совковою традицією ще мало змогу залучати всі вершки українського футболу, першу спробу створити щось на кшталт національної команди спробував у «Дніпрі» Євген Кучеревський. Тренер зібрав у команді футболістів, здебільшого списаних із «Динамо» та «Шахтаря», доукомплектував їх вихованцями дніпровського футболу й створив колектив, котрий непогано виступав, зокрема, і на євроарені, перемагав 3:0 німецький «Гамбург». Найцікавіше, що за Кучеревського забраковані грандами Кернозенко, Єзерський, Михайленко, Радченко, Венглинський, Шелаєв і Максимюк заграли так, що невдовзі саме на основі «Дніпра» Олег Блохін почав формувати збірну, яка вперше в історії незалежного українського футболу пробилася на чемпіонат світу (2006).
Експеримент Кучеревського виявився вдалим, проте надалі повторити його не ризикував фактично ніхто. Аж до наших днів — до спроби Олександра Хацкевича відродити національне «Динамо». Але про це — трохи нижче…
На дещо нижчому рівні чотири роки тому виник інший, воістину унікальний прецедент. Відроджене івано-франківське «Прикарпаття», поновивши свій професійний шлях у другій лізі, оголосило курс на комплектацію із вихованців виключно місцевого футболу. Цього курсу тренер команди, уродженець Косова Володимир Ковалюк, притримується й досі. Попри скептичне ставлення, «Прикарпаття» (яке ще називають «Командою рідного краю») виступає доволі успішно.
Торік франківці стали одними з переможців другої ліги й пробилися до першого дивізіону українського футболу. Там теж не загубилися й після осінньої частини сезону посідають місце в десятці найкращих. Зрозуміло, що фінансоване з міського бюджету «Прикарпаття» не спроможне утримувати у своєму складі найобдарованіших своїх виконавців, на кшталт Володимира Приймака, котрий виступає зараз за вищоліговий «Львів». Важко клубові запропонувати й спокусливі умови зірковим (за українськими мірками) Волошиновичу або Худоб’яку. Однак клуб і далі притримується патріотичного напряму й цим заслуговує на особливу любов своїх фанатів. А це, можливо, і краще, ніж окремі перемоги й титули.
Читайте також: Пас на корупційну складову
Прикметно, що восени 2017-го ще друголігове «Прикарпаття» перемогло в матчі за Кубок України в галицькому дербі вищолігові львівські «Карпати» — клуб, який теж декларував наміри грати суто місцевим колективом, але після серії невдач від цієї задумки відмовився.
Українізація найтитулованішого українського клубу, київського «Динамо», розпочалася ще за попереднього тренера Сергія Реброва. Щоправда, маючи в обоймі доволі якісних легіонерів, молодих українців він до складу хоч і вводив, проте не надто впевнено. Хай там що, але за Реброва в основі киян заграли клубні вихованці Рибалка, Макаренко, Буяльський, почав регулярно виходити один із лідерів нинішньої команди Циганков.
Проте рішучості процес українізації складу киян набув із приходом на тренерський місток тріо легенд клубу — Хацкевича, Лужного й Шацьких. Плавно, поволі, але ці тренери творять те «Динамо», яке хочуть бачити динамівські фанати. Показово, що навіть після прикрих домашніх 0:5 від «Челсі» ультрас проводили команду оплесками й гучним «Разом і до кінця». Однак це ультрас. А пересічний уболівальник, котрий спостерігає за грою команди вряди-годи, налаштований критичніше. Здебільшого обраний Хацкевичем і його тренерським штабом курс вважають згубним.
На жаль, люди не прагнуть знати своєї історії. Навіть зовсім свіжої. Іконою динамівського стилю є Валерій Лобановський. Тож варто подивитися, скільки часу свої великі команди вибудовував він. Узяти б, для прикладу, легендарний колектив другої половини 1980-х, вінцем якого стала перемога в Кубку кубків (1985/1986) і, у складі збірної СРСР, фінал Чемпіонату Європи (1988). Фактично формування цього колективу почалося ще 1977-го, коли в команді з’явився 19-річний центральний захисник Сергій Балтача. Згодом один за одним прийшли Володимир Безсонов, Анатолій Дем’яненко, Віктор Чанов, Олександр Заваров, Олег Кузнєцов, інші в майбутньому видатні майстри. Про Олега Блохіна, який виступав у «Динамо» з 1971-го, узагалі можна промовчати, адже це унікум. Настільки довго гравці не затримуються взагалі у футболі, не лише в одному клубі. Так ось, у процесі побудови зіркової команди «Динамо», бувало, скочувалося навіть на десяте місце в чемпіонаті СРСР, а Лобановський дивом уникав відставки. А потім киян наче прорвало!
Із «Динамо» 1990-х ситуація майже ідентична. Перший представник колективу, вершиною якого став вихід у півфінал Ліги чемпіонів (1998/1999) і несправедлива поразка там від німецької «Баварії», з’явився 1989-го. Мова про згодом видатного капітана Олега Лужного. 1993 року, за тренерства Михайла Фоменка, в команду влилися обдаровані Сергій Ребров, Олександр Шовковський, Владислав Ващук, Юрій Дмитрулін, Сергій Федоров. А з 1994 року вже тренер Йожеф Сабо почав виставляти юного Андрія Шевченка, також у команду прийшли Юрій Калитвинцев, Юрій Максимов, Віталій Косовський. 1995-го «Динамо» поповнили Олександр Хацкевич, Валентин Белькевич, Андрій Гусін, які при цьому до складу не потрапляли. Основним відразу став лише захисник Олександр Головко. А наприкінці 1996-го після арабського «заслання» повернувся Лобановський, який і огранив камінь, який спочатку видавався простеньким.
А що ж нинішня команда, якою керує вже тренер Хацкевич? Показовий приклад: 2015-го, коли динамівці грали з тим же «Челсі» в Лізі чемпіонів уперше, у команді було лише три представники нинішньої команди — півзахисники Сергій Сидорчук, Віталій Буяльський і Денис Гармаш. Решта українців з’явилася пізніше.
Чудес у професійному спорті не буває. І підтвердженням цьому є не лише «Динамо» Лобановського, а й новоспечений чемпіон світу з біатлону Дмитро Підручний, котрий у першій своїй гонці на Кубку світу в грудні 2012-го посів лише 98-ме місце серед 103-х учасників. Навряд чи тоді хтось міг уявити, що через сім років цей спортсмен переможе в боротьбі за золото найсильнішого біатлоніста нашого часу Йоганнеса Бьо з Норвегії в перегонах Чемпіонату світу. Та Підручному повірили — й у нього вийшло. Може, якщо зараз повірять Хацкевичу, то вийде в Циганкова, Миколенка і Шапаренка?