Вихід на перше місце в президентських рейтингах коміка Володимира Зеленського в країні, яка перебуває в стані зовнішньої агресії та давно перезрілої потреби глибоких внутрішніх реформ, став підсумком тривалої деградації політичного життя нашої країни. Адже впродовж останніх десятиліть ідеологічно дезорієнтоване українське суспільство дедалі частіше обирало обгортку, а не вміст. А за цих умов логіка шоу-програми «обери мене» замість змагання програм розвитку країни невблаганно вела до еволюції політики — від використання щоразу більшої кількості елементів шоу до звичайного шоу-бізнесу.
Тому шоумени замість державних діячів — невідворотний результат еволюції політичного процесу в країні, де немає політичної структуризації суспільства на більш-менш сталі групи за соціально-економічними інтересами серед громадян, а отже, і політичних сил, які їх репрезентували б. Від часу Помаранчевої революції чітким був світоглядно-цивілізаційний поділ на проросійську частину виборців, що ностальгують за радянськими часами, і проукраїнську та проєвропейську. Однак це не могло замінити нормального структурування суспільства й політичних сил за внутрішньополітичними інтересами, а було сурогатом, який лише поглиблював проблему.
Криза представницької моделі
Обіцяння всього всім, орієнтація на представників одночасно різних верств населення, які часто мають протилежні інтереси, не залишала альтернативи виродженню представницької моделі управління країною в конкурс «містер вибори такого-то року та його команда». Таким чином, відбувалося розмивання самої суті представницької демократії. А вона, як відомо, передбачає, що обрані під час періодичних волевиявлень представники репрезентують запити тих чи інших громадян і їхніх груп за інтересами під час визначення державної політики. Та для того люди мають бодай усвідомлювати, до якої суспільної верстви належать, у чому полягають її інтереси та в чому їхня відмінність від інтересів інших груп. Тоді можна контролювати виконання чи невиконання взятих певними кандидатами або політичними силами зобов’язань щодо обстоювання цих вимог.
Читайте також: Вибори і шоу-бізнес голос за голос
У традиційних представницьких демократіях політичні сили принаймні намагаються реалізувати політику, обіцяну на виборах, в інтересах своїх прихильників, хоча її і не сприймають опоненти. Час від часу відбувається ротація, і переваги своєї стратегії стараються продемонструвати представники протилежного табору. Однак ці табори та їхній електорат загалом визначені й переважно стабільні. В Україні ж політичні проекти завжди орієнтувалися одночасно на найрізноманітніші верстви населення, прагнучи максимізувати власну електоральну базу. Навіть більше, вони часто свідомо уникали артикуляції того, що різні групи громадян мають різні інтереси, а їхній захист та узгодження і є одним із завдань представницьких органів влади. У результаті процес політичної структуризації суспільства та формування під неї справжніх політичних партій, які обстоювали б чітко зрозумілу позицію в Україні, і досі залишається в зародковому стані.
Ідеологічна дезорієнтація
Не маючи уявлення про власну належність до конкретної соціальної верстви, її інтереси чи політичну ідеологію, яка сприяла б їхньому захисту, українці досить умовно самовизначаються під час опитувань щодо своїх поглядів. Зокрема, як свідчать тривалі дослідження Центру Разумкова на тему «Ідеологічні орієнтації громадян України», станом на 2018-й більшість (58%) заявила, що дотримується центристської позиції, 23% стверджували, що тяжіють до лівого ідеологічного крила та 18% — що до правого. Однак під час спроб деталізації починалася ще більша «каша». (Що й не дивно, адже ідеологічних партій в Україні фактично немає.) А передвиборча риторика політичних сил взагалі переважно соціал-популістська упродовж багатьох років незалежно від того, із яким ідеологічним табором вони прагнуть асоціюватися. Таким чином, за даними згаданого дослідження Центру Разумкова, 53% не змогли визначитися щодо самоідентифікації з тим чи іншим ідейно-політичним напрямом. А серед тих, хто зробив це, лише 39,6% вважає, що в Україні є політсила, реальна діяльність якої відповідає цьому напряму. До речі, 2014-го частка таких громадян становила 61,8%.
В умовах політичної неструктурованості українського суспільства упродовж останніх двох десятиліть вітчизняну політику супроводжувала постійна зміна лідерів і партій, однак при цьому недоторканною залишалася сутність системи. Масштабні кредити довіри стрімко надували рейтинги, але потім так само стрімко змінювалися глибоким розчаруванням. Єдиним шансом для політика уникнути цього було не встигнути прийти до влади. І кожна нова хвиля державних діячів щораз більше експлуатувала настрої тієї частини громадян, яку мало цікавили справжні наміри політиків. Такі «нудні питання», як справжній зміст програм, адекватні реаліям механізми їхнього втілення, персональний склад команд, які мали б усім тим займатися, і, нарешті, джерела фінансування того чи того політика (і його партії) та пов’язані з цим зобов’язання перед спонсорами, залишалися поза увагою. Коли ж усі ці фактори давалися взнаки після потрапляння певного лідера чи його політичного проекту у владу, замилування змінювалося стрімким розчаруванням.
Читайте також: Гримаси шоу-політики
Наприклад, рівень підтримки Віктора Ющенка (39,9%) в першому турі президентських перегонів 2004 року різко обвалився вже під час парламентських 2006‑го. А потім упав до 5,5% на момент перевиборів президента у 2010-му й до 1,1% за його політсилу під час парламентських перегонів 2012-го. Результати Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) на виборах депутатів парламенту зросли від 7,3% у 2002 році до 30,7% у 2007-му. Утім, після того як вона майже два з половиною роки покерувала урядом (грудень 2007-го — березень 2010-го), рівень її підтримки знизився до 25,1% у першому турі президентських перегонів 2010 року та до 12,8% на виборах президента 2014-го (попри те що в них не брали участі традиційно неприхильні до неї Донбас та Крим).
Рейтинг Сергія Тігіпка, коли він балотувався в президенти 2010 року, стрімко підскочив до 13,1% на ефекті новизни обличчя. Але після входження політика до уряду Азарова та ініційованих у ньому соціальних реформ обвалився до 4–5%. Саме таким (5,2%) він був зафіксований на президентських перегонах 2014-го. Віталій Кличко, маючи рейтинг 2–3% ще за рік до парламентських перегонів 2012-го, здобув для свого політпроекту 14%. Напередодні Євромайдану симпатиків лідера УДАРу серед тих, хто мав намір проголосувати, було 20–25%. Одначе після революції рівень прихильності до нього стрімко скотився вниз і до моменту зняття кандидатури на користь Петра Порошенка упав більш як удвічі (нижче 8%). Стрімке зростання рейтингу простежується і в Анатолія Гриценка, який на виборах глави держави 2010 року здобув 1,2%, а 2014-го — вже 5,5%. Наразі опитування дають йому до 10%.
Різкого злету, а потім обвалу зазнала за останні п’ять років і «Свобода» та Радикальна партія Ляшка. Остання ще 2012-го набрала ледь 1,1% голосів, а на президентських перегонах 2014-го «головний радикал» посів третє місце з 8,3% прихильників. На виборах глави держави 2010 року висуванець «Свободи» здобув 1,4%, а вже під час парламентських 2012-го ця політсила отримала 10,4%. Однак вибори президента 2014 року засвідчили різкий спад підтримки «Свободи», представники якої 2014-го не виконали покладених на них сподівань: 25 травня Тягнибок знову дістав лише 1,2% голосів.
Аеродинаміка різких злетів
Проте класикою жанру все ж таки можуть вважатися Петро Порошенко та Володимир Зеленський. За першого ще восени 2013-го готові були проголосувати не більше ніж 3–4%, однак менш як за півроку він став фаворитом перегонів і в підсумку здобув безпрецедентний результат: 54,7% в першому турі. Проте вже за кілька років рейтинг уже чинного президента опускався до 10%, і наразі жодне опитування не дає йому шансів на понад 16–18% у першому турі очікуваних виборів. Натомість бачимо сходження чергових «зірок». Рівень підтримки на посаду президента країни чергового «кота в мішку», популярного коміка Володимира Зеленського, підскочив із 11% з грудня 2019-го до 25% у березні, ситуація дедалі більше скидається на ривок Порошенка п’ять років тому. Причому мало кого з виборців цікавлять його істинні плани та програма, персональний склад команд чи джерела фінансування виборчих кампаній.
В умовах політичної неструктурованості не може бути логічного й системного позиціонування політичних сил із питань розвитку суспільства. Їхні дії та заяви хаотичні й рефлекторні. А діяльність опозиціонерів вироджується в пошук і відбір ініціатив або дій чинної на той чи інший час влади, які здаються найзручнішими для критики чи привернення уваги певної частини населення. Не кажучи вже про несистемність, взаємосуперечність, а нерідко й повну відірваність від реального життя пропозицій, які висуваються натомість у прагненні здобути «лайк» від аудиторії, що слухає або дивиться політика в конкретний момент. Люди не готуються до того, яку реальну політику проводитимуть їхні обранці за межами розуміння, що проблема не в невиконанні явно нездійсненних обіцянок, а в тому, що вони роздаються. Тоді як країна потребує конструктивних програм та політичних сил, які були б здатні пропонувати реалістичну альтернативу.
Читайте також: Президентські вибори. Участь – не перемога
Брак конструктивної програми першочергових кроків, кінцевої мети та способів її досягнення є однією з причин того, що нинішній політикум так надмірно й цілком штучно фрагментований. Адже мислення відбувається категоріями особистого інтересу лідерів чи їхніх спонсорів. Головним критерієм є те, чи відповідає певна дія або риторика інтересам збереження при владі або ж приходу до неї з метою використання інструментів, які вона надає для власного збагачення.
Попри щораз вищу ціну кожної наступної революції для суспільства та країни, більшості громадян усе-таки простіше й далі виявляти героїзм чи хвилю гніву раз на дев’ять років, ніж відповідальніше підходити до свого волевиявлення під час виборів. Скажімо, уважніше вивчати бекграунд чи справжні погляди тих чи інших кандидатів або їхніх спонсорів, розробляти політичну пам’ять і контролювати виконання політиками взятих у минулому зобов’язань. Таким чином, хоч позірно проблема полягає в дефіциті відповідальних, ідеологічних і послідовних політичних сил, однак коріння її в ставленні до політики й політиків самого суспільства. Адже саме воно створює запит на шоу, на яскраві, але безвідповідальні заяви й обіцянки замість реалістичних програм, не замислюючись про наслідки.
Ілюзія «покарання» чергових політпроектів і заміна їх аналогічними «новими» обертається тільки втраченими для країни й самих виборців часом і можливостями. Творці та спонсори цих починань від початку враховують їхню недовговічність, завчасно готують запасні варіанти, намагаються встигнути відбити вкладені ресурси за той короткий період, який їм вдається утримуватися на політичному олімпі. Крім того, надвисока волатильність української політики в умовах її еволюції в напрямі шоу дедалі більше шкодить державності як такій. Невиправдані сподівання на зміни, шанс на які доводиться виборювати під час нових революцій щоразу вищою ціною, викликають дедалі помітніше розчарування не в окремих політиках, а політичному класі та політичній системі загалом. Зростає схильність до ще імпульсивніших, позбавлених здорового глузду рішень під час виборів чи революційних струсів.
Отже, безальтернативним способом подолання проблеми все ж таки залишається не постійна зміна облич політичного класу, а навчання громадян на власних помилках і дозрівання до більшої відповідальності. Щоб це відбувалося швидше, ціна була не надто високою, а наслідки незворотними, лідери думок мають виявляти вищий рівень відповідальності під час формування в громадян реалістичної картини політичної дійсності. І замість заробляти дешевий авторитет, експлуатуючи усталені стереотипи та граючи на популістських струнах, наполегливо й критично повинні роз’яснювати, чого насправді коштуватимуть приємні обіцянки, формувати альтернативні прагматичні орієнтації на основі реалістичного сприйняття складної дійсності та її поліпшення.