Тоді в Києві відбувалися мирні протести. Андрій працював в Одесі: половину часу сантехніком, а половину помічником нотаріуса чи то навпаки, він уже й сам заплутався. За п’ять років до того, якраз під час кризи 2008-го, дізнався, що його дружина вагітна. Криза зжерла «чисті» робочі місця, і юристові, чиїми останніми посадами були комерційний та виконавчий директор дрібних фірм, за фахом нічого не світило. Але він не склав руки, а звернуся по допомогу до давнього товариша, сантехніка-професіонала. Той погодився навчити Андрія базових навичок, і разом вони влаштувалися в ЖЕК. Так Андрій став сантехніком. Із дружиною згодом розійшовся, але не забував дбати про доньку, яка народилася у квітні 2009-го. Та й собі хотілося гідного життя, тож працював відчайдушно, брався за будь-які замовлення, доріс до майстра. Але й про юриспруденцію не забував: влаштувався помічником нотаріуса. Графік день через день: сьогодні ти сантехнік, завтра помічник нотаріуса; сьогодні ти помічник нотаріуса, а завтра сантехнік. І так день у день. Ну що може змінитися в цих днях бабака?
Але зміни далися взнаки вже скоро. Луна київського Майдану докотилася до Одеси. Навесні новостворена Самооборона розгублено дивилася на Куликове Поле та його наметове містечко, яке прямо погрожувало перетворити місто білих акацій на «Одеську народну республіку» (до речі, сьогодні просто на стіні колишнього пивзаводу «Гамбрінус» можна побачити графіті «ОНР», отже, загроза все ще існує, хоч і ретельно ховається). Андрій без зайвих роздумів приєднався до Самооборони, дуже вже міцно смердів совком та чужинним ординським устроєм пропонований куликовцями світ. І почалося. Після заколотів у Криму і на Донбасі вуха інтервенції стирчали в Одесі скрізь. Було відверто страшно. Хлопці, хоча серед них траплялися літні чолов’яги, та й самому Андрієві було вже майже 36, виставили блокпости довкола міста.
Читайте також: У боротьбі за кров
Без серйозної зброї і захисту. На що вони розраховували? Кажуть, що, коли треба, розбиралися б голіруч. Одного разу на сусідній блокпост проїжджі кинули гранату. Дякувати Богові, обійшлося. Але тоді Андрій чи не вперше замислився про майбутнє заняття. Втім, майбутнє ще не настало. Воно лише тихо підбиралося, ховаючись за дерев’яними щитами, з якими самооборонівці вийшли 2 травня захищати марш за єдину Україну. Раптом на Соборну площу, де мав пройти мітинг, з усіх дірок полізли озброєні люди з помаранчевим скотчем на рукавах (кажуть, за такою ознакою міліціонери Фучеджі, тодішнього одеського голови МВД, відрізняли «своїх»). Андрія було поранено одним із перших. Але історія 2 травня не налякала самооборонівців, а, навпаки, змусила замислитися про подальші дії, зокрема й про безпеку. Сьогодні в Одесі мало хто згадає, що на початку славнозвісного проекту «Канатна, 35» стояла група із Самооборони за участю Андрія й що саме вони облаштували будівлю для роботи. Тут улітку 2014-го зібралося чимало однодумців. Звідси для Андрія почалася дорога — у прямому й переносному сенсі.
Дороги на Донбасі не дуже, а тоді взагалі були ніякі. Які території лишаються окупованими, а які вже наші, зрозуміло було не завжди. Але їхати треба, бо якщо не допомогти армії зараз, то армія не допоможе тобі. В Одесі після 2 травня дуже гостро відчули, що таке небезпека. Відчував це й поранений Андрій. Дерев’яний щит — це красиво, але не вихід. Тому почалася масштабна робота зі зміцнення ресурсів вояків. Скільки волонтерських рейсів зробив тоді Андрій, він, певно, і сам не порахує. Скільки бійців, які йшли на фронт, екіпірував. Рано чи пізно це все не могло не датися взнаки: як і багато хто з військових волонтерів, Андрій вирішив піти служити. На базі волонтерської групи з’явився окремий підрозділ ВМС.
Читайте також: Локальна ековійна
Під Маріуполем Андрія відтепер знали за позивним Нотаріус. Служба в Секторі М зони АТО показала війну зсередини. Чоловік багато що зрозумів стосовно буднів мирного населення Донбасу, чим живе й чим дихає ця земля. Можливо, тоді він і збагнув, ким він ма бути. Майбутнє Андрієве ще не настало. Ще йому судилося повоювати під Широкиним, бути переведеним на ротацію, побачити зсередини штабні будні. На фронті чоловік зрозумів усю важливість рятувальної служби й пропонував проводити тренінги з тактичної медицини, але в Південному оперативному командуванні сказали «не на часі». І Андрій, уже добре навчений військових правил, вирішив, звільнившись, зайти з іншого боку.
Пройшовши численні інструктажі, зокрема великий і серйозний парамедичний тренінг від європейських фахівців, Андрій здобув певну кваліфікацію і вступив до лав волонтерської організації АСАП «Хоттабич» (якщо ви не знали, ASAP перекладається як As Soon As Possible). Там працюють ротаційним методом, заїзд через заїзд. Працюють не лише на евакуації військових, а й із місцевими: від тих, хто скаржиться на високий тиск, до тих, у кого ось-ось почнуться пологи. Зарплати не отримують. Часто справляються лише дивом. Згадуючи ці часи на своїй сторінці у Facebook, Андрій каже, що навіть події десятирічної давності здаються йому не такими далекими, як той період. Це не дивно: такі насичені дні навіть у діючій армії далеко не завжди. Тут йому довелося і рятувати, і втрачати, бути водієм і лікарем (хоча сам Андрій завжди підкреслює: парамедик не лікар, ми лише «маленькі помічники»; але коли на тобі червоний хрест, а навкруги війна, трапляється всяке). Довелося попрацювати зі славнозвісною Тайрою. Пощастило здобути нових друзів.
…Цікаво, що про фах сантехніка Андрій і на війні не забув. Він жартома казав, що не раз відповідав ще в Широкиному на дзвінки клієнтів: «Ні, даруйте, на жаль, я не можу виїхати подивитися… Вибачте, я трохи зайнятий… БАХ! БАХ!». А під час короткої відпустки повернувся до колишніх побратимів-морпіхів, щоб установити їм душ.
Читайте також: Кришнаїт у ЗСУ
Але статус рятувальника-волонтера досить непевний, хоч як крути. Здобуту кваліфікацію хочеться застосовувати та підтверджувати. Майбутнє вже настало! Лишилося зробити крок. І Андрій його зробив.
Сьогодні Андрій є одним із найбільш цінованих медиків своєї частини фронту. Він служить у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні, пройшов за чотири місяці повний курс перепідготовки на «Десні», був одним із найкращих (ті, кому довелося там побувати, тільки поважно хитають головою) і має тепер посвідчення санінструктора міжнародного класу. Легко міг би поїхати просто зараз працювати на швидкій чи в рятувальних службах за кордоном, тим більше що на кваліфікованих спеціалістів цього напряму в Євросоюзі неабиякий попит. Але лишається на Сході України. Там, де війна. Кількість урятованих ним уже й не полічити. Але, певно, найціннішим є те, як відверто пишається батьком уже десятирічна донька Катерина.