І, хоч як дивно, це ніколи багато не важило для мене самої. А восени 2014-го подруга з Росії запитала про це, і я чесно відповіла, що не знаю, до кого себе зараховувати, бо самі батьки були не впевнені у своїй національності. Подруга дуже здивувалася. Для неї це як не знати власного прізвища чи по батькові. Тоді вона уточнила: «А взагалі ти за кого? За Росію чи Україну?». І це було ніби на іспиті, коли треба обрати єдину правильну відповідь із двох можливих. Здається, я тоді вперше замислилася, що не можу отак відразу стати на якийсь бік остаточно, а подруга знову дивувалася: чому я не впевнена? Чому не обираю якийсь бік у конфлікті?
Далі я стала помічати, що навколо безліч людей, які не могли точно сказати, за кого вони чи проти кого. Набагато легше критикувати якісь конкретні дії, але не країну загалом. А потім із місцевих ЗМІ стали знову лунати запитання, а що означає для нас «быть русским»? Питання, я так розумію, риторичне, бо далі йде відповідь: бути росіянином означає любити свою землю, плакати від віршів Єсєніна, захоплюватися берізками, вміти допомагати та прощати. Автори того ролика навіть запровадили термін «сермяжной русскости», до чого нас усіх постійно закликають захищати власну землю, любити її та бути «русским» усім серцем. І виходить, що росіянином можна бути не за походженням, нацією, а за покликанням. У «республіці» навіть оголосили конкурс творів «Что для вас быть русским?». Найкращі роботи зачитували в радіоефірі й нагороджували. І чомусь я відчуваю в цій пропаганді більшу примусовість, аніж за всі роки чинної України. А ще в місцевих новинах сказали, що десь на Житомирщині чоловікові з Луганська розірвали рот, бо він розмовляв лише російською. І це страшно, бо в якийсь момент починаєш вірити цьому, боятися та… обирати.
Читайте також: Під підозрою
Була в нас у школі вчителька української. Завзята українка, я не зустрічала більше таких людей. Говорила лише українською, відповідала українською, коли до неї зверталися російською. Носила вишиванку, фарбувала губи та ходила на підборах навіть у похилому віці. А за вікном був початок дев’яностих, коли освіта різко стала немодною, стало немодно читати й вчитися теж. Батьки один за одним почали відмовлятися від уроків української, а директорка це дозволяла. Ми просто сиділи на її уроках: в’язали, виконували домашні завдання з інших дисциплін. Піти не могли, бо далі були інші заняття, і заважали іншим, хто ще хотів чогось навчитися. Вчителька ненавиділа нас, адміністрацію школи, але нічого не могла вдіяти й говорила з нами лише українською — то була її єдина зброя проти системи. Хтось із хлопців крикнув тоді на неї: «Жаба», а вона вдала, ніби не почула цього…
Читайте також: Навіщо їм це
Потім часи різко змінилися, ми стали державою, мова стала державною. І вчителька змінила свій статус, не зрадивши звичці носити підбори та фарбувати губи у яскраві кольори. Більшість із нас, тих, хто в’язав тоді на уроках і заважав їй, потрапили до її класу з поглибленим вивченням української… Вона відверто знущалася над нами! Ми мало що розуміли, але на щось ще сподівалися. Її уроків була більшість за програмою, ми проводили весь час із нею та без неї в бібліотеці поруч — вчителька домовилася про власні заняття там. Лягали спати з Баркою та Багряним, вчили за чверть по 20–30 віршів, а вона вдавала, ніби це цілком нормально… І потім на батьківських зборах назвала тих, хто ніколи більш як двійку з її дисципліни не матиме… Ми стали її солдатами та карт-бланшем у цій війні. Вона ніколи не запитувала, за кого ми чи проти кого, ми просто жили в літературі, переказуючи Загребельного та Стельмаха, постійно читаючи: вдень, уночі, на вихідні та свята, на зупинках та в холодних квартирах. Її завдання ставали складнішими, а ми, здається, жили в школі. Я думаю, що все це було не за програмою. І свій час вона витрачала теж не за гроші, компенсуючи відсутність власної родини, своїх дітей. Вона дала нам усім пестливі прізвиська, звертаючись лише так. Батьки, певно, бачили нас менше, ніж учителька… А потім були випускні іспити, які одночасно стали вступними до місцевого вишу. Ми вступили майже всі. Ті, хто не потрапив тоді до нашої групи, вважали це найбільшою трагедію в житті… Професор із вишу казав, що навряд чи повірить, що дехто з нас вивчив усе це лише за два роки на уроках тієї вчительки, тієї місцевої дивачки, Дон Кіхота в спідниці, яка змогла прищепити таку любов до книги, до слова, до віршів, якою віддано любила сама.
Читайте також: Територія «чесності»
Моя дитина має українське свідоцтво про народження. Дипломи про вищу освіту в мене теж українські, як і ступінь кандидата наук. Було б дивно відмовлятися від усього цього лише за одне літо 2014-го, перекреслити спогади, минуле, роки власного життя. І чомусь усі чотири роки я пригадую ту дивну вчительку, яка ніколи не казала нам про любов до власної землі чи української пісні, але вчила цього постійно власним прикладом, своєю любов’ю, вчинками, книжками. Здається, жодного разу вона не міряла свої почуття словами, але скільки ж тепла було в її голосі, коли читала нам вірші або уривки з творів… Ми мандрували великою країною разом із героями книжок, страждали, любили, боролися разом із ними й на щось сподівалися. Відмовитися — це зрадити насамперед їй, хоча її, мабуть, уже не має серед живих. Але на нашій землі лишилися її учні, які й досі згадують ті вірші, які ми вчили не за програмою, ті книжки, які читали перед сном у юнацтві, їхніх героїв, які стали нам друзями в дивні дев’яності, той дивний приклад любові до слова, відданості професії, яким була та маленька жінка з великим серцем. Здається, неможливо навчити любові, але можна показати власну любов, стати прикладом своїми вчинками та боротися так, як можеш: відданістю.