З поставленим у заголовку запитанням насправді все просто. Так, історія Речі Посполитої — це наша українська історія. Але для ствердної відповіді ми повинні усвідомлювати кілька важливих речей. Віра в те, що держава тієї або тієї сучасної нації існувала завжди і її населення завжди знало, хто воно є і як зветься їхній край, є помилковою. Здається, що історія сучасної України тільки підтверджує цю тезу з нашою любов’ю шукати українців серед трипільських горщиків або видивлятися міфічних укрів на фото табличок однієї книжки, у якій ідеться про «справжню історію України».
Не можна довести, що простий мешканець Києва, Львова, Кам’янця чи Луцька та навколишніх територій у XVI столітті знав для себе іншу державу, ніж Велике князівство Литовське чи Корона Польська, а після 1569 року поступово усвідомлював, що живе в Речі Посполитій. Але навіть із цими базовими орієнтирами теж будуть чималі проблеми. Бо може з’ясуватися, що маркером його ідентичності було власне місто (місце) проживання, поєднане з етноконфесійною належністю та родом занять. Усі вони були підданими верховного володаря (короля чи князя), проживали в певному місці, мали різноманітні родинно-свояцькі зв’язки, що й слугували для них основою впродовж усього життя. Принаймні про це вони знали досить добре. На грошах, що були в обігу, були зображення володарів, як живих, так і покійних. І якщо людина навіть не вміла читати, то принаймні знати того, хто зображений на монеті, вона мала б.
У межах однієї держави
Утворена в Любліні 1 липня 1569 року Річ Посполита як федерація Корони Польської та Великого князівства Литовського проіснувала аж до 1795-го, коли внаслідок третього поділу була стерта з політичної карти тогочасного світу. Отці-засновники мали на меті цілком прозаїчні справи, що турбували їх на той час. Велике князівство Литовське не давало собі ради з війною, що велася з Московським царством, а Королівство Польське мало б стати тим, хто прийде на порятунок. Так і вийшло. Прагнення до унії, а разом із тим здобуття нових земель, яке розпалювало уявлення коронної шляхти щонайменше від початку XVI століття, були одними з головних на порядку денному кожного із сеймів.
Станом на 1619-й. Терени Речі Посполитої
Смерть Сиґізмунда II Авґуста 7 липня 1572-го, лише через три роки після створення Речі Посполитої, хоч як парадоксально, не ліквідувала унії. Навпаки, стала мобілізуючим фактором для шляхти, аби напрацювати стійкі та, як видавалося на той час, дієві правила обрання нового володаря. Закладена в акті унії засада виборності монарха пройшла випробування під час першого безкоролів’я. Обрання королем Генріха I Валуа та особливо Генрикові артикули, ті pacta conventa, які стали обов’язковим елементом початку панування кожного наступного монарха, змінили Річ Посполиту. Відтепер монарх давав обіцянки своєму народові та присягався їх виконувати. Повторна процедура 1575 року, коли новим королем було обрано трансильванського господаря Стефана Баторія, лише зміцнила упевненість у дієвості та правильності створених правил.
Читайте також: Історія та час
Постала у 1570-х у результаті двох процедур обрання короля monarchia mixta (мішана монархія) була спочатку компромісом між шляхтою та володарем, де обидва учасники політичного життя, король і шляхта, яку репрезентував сейм, прагнули знайти баланс між абсолютизмом та демократією, котру кожен розумів на свій лад. Перемогла шляхта, але не та, яка була політичним народом (нацією в тогочасному розумінні), а як олігархічна верхівка, що протягом наступних кількох десятиріч домінувала в політичному житті країни й у XVIII столітті привела її до зникнення з карти світу. Причому ця нечисленна група людей поза гаслами про збереження вольностей та привілеїв керувалася абсолютно прагматичними мотивами. Йшлося лише про власний інтерес та інтерес родини або ж роду, часом стимульований щедрими обіцянками та грошима з-за кордону.
Українська перспектива Люблінської унії у 1569 році бачилася цілком оптимістично. Інкорпорація до Корони Польської Волинського, Київського та Брацлавського воєводств ліквідувала державний кордон між ними та Руським, Белзьким і Подільським воєводствами. Ці зміни об’єднали практично всі українські землі в межах однієї держави. Шляхетські спільноти двох частин Русі зустрілися разом на коронних сеймах, де брали участь в обранні спільного володаря.
Сором’язливий гранд-наратив
Проголошена на конвокаційному сеймі у 1573 році Варшавська генеральна конфедерація стала одним із найважливіших документів, який коли-небудь ухвалював сейм Речі Посполитої. Одним із її пунктів гарантувалася свобода віровизнання в державі. Що ж трапилося, що така велика держава, найбільша за площею в тогочасній Європі, в основі якої лежали виборність володаря та дієві інституції сейму й станового судочинства, припинила існування? І чому українські землі через 80 років стали ареною одного з найбільших повстань, що було початком занепаду Речі Посполитої?
Козацтво — головний герой українського гранд-наративу від кінця XVI століття — дуже добре розуміло, де воно живе й за що варто боротися. Виборність гетьмана та козацькі ради, на перший погляд, цілком демократичні процедури, притаманні будь-яким соціопрофесійним спільнотам, у XVII столітті починають дедалі більше нагадувати сейм Речі Посполитої. Прагнення козаків якщо не стати окремим станом, то принаймні бути визнаними як рівні співрозмовники, призвело до висилання зі своїми інструкціями посольств на сейм. Таку практику було запозичено з повітових сеймиків.
Події середини XVII століття, відомі в нас як повстання Богдана Хмельницького, котре згодом перейшло в Руїну, є одним із найкращих доказів того, що Річ Посполита була таки чогось для них варта. Як довго Богдан Хмельницький використовував у своїй титулатурі словосполучення «гетьман його королівської милості Війська Запорозького»? На що взорувалися Юрій Немирич та Іван Виговський, пишучи проект угоди, яку ми знаємо під назвою Гадяцька? Як вагався між зрозумілою йому Варшавою і щонайменше дивною Москвою Павло Тетеря? Як навіть промосковський Іван Брюховецький не розумів московських представників, що прагнули другий раз покарати за той самий злочин? Уже не кажучи про хитрого лиса Івана Мазепу, що виріс і був вихований у традиціях Речі Посполитої. Та й навіть Конституція Пилипа Орлика, хай там як ми її називали й чим вважали, є плодом парламентарних практик Речі Посполитої.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Відповідей на ці питання, що пропонують упродовж останнього століття історики, лежать у площині національних історичних наративів, де український гранд-наратив сором’язливо замовчує свою належність до історії Речі Посполитої, а якщо й фіксує її, то лише в негативному світлі. Варто на це дивитися як на шану історії. Адже від середини XIV століття, коли на українських землях не було жодного державного центру, жодної панівної династії, як не було й української нації в сучасному розумінні цього терміна, ті території входили до складу різних держав: Польського та Угорського королівств, Великого князівства Литовського, Московського князівства, а згодом царства, Молдавського князівства, Кримського ханату та Османської імперії.
«Темні віки»
Ми звикли, що XIV століття в нас — це «темні віки» й початок експансії Королівства Польського з його покатоличенням і навалою шляхти. М’якіші епітети ми використовуємо щодо Великого князівства Литовського, адже вони «старини не рушили». XV століття так само темне і з такими самими уявленнями про ще більше поневолення українського народу. Вже у XVI столітті в нас є вибір, за кого вболівати. Є козаки. Але, утворюючи фан-клуб козацтва національного масштабу, ми відкидаємо решту історії. Достатньо подивитися на будь-яку історичну карту. Де Січ, а де Львів, Луцьк, Перемишль? Між ними майже 950 км. Люблінська унія стає своєрідним вододілом у нашій історіографії. Адже після неї головна увага приділяється козацтву. Чи це справедливо? Звісно, ні. Адже козацтво не було всім населенням українських воєводств Речі Посполитої. Як і не всі, хто проживав на цих землях, у майбутньому стали їхніми прихильниками. Вже у XVII столітті в нашій історіографічній традиції є лише козаки та православна церква. Події після 1648 року практично цілком відкидають усю історію, де немає козаків. Це неправильно. Бо ми знову й знову забуваємо про тих, хто жив у Галичі, Володимирі, Кам’янці й довкола. Усі ці землі є нині в межах сучасної України. Тому це наша історія.
Далеко від Січі. Для Львова, як і для решти правобережних міст, вплив Речі Посполитої був визначальним у XVI–XVIII століттях
Просвітницька традиція започаткувала писати історію, прив’язану до наявних у XVIII та першій половині XIX століття держав, що дало підстави Ґеорґу Вільгельму Геґелю поділити народи на історичні та неісторичні. До першої й вартої уваги групи зараховувалися державні народи, а решта — до другої. До останніх потрапили ми. Що ж, жодна держава, до якої входили українські землі, у своїй назві не мала слова, похідного від Русь: Руська, Руське. Навіть назву створеної в Любліні Речі Посполитої історики розшифровували як Річ Посполита обох народів, де під народами розумілися польський та литовський.
Читайте також: Кілька слів про ремесло історика
Сприймати це можна по-різному: або відмежувати український історичний наратив до кордонів сучасної України з певною поправкою на етнічні території, або визнати історію Королівства Польського, Речі Посполитої як частину нашої спільної історії. Принаймні другий варіант робить наше минуле багатшим і різноманітнішим, прикладом чого є культура.
Культурні феномени Русі в Речі Посполитій
Культура як вияв людської діяльності потребує особливої уваги істориків. Непомітні, на перший погляд, явища та події, поява невеликих текстів або ідей можуть спровокувати великі зміни. Вони ніколи не стають видимими одразу, але за своєю силою можуть перевершувати всю відому на той час зброю.
Ніхто не знав у 1615-му, коли начебто розпочала свою діяльність братська школа на Подолі в Києві, що менш як за 100 років ректор тоді вже Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович стане одним із головних ідеологів Московської держави, а її випускники впродовж усього XVIII століття засіватимуть неозорі простори Російської імперії знаннями, які ще в середині XVII століття вважалися в Москві щонайменше сумнівними. Але зрозуміти ці культурні явища без того, що вони є дітьми Речі Посполитої, неможливо. Їх ніяк не інтерпретуєш окремо, як і не помістиш в інший культурний дискурс.
Хоча сама розмова про український культурний внесок у спадщину Речі Посполитої доволі складна. Усе залежить від полюса спостережень. Ми можемо говорити в дусі сучасного дискурсу про толерантність і взаємоповагу, підкріплюючи низкою прикладів з епохи. Можемо звинувачувати кожну зі сторін, що не давала зростати тим оригінальним пагонам культурних явищ. Або ж усю провину покласти на третю, четверту чи бозна-яку сторони, бажано з-поза меж спільного культурного простору. Але всі ці суперечки не знімають простого питання: «А що, власне, залишили русини по собі?». Чи щось на зразок такого: «А що ми вважаємо українською культурою та коли і як вона себе проявила? І чи є ця спадщина самостійною та не пов’язаною з жодними впливами?».
Відповіді не можуть бут простими. Культурні явища чи ті пам’ятки, з якими ми маємо справу, не є товаром із супермаркету, на якому буде написано «Зроблено русинами в Речі Посполитій», що ми одразу перекладемо як «Зроблено українцями в Україні». Для того в нас замало інформації, адже це ще потрібно з’ясувати чи довести. І тут починається весь головний біль класифікації чи впорядкування, до якого ми звикли в модерну добу, коли національні держави хотіли все впорядкувати й позначити, щоб усе було там, де мало б бути згідно з кимось встановленим порядком. З українською культурою все так само, проте є одне «але». Брак досвіду такої каталогізації в XIX столітті через відсутність національної держави вимагає сьогодні надолужити те, що інші вже давно пройшли. Часом це надолуження бачиться доволі кумедним, коли ми пишаємося Настею Лісовською, яка навряд чи після одруження із султаном просила його не посилати татар на рідні їй землі. Ми намагаємося показати високу освіченість та відданість українській культурі князів, із грона яких виділяємо Костянтина Василя Острозького, але чи маємо достатньо доказів цього? Не заперечуючи його вагомого внеску в розвиток культури, прикладом чого є видання Острозької Біблії. Але автором якого твору був сивочолий князь?
Читайте також: Чим замінити культ поразок
Українська частка в культурній спадщині Речі Посполитої чимала з огляду на територію та кількість населення, що на ній проживало. Її оригінальні й неповторні риси насамперед видно у всьому, що пов’язує культуру з православною церквою: обрядом, мовою та текстами, що постали під час релігійної полеміки, архітектурою храмів та монастирів, образотворчим мистецтвом. Водночас ця культура в багатьох своїх виявах була вдячним матеріалом, що вбирав і трансформував різноманітні ідеї з культур своїх сусідів-побратимів по спільній державі. Здобуваючи нові знання, інтелектуали, що походили передовсім із середовищ православної та унійної церков, уже в середині XVII століття змогли завдяки навчанню в західних університетах написати оригінальні твори, які містили здобуток усієї європейської цивілізації.
Мовний маркер завжди виступав «останнім» аргументом у популярній класифікації «своїх-чужих» здобутків у культурній спадщині. Тоді більшість текстів, що постали у XVI–XVIII століттях і писалися руською та церковнослов’янською мовами, автоматично зараховувалися до українського здобутку. А що робити з тими православними ієрархами, які здебільшого використовували польську? Творчість православного чернігівського архієпископа Лазаря Барановича є яскравим прикладом того. Левова частка його творів польськомовні й писані вже тоді, коли Чернігів був остаточно відірваний від Речі Посполитої. А сам архієпископ шукав підтримки для своїх проектів у Москві. І він у цьому не був самотнім.
Події середини XVII століття стали своєрідним вододілом (за іронією долі кордон проходив по Дніпру). Якщо одна частина культурних явищ почала розвертатися й переходити на служби Московії, а згодом стала надійним фундаментом у побудові Російської імперії, то друга, та, що лишилася в складі Речі Посполитої, переживши бурхливі події другої половини XVIII століття, поступово розчинялася в тих нових для себе етноконфесійних умовах, які в майбутньому створили б культуру цієї держави, якби вона й далі існувала. Але й те, що козацька старшина, як і до того, користувалася культурними зразками в побуті та політичному житті, такими як герб, одяг, пам’ять про предків та їх пошук у Речі Посполитій, свідчить про спільність, а не окремішність.
Тектонічний розлом
Проживання в державі передбачало виконання певних обов’язків, як-от сплата податків для всіх верств населення, а для шляхти ще й служба володареві. Специфікою українських наративів історії XVI–XVIII століть, як це вже не раз зазначалося, є домінування козацької лінії, яка, ніде правди діти, є питомо пов’язаною з цією територію. Таке виопуклення козацтва було пов’язане з намаганням у XIX столітті виділити українське в окремий національний наратив, де протистояння козацтва з Річчю Посполитою бачилося як прагнення здобути незалежність від польського ярма. Домінування цієї версії впродовж XX століття спровокувало майже цілковите забуття інших, некозацьких сюжетів в українській ранньомодерній історії. А тим часом козацтво навіть у XVIII столітті лишалося дитиною тих політичних і культурних явищ, що постали в попередню добу в Речі Посполитій. Більша частина українських земель, маю на увазі Правобережну Україну від Києва аж до Кам’янця, Луцька, Брацлава та Володимира, до 1793 року перебувала в Речі Посполитій. А ті, хто проживав у Руському та Белзькому воєводствах, лише під час Першої світової війни зустрілися з Російською імперією.
Хрестоматійним прикладом сучасної української історії є те, що під час президентських чи парламентських виборів громадяни традиційно консолідуються довкола умовно прозахідних і просхідних кандидатів чи партій, межа між якими приблизно збігається з кордоном Речі Посполитої середини XVII століття. Імовірно, у разі проведення соціологічного опитування більшість респондентів навряд чи пов’язали б це з давньою для них історією, але щось таке невловиме, як дух Речі Посполитої, мов птах, і далі витає над неозорими просторами сучасної України.