Роль інтернету можна інтерпретувати по-різному. Одні кажуть, що це простір емансипації, інші — що засіб деградації членів суспільства. Про які ще свободи та небезпеки можна згадати в контексті всесвітньої мережі?
— Інтернет і соціальні мережі приваблюють людей тим, що там вони контактують між собою безпосередньо, оминаючи традиційні форми. Це типово негативна свобода у філософському розумінні, тобто «свобода від». Не потрібно для спілкування використовувати традиційні конструкції на кшталт сім’ї чи території, роду занять тощо. Цифрові засоби спілкування потребують лише технічного пристрою, завдяки якому кожен може сконтактуватися з будь-ким іншим. Facebook дає прямий доступ до будь-кого у спільноті, проте мова про не велику, а дуже лімітовану групу. Таким чином, кажемо про вузький контакт.
Я працюю над дослідженням цифрових практик із кінця 1980-х років. Спочатку дискурс про них був відверто позитивним, мовляв, маємо знаряддя емансипації, самопрезентації, креативний простір для кожного, допомогу в координуванні суспільних рухів тощо. Так було до глобальних рухів і суспільних протестів сучасності, наприклад до Арабської весни. Якщо подивитися на авторів цих ідей між соціологами, то більшість із них є високоосвіченими особами з високим рівнем інтеграції в суспільство, навіть космополітами певною мірою. Для цього сегмента інтернет був засобом примноження своїх ресурсів і суспільного капіталу.
Читайте також: Нові культурні інституції
Від 2010-го у соціальних мережах сталися зміни, зокрема глобальна масовізація тих, хто використовував такі цифрові інструменти, як-от Facebook, Snapchat, WhatsApp, Instagram. Мова про молодь, що не завжди має високий рівень культурного капіталу, освіти, про негативний бік процесу глобалізації, людей, які можуть лишитися на його узбіччі. І ті, хто використовує сьогодні цифрові знаряддя для дискусій над важливими питаннями, і «жовті жилети» походять із простого народу. Це мешканці околиць, містечок із не надто високим рівнем життя, із купою проблем у багатьох сферах. Вони також застосовують інтернет для координації, проте без позитивної конотації. Це свобода, але така, яка мало про що свідчить: нам не відомо точно, яка в них програма, до чого зводяться їхні вимоги.
Думаю, що не варто звертатися до теорії соціального детермінізму й за електронними засобами комунікації слід залишити лише функцію інструментів. Їх можуть використовувати різні люди з різним багажем знань, рівнем культури, соціальними ресурсами в зовсім відмінний спосіб. Речі, які є наслідками такого вжитку, теж між собою різняться.
Інтернет-демократія, про яку стільки казали на самому початку Арабської весни, є й досі чи про сьогодення радше слід казати як про час інтернет-популізму?
— За Арабською весною ми з колегами спостерігали з доволі позитивним настроєм, притаманним 2010–2011 рокам. Звичайно, ми розуміли й знали, що Facebook не може створити революцію, він є лише інструментом координації активістів. Так було в Тунісі, Єгипті тощо. Ми не збиралися оцінювати політичні результати кожного такого руху. Звинувачувати інтернет щоразу, коли виникає якесь заворушення, щонайменше дивно. Хоч би де то відбувалося, — у Північній Африці чи в Україні, — не інтернет, а люди координувалися між собою, використовуючи ті чи інші електронні засоби. Ситуацію, яку бачимо сьогодні в Сирії, Ємені, не назвеш доброю. Проте якщо подивитися на Туніс, Україну, то йдеться про процес проходження через трансформації, який загалом є позитивним.
Думаю, що сьогодні атмосфера змінилася. Було б надто наївно твердити, що інтернет як такий стане причиною появи творчого інтелекту й креативу в суспільному та політичному житті. Він радше відіграє тут допоміжну функцію. Ми маємо Вікіпедію, низка різних культурних й освітніх ініціатив провадяться саме в інтернеті. Колективна мудрість важлива, і в нас є можливість ділитися різними ідеями з іншими людьми.
Читайте також: Мамай з автоматом чи Едвард у сукенці?
Явище «жовтих жилетів» у Франції є доволі цікавим, бо його представники починають дискутувати. У їхніх групах спливають різні програми. Так, фрагментовані та сплутані місцями, проте вони теж використовують цифрові засоби для того, щоб ділитися, дискутувати, голосувати та намагатися знайти консенсус. Так, вони використовують співпрацю, щоб зробити щось колективно. Добре це чи погано, складно сказати. Багато що залежить від тієї категорії, до якої належать творці.
Складніші речі стосуються комерціалізації таких платформ, як Google чи Facebook, у яких держави спостерігають за користувачами. Втручання влади в інтернет може породити новий спектр проблем. Масовість і демократизація мережі, той факт, що кожен може її використовувати, є перевагою, навіть якщо це породжує тих-таки «жовтих жилетів».
До яких висновків ви доходите, коли займаєтеся науковим аналізом соцмереж? Що їхнє використання змінює в практиках спілкування між користувачами?
— Наприклад, Facebook — дуже цікавий для соціологів феномен, проте не з погляду дослідження речей, що стосуються політики. Він приваблює науковців, бо дає змогу побачити зв’язки між друзями, соціалізацію. Людська природа така, що ми потребуємо контактів у суспільстві. Це родина, близькі друзі, ті, із ким працюємо, хто нам подобається, знайомі. Ідея полягає в тому, що ми можемо збільшувати кількість соціальних контактів, бо потребуємо спілкування. Не з усіма тими, кого ми знаємо, зв’язок міцний і постійний. Із близькими друзями він підтримується завдяки тому, що ми спілкуємося та обговорюємо різні теми, обмінюємося sms чи зображеннями в месенджерах. Зміни сьогодні відбуваються на рівні звичайного, щоденного існування. Стирання межі між віртуальністю і реальністю впливає на те, як ми живемо, любимо, спілкуємося, здобуваємо культурний досвід. Досі думаємо, що технології мають змінити політику, інші важливі речі, проте, як на мене, вони змінюють передусім щоденний досвід звичайної людини. Саме те, що досліджують соціологи.
Читайте також: Кшиштоф Пендерецький: «Найдосконаліша, найчистіша музика для мене та, де звучить людський голос»
Якщо поглянути на визначення індивіда, яке належить Дюркгайму й датується кінцем ХІХ століття, то за ним ховається глобальний процес соціальної інтеграції, коли люди єдналися завдяки родинам і праці. Національна спільність тоді була новим компонентом. У наш час рівень індивідуалізації зріс. Множинною стала професійна діяльність кожної людини, способи здобуття нею освіти, доступні стилі життя. Ринок споживання збільшився. Усі ці фактори дуже трансформативні. Дюргайму був цікавий той традиційний шлях, завдяки якому люди інтегруються в суспільство. Сьогодні виявлено комплексніші взаємозалежність і зв’язок між різними важливими джерелами соціальної інтеграції. У цьому процесі люди стали автономнішіми, мають більше свободи від груп і громад, коли йдеться про сфери культури й роботи, навіть національної належності. Нині маємо більше свободи, ніж століття тому. Усе це дає людям підстави для дискусії щодо зменшення та урізання традиційних інституцій, які виконують роль посередника. Мова про політичні партії, репрезентативних журналістів тощо. Дослідження соціальних мереж, зокрема мої, показують, що їхня наявність укупі з ідеєю про добровільність дій дають великій частині наших суспільств переконання в тому, що вони можуть вирішувати самостійно, а не через політичні партії, профспілки, медіа тощо. Це значно відрізняє нашу дійсність від тієї, яку досліджували Дюркгайм чи Вебер. Змінилася архітектура соціальної інтеграції.
Спілкування в месенджерах і соціальних мережах, тобто опосередковане, відкриває простір для взаємних образ між учасниками комунікації, зумовлених, зокрема, коментарями до дописів. Що стимулює саме таку поведінку?
— Ситуація з Facebook легша, ніж із Twitter. У цьому соціальному медіа багато що прив’язано до вашої видимості в мережі. Що краще ви там помітні, то потужніше втягнуті до гарячих і складних дискусій. Справді, суперечки, які точаться поза мережами, і ті, що відбуваються в них, різняться. Усе інакше, коли не бачиш людини, із якою дискутуєш. Досліджую питання спілкування досить довго й скажу, що є тенденція ідеалізувати комунікацію віч-на-віч як найкращу. Проте це не завжди так. Діалог на відстані дає змогу людям висловити речі, яких вони ніколи не сказали б родичам або друзям безпосередньо. Дистанційне спілкування допомагає вибудувати стратегічно доладнішу розмову, ніж під час прямого контакту. Питання ще й у тому, що не завжди ми кажемо все під час безпосереднього спілкування чи дискусії, бо маємо ідею та намір паралельно поспілкуватися на тему, що нас обходить, у соцмережах. Ідея, що світи онлайн та офлайн розділені, не витримує перевірки часом. Вони щільно пов’язані, і це впливає на те, як, що й де ми висловлюємо.
Нагадаю, що традиційна форма комунікації — це доволі часто не зустріч на вулиці й розмова, а листування. Зокрема, між різними достойниками, вченими, політиками тощо. Таке листування — це довжелезні, дуже концентровані розмови між адресатами на непрості теми. Справді цікаво, що було б, якби вони мали цифрові платформи для контактування. Емодзі — дуже специфічна частина міжособистісного спілкування в мережі, коли текстів недостатньо. Писання листів потребує обмірковування що та як сформулювати. Соціальні медіа дають можливість додавати до написаного піктограми, що робить такі повідомлення ближчими до мовлення, ніж до традиційних форм письмового спілкування. Смайлики допомагають нам під час комунікації чіткіше висловити емоційну складову, наше ставлення до конкретних моментів. Такий креативний винахід дає змогу заявляти про емоційні стани й оцінювати одне одного. Це потрібно в комунікації.
Тролінг, до якого вдаються у соцемережах, — це симптом певного стану речей чи інструмент досягнення певного результату?
— Це нова проблема цифрового світу. Тролі мають свою специфічну нішу в історії розвитку інформатики й цифрових технологій, коли стало важче встановити статус того чи іншого висловлення. На думку соціологів, тролі становлять мізерний сегмент тих, хто користується інтернетом. Коли висловлюєшся про науку, то складно потрапити під оптику тролів. Їх цікавлять ті, кому, так би мовити, можна «впасти на хвіст» і скористатися їхньою видимістю в соцмережах і популярністю. Відкараскатися від тролів доволі складно, бо вони причепливі, безцеремонні й так далі.
Читайте також: Марк Даун: «Театр дає кожному унікальний тілесний та інтелектуальний досвід»
Думаю, не треба їх підгодовувати власною увагою й часом. Ставлення до них має бути, мов до спаму. Не варто їм щось доводити. Найкраща відповідь — це тиша. Бо вони зазіхають не на вас, а на ваш ресурс, тобто популярність і видимість у соцмережах потрібні їм для поширення своїх ідей. Facebook дає можливість поєднати кілька тисяч осіб, тоді як Twitter — значно більше. Останній тролям цікавіший.
У цьому контексті треба згадати також про російських ботів, які наводнили французький цифровий простір. Ну і як ставитися до тих, хто наводнює Twitter десятками й сотнями повідомлень за день? Ці штамповані заготовки на однин штиб мало на що впливають.
У чому себе виявляють динамічність і трансформативність цифрового публічного простору? Про що свідчать такі зміни?
— Цифровий світ зрісся з реальним. Гадаю, що від початку 2000-х років не лишилося великих газет чи медіа, які мають лише паперовий варіант, без онлайн-сторінки, а тепер ще й Facebook- і Twitter-акаунтів. Телебачення та радіо теж не є фауною з окремого простору, а також включені з інтернетом до єдиної екосистеми. Новизна полягає в тому, що публікації та розмови про них відбуваються на тих самих платформах, тобто поряд. Розмовляти про прочитане в медіа — це давня практика. Колись прочитане, почуте, побачене обговорювали з вибраними особами, наприклад членами родини, друзями, знайомими. Тепер пости й коментарі до матеріалів пов’язані між собою завдяки цифровим технологіям. Тож відбувається нове дерегулювання ринку інформації.
Читайте також: Брент Раян: «Українські міста не стають меншими, проте відчутно занепадають»
Постає питання: чи лишаються за такої дерегуляції правила. Якщо поглянемо на повідомлення, що надходять від топових видань, і порівняємо їх із дописами в соцмережах або в жовтій пресі, то це не те саме. Навіть попри те що маємо неструктуроване передання інформації, лишається щонайменше кілька головних її рівнів. Не так давно побутувала думка, що скоро журналістів не лишиться, бо їх заступлять блогери. Цього не сталося, бо й досі публіка читає й цінує ту інформацію, що надходить від фахових журналістів, а не від будь-якого дописувача в соцмережі. У цифровому світі має значення авторитет, ім’я того чи іншого видання, новиннєвої агенції. Люди дивляться, яке джерело зробило те чи інше повідомлення. Другий рівень — інформація, яка циркулює у Twitter.
Ідея про авторитет спирається на ту думку, що ми досі довіряємо одним і не довіряємо іншим, бо хтось має репутацію, а хтось ні. На верхівці, де містяться топові ЗМІ, конкуренція дуже потужна. Принаймні коли у Франції якесь із таких медіа пропонує інформацію, що не відповідає дійсності, є багато тих, хто на це вказує. Таким чином, перевірка фактів є стандартною процедурою. Пришвидшення новиннєвих потоків, коли немає часу детально дослідити те чи інше повідомлення, б’є по перевірці фактів. Щоб дістати нову інформацію, потрібен доступ до фахівців та інституцій. Блогери такого часто не мають, тому вдаються не до здобуття нового знання, а до інтерпретації вже наявного.
Ще одна проблема, яка випливає з масової комп’ютеризації, використання Facebook і WhatsApp — те, про що люди говорять між собою в дуже маленьких закритих групах, залізти в які не під силу ані науковцям, ані журналістам. Там не важливі ні джерела, ні авторитет, ні те, звідкіля походить та чи інша інформація. Головне, щоб вона провокувала чи зацікавлювала. Якщо це якісь політичні заяви потужної сили, вони ширяться в таких спільнотах дуже швидко. Власне, питання про фейкові новини, несправжню науку постають саме після того, як така інформація з’являється в групах згаданого типу.
—————-
Домінік Кардон — професор соціології в Інституті політичних досліджень Сьянс-По (Париж), керівник лабораторії Médialab. Із початком 2000-х років його дослідження фокусується на використанні інтернету в різних контекстах: управління Вікіпедією, взаємозв’язок між експресивними практиками та соціальними мережами у блогах, скромність і безсоромність онлайн, мережеві практики, онлайнові соціальні послуги тощо. Він є членом редакційної колегії журналу Réseaux, перспективного комітету CNIL і наукової ради Wikimedia France.