У нашому звичному розумінні слова «чути», бо тисячі українців, які живуть на війні, мають захворювання, пов’язані з втратою чи суттєвим погіршенням слуху. Але більшість із них усе це відчувала навіть гостріше, ніж здорові люди, бо до воєнного жахіття, яке відгукується у всьому тілі, додається майже повна інформаційна тиша, у якій вижити особам з інвалідністю стає вкрай важко…
Володимир Сніцаренко разом із родиною покинув Донецьк 7 серпня 2014 року, плануючи повернутися на початку осені. Виїхати автобусом було тоді вже нереально: на вокзалах люди штурмували рейси на всі напрямки, тож довелося ризикнути й скористатися електричкою, хоча ходили вони нерегулярно, подекуди потрапляли під обстріли й могли просто зупинитися через пошкодження залізничного полотна. І тільки коли стара залізна бляшанка, вщерть заповнена тими, хто втікав від окупації, під’їхала до Костянтинівки, Володимир видихнув із полегшенням: нарешті в безпеці. «Ми вирішили залишитися недалеко, у Краматорську, бо були впевнені, що скоро повернемося додому. У Донецьку в мене був бізнес, обладнання, яке ми не змогли вивезти, просто сховали, — згадує Володимир. — За фахом я зубний технік, разом із кумом мав невеличке підприємство. Орендували приміщення, придбали обладнання, матеріали, інструменти. На жаль, у Краматорську роботи за фахом не знайшов, простояв рік у центрі зайнятості, бо зазвичай такі специфічні ніші в невеликих містах зайняті. Але вийшло так, що, спочатку сам потребуючи допомоги, став помічником для людей, що, як і я, мають проблеми зі слухом».
Читайте також: «Усяке бувало»
У волонтерському центрі допомоги переселенцям «Краматорськ SOS» Володимир стикався з тими, хто намагався якось впорядкувати своє життя на новому місці, не чуючи цього світу. Пізніше став спілкуватися і з місцевими людьми з інвалідністю, завдяки чому зрозумів: проблема браку інформації для них системна й не залежить від того, у якому місті України ти живеш. Але переселенцям найважче: вони фактично опинилися сам на сам із системою, яка вимагає певних правил, але не передбачає засобів їх донесення, які до того ж постійно змінюються: «Люди не розуміли, де брати ті довідки переселенців, як відновлювати соціальні виплати, чи можна отримати гуманітарну допомогу. У більшості з них не було комп’ютерів, отримати цю інформацію в державних установах майже нереально, а в місцевому товаристві глухих перекладачів мови жестів на всіх не вистачає. Якось так вийшло, що я став своєрідним посередником між світом звуків і світом тиші: маю слуховий апарат, допомогу дружини та володію мовою жестів, тому почав опікуватися людьми, які не чують».
Читайте також: 3D-педагогіка
Володимир Сніцаренко бере участь у роботі об’єднання «Старе місто», допомагаючи переселенцям та місцевим людям з інвалідністю почуватися активними членами суспільства. Він перекладає мовою жестів майстер-класи, лекції, є посередником у спілкуванні з психологами, лікарями, чиновниками. Нещодавно було проведено експеримент: кілька поліцейських із Краматорська та Слов’янська пройшли курси з вивчення мови жестів, щоб за потреби спілкуватися з людьми, які не чують. Вони так захопилися ідеєю, що потім самостійно стали вдосконалювати свої навички в інтернеті. Розмовляє Володимир і з тими, хто залишається на окупованій території: цей інформаційний вакуум і засилля міфів вражають. Люди, які виходять на зв’язок звідти через Skype, навіть бояться називати свої прізвища, багато хто живе в страху та світі фейків. Запитували, наприклад, чи правда, що тих, хто не чує, при перетині лінії фронту одразу беруть до армії. Виявилось, одного з переселенців з інвалідністю запрошували до військкомату, бо були якісь негаразди з документами, але цей випадок через сарафанне радіо здійняв велику хвилю. Володимир розповідає й про проблеми, породжені самою системою роботи з людьми, які не чують: більшість із них має дуже низький рівень освіти, вони часто погано читають і пишуть, особливо якщо росли в сім’ях, де батьки теж не чули. Людям доводилося довго пояснювати на майстер-класі, наприклад, слово «відтінок», що вже казати про різні терміни на кшталт «ідентифікації» чи «верифікації», якими сиплять державні органи. Специфічною проблемою для східних областей є російськомовність викладання в спеціалізованих інтернатах: зараз багато хто не може скористатися, наприклад, наявною урядовою лінією для з’ясування своїх питань, бо перекладач там послуговується українською, яку тут вивчити таким людям було неможливо, та й сьогодні для цього потрібні спеціальні програми, фахівці, гроші.
Читайте також: Дружківка можливостей
За цей час Володимирові доводилося робити багато того, про що ми навіть не здогадуємося, бо звикли до майже автоматичного виконання таких речей. Хтось, наприклад, розуміє, як важко викликати людині, яка не чує та не розмовляє, бригаду швидкої допомоги? Чи реально в есемесці швидко й зрозуміло описати симптоми, запевнити в необхідності виклику, повідомити адресу? Зазвичай це майже неможлива опція, особливо для родин, у яких усі мають таку ваду. Тому навіть для підписання декларацій із сімейним лікарем люди просили Володимира ходити з ними. За взаємною згодою дехто навіть домовився про спілкування з лікарем у візуальних телефонних чи комп’ютерних програмах, де є можливість читати по губах. І таких «дрібниць» безліч. «Люди шукають житло для оренди — хтось має елементарно домовитися з власниками про зустріч та обговорити всі деталі. Похід у банк — це взагалі пекельне випробування, попри письмове запевнення Ощадбанку про спеціальні умови, які передбачені для людей з інвалідністю. Супровід до відділення ще півбіди, а ось скористатися різноманітними гарячими лініями чи телефонними послугами людина, яка не чує, не може навіть через посередника: нам кажуть, що це треба робити тільки особисто. Ви не уявляєте, скільки різних непорозумінь із документами, державними структурами, фінустановами виникає в переселенців. Мої підопічні фактично потрапляють у глухий кут. І в цьому випадку глухий він з іншого боку. І нерідко для суспільства навіть непомітний: коли чоловік, який узагалі не чує, став на облік у Центрі зайнятості, йому запропонували пройти тренінг, мовляв, нехай просто посидить, для галочки. Тому вважаю, що треба робити все, щоб змінити такий підхід», — каже Сніцаренко.