За короткий строк було розпочато переробку двигунів — реформи в економіці, дозаправлено літак із боку МВФ і міжнародних партнерів, країна вирулила на обрану євроатлантичну злітну смугу. Тепер увага всіх пасажирів прикута до того, чи відбудеться зліт і в якому напрямку полетить літак.
Для того країні треба виконати низку завдань у сфері безпеки, і не всі з них належать виключно до повноважень силовиків. У цьому секторі вже намітилися позитивні тенденції, на інше Україна не має права в умовах тривалої агресії. Утім, на майбутнє лишається чимало роботи.
Реформування Збройних Сил та Міністерства оборони має вийти на фінішну пряму й давати результати. Для цього треба, зокрема, оновити законодавчу базу, такий процес триває, хоча не всі потрібні законопроекти станом на сьогодні розглянуті Верховною Радою. Історія довкола голосування за введення воєнного стану в країні показує, що безпекові питання не є першим пріоритетом для чинного складу парламенту, тому одне із завдань — формування нової законодавчої влади, яка розуміла б важливість і невідкладність військових питань. Ідеться не лише про зміну назв військових звань чи соціальні пільги, а й про масштабніші речі на кшталт можливості закупівлі озброєння за кордоном.
Читайте також: Поповнення арсеналу. Яким буде нове озброєння ЗСУ у 2019-му
Не менш важливо завершити реформування Національної поліції, збільшити довіру до її діяльності з боку громадян. Адже збереження безпеки всередині держави в умовах зовнішньої агресії є питанням її виживання. Схожа ситуація зі Службою безпеки України. Вона лишилася єдиним нереформованим органом з усього сектору. З одного боку, відомство за останні роки змогло продемонструвати значний ривок угору в питанні своїх спроможностей — чого варті хоча б операції з придушення «Одеської народної республіки» та «вбивство» журналіста Аркадія Бабченка. З другого боку, допоки в лавах СБУ лишаються персони з подвійним громадянством і сумнівними бізнес-інтересами, казати про її результативність зарано. Крім того, необхідно завершити процес впровадження ефективного парламентського нагляду за відомством, що визначено стратегією національної безпеки та є однією з умов подовження співпраці з НАТО.
Власне партнерство з Альянсом має тривати й далі, попри те що нам бракує ПДЧ і близької перспективи його отримання. Збройні Сили слід залучати до максимально можливої кількості навчань із НАТО, вони повинні набувати оперативної сумісності з тими, із ким, ймовірно, пліч-о-пліч воюватимуть у найближчі три — п’ять років. Адже саме такі горизонти планування та реформування має наразі Російська Федерація: тільки за 2018-й було сформовано 10 нових з’єднань і військових частин, у 2019-му очікується ще 11 (і мова тільки про сухопутні війська ЗС РФ). Це не означає автоматично, що із завершенням відповідних процесів Кремль піде в наступ, але він принаймні буде до нього готовий і може за сприятливих умов сам створити необхідний casus belli.
Крім реагування на зовнішню та очевиднішу загрозу, у наступні п’ять років українській владі варто розібратися і з прихованими внутрішніми вогнищами сепаратизму. При чому йдеться не про «русскую весну 2.0», а про «підкарпатських русинів», угорський вплив та апетити Румунії на Буковині. Сьогодні важко уявити собі реальний сценарій втрати контролю над певними територіями, утім, у разі певного політичного хаосу в центральній владі спроби можуть бути, чим неодмінно скористається й Кремль.
Для подолання будь-яких безпекових загроз потрібно мати добре оснащену армію та спецслужби. В умовах дуже обмеженої пропозиції від закордонних партнерів розраховувати слід здебільшого на власні сили. Отже, одним із завдань є розвиток вітчизняної оборонної промисловості. В Україні на ДАХК «Артем» стартувало виробництво снарядів великих калібрів за стандартами НАТО, на вінницькому «Форті» нарешті запущено лінію повного циклу з виробництва набоїв до стрілецької зброї, щоправда, наразі йдеться про боєприпаси до пістолетів, а більші калібри потребують розгортання додаткового обладнання. Після низки подій на сховищах боєприпасів ці виробництва тепер мають вийти на повну потужність, щоби була можливість забезпечити всі потреби силовиків. Не менш важливим є серійне виробництво боєприпасів новітніх систем на кшталт «Вільхи» чи «Нептуна». Поки вони не стануть масовими, казати про їхню інноваційність та ефективність передчасно. Це стосується й інших новинок українського оборонпрому. Так, за багатьма параметрами вони рівні або навіть випереджають закордонні аналоги, але поки що надходять до війська в обмежених кількостях. Звичайно, ідеться не лише про спроможності оборонних підприємств, а передусім про можливості самої держави достатньо фінансувати коштовні розробки й випробування. Отже, безпека не останньою чергою залежить від стану економіки, від того, скільки саме країна готова витратити на свою оборону.
Читайте також: «Кентаври» для українського флоту
Водночас цей сектор може не лише стати певним двигуном для економічного зростання країни, а й давати реальні дивіденди в скарбницю. Україна традиційно була доволі серйозним гравцем на світовому ринку озброєнь. Утім, такий статус вона заслужила здебільшого розпродажем старих радянських запасів із подальшим обслуговуванням. Час переходити на новий рівень, пропонувати інноваційні рішення та боротися за заможніших покупців. Створення сучасного ОТРК «Грім-2» на замовлення Саудівської Аравії може стати вдалим початком і прикладом. Та треба мати на увазі, що Росія робитиме все можливе для того, щоб усунути нашу країну-конкурента з ринку. Це і приховане лобіювання однобічних тендерів, як у випадку з ремонтом болгарських винищувачів «МіГ», і псування репутації конкурентів заради отримання замовлень на свою користь. Кремль уже кілька разів запускав інформаційні кампанії, спрямовані на дискредитацію України як надійного постачальника озброєння та військової техніки. Варто згадати скандал із нібито продажем комплексів РЕР «Кольчуга» в Ірак, «продаж» ракет у КНДР і свіжіший приклад із буцімто постачанням зброї до Південного Судану. Розраховувати на зміну поведінки Москви не варто, в умовах санкцій боротьба за експортну валюту стає для неї дедалі важливішою.
За такої ситуації безпека стає залежною від ще одного спорідненого інструменту — дипломатії. Битви на дипломатичних фронтах можуть виявитися не менш запеклими, ніж на воєнних. Останнім часом українська сторона стала здобувати більше перемог: Росія не повернулася до ПАРЄ та не змінила там правила голосування, російського представника не призначено головою Інтерполу, а голосування в ООН раз по раз ухвалюють резолюції на користь України, попри всі намагання майже незмінної групи «друзів Кремля». Завданням української дипломатії буде вирішення питання, як саме будувати відносини з цими 27 країнами (за результатами останнього голосування), як доводити свої погляди. Дипломатія може допомогти асиметрично відповісти на претензії Кремля на Азовське море. Якщо, наприклад, удасться домовитися про регулярні проходження кораблів західних країн. Крім того, важливими питаннями є налагодження відносин із сусідами, — Польщею та Угорщиною, — попри всю неоднозначність їхніх лідерів і політики, яка проводиться в бік нашої держави. Незважаючи на офіційну віддаленість від світських проблем, не можна недооцінювати також і вплив церкви на безпекову ситуацію в країні. Отже, своєрідне промо новоствореної Православної церкви України заради світового визнання також належить до найпріоритетніших завдань дипкорпусу та священнослужителів.
Читайте також: Офсет для Patriot
Можливо, створення єдиної церкви стане одним із факторів консолідації суспільства, що також має значення для безпеки країни. Метою держави буде знайти інші такі чинники. Створення незалежних об’єктивних ЗМІ, яким довіряли б громадяни, і наведення ладу в інформаційній сфері значать не менше, ніж закупівля нового озброєння для військових. Так само й започаткування навчання медіа-грамотності, яка допомагала б відрізняти новини від пропаганди та дезінформації. Важливо також далі розвивати державну систему кібербезпеки, передусім для об’єктів критичної інфраструктури. У цьому має значення не лише завезення сучасної техніки від іноземних партнерів, а й створення справді дієвої системи обміну інформацією про інциденти та спільного на них реагування з боку як державних органів, так і приватного сектору. Цим нині займається український CERT або окремі галузеві центри кібербезпеки при СБУ та Міноборони, але їхні можливості дуже обмежені.
На відміну від жорсткої посадки, для зльоту не існує аналогічного терміну, хоча він, як і перша, є найнебезпечнішим елементом усього польоту. Хочеться сподіватися, що ті, хто летить бізнес-класом, розуміють важливість моменту.