Слів французьким інтелектуалам не бракує. Вони вправно аналізують, апелюють, втручаються. Вони знайшли що сказати й щодо повстання «жовтих жилетів». Але хоч би з ким ви розмовляли цими днями в Парижі, усі вражені або принаймні серйозно хвилюються за долю демократії у Франції. Передусім інтелектуалів об’єднує те, що всі вони переживають історичний злам, який аж ніяк не обмежується лише Європою.
Даніель Тартаковскі, історикиня
Розпад соціальної держави разом із кризою демократії спричинив соціальний рух, якого в такій формі ще не було. Новий він, по-перше, способом своєї появи: спонтанно й через соціальні мережі. По-друге, соціологією. По-третє: продемонструвати багатіям у Парижі бажання захопити території інших. Але передусім цей рух — вияв невідповідності політичної пропозиції та політичного попиту. Він є симптомом розпаду політичних рамкових умов, які досі творили нашу демократію. Ми свідки першого руху нової політичної ери. «Жовті жилети» — це відповідь на Макронове «ні праве, ні ліве». В обох випадках ідеться про те, що громадянське суспільство проганяє панівну верству. Ми називаємо це «degagism». Відбувається протистояння двох громадянських суспільств: добре освіченого, оптимістичного, яке обрало Макрона, і «жовтих жилетів», яких ослабила чи покинула на узбіччі глобалізація. Ситуація дуже загрозлива. Опитування показують, що близько третини французів більше не вважають демократію найкращою з можливих політичних систем. Згідно з іншим опитуванням, майже третина визнає насильство легітимним. Історія, на жаль, не дає жодних підказок, як нам вийти із цієї кризи.
Читайте також: Die Welt: Поруч чи разом?
П’єр Розанваллон, історик
Передбачити соціальні бунти так само складно, як і виверження вулканів. Саме з таким бунтом, а не революцією, ми й маємо справу. Адже революція — це успішний бунт, який відкриває перспективи. А тут їх немає, цей рух настільки радикальний, наскільки й розмитий. «Жовті жилети» відкидають будь-які конструктивні дебати. Популістський він через те, що розпалює соціальну пристрасть і душить соціальний здоровий глузд. Хоч і люблять казати, що для Франції таке насильство вже традиція, я радше назвав би це браком компромісу, аутизмом влади. Уряд у шоковому заціпенінні. Він не розпізнав ані масштабів, ані характеру руху й не має поняття про радикальність поміркованих, як висловився Франсуа Фюре, кажучи про Французьку революцію. Саме це ми зараз знову переживаємо: радикальність поміркованих. Окрім ударних сил, маємо справу з початківцями, із громадянами, які ніколи в житті не були не демонстраціях і раптом виходять на вулиці. Хто спершу лише симпатизував, врешті вдається до насильства. А воно спокусливе і є замінником дії. Але хто хоче все або нічого, і то негайно, залишиться ні з чим. Тому немає вирішення цього конфлікту. Єдина опція — репресія. А в демократії таке неможливо.
Брюно Амабл, економіст
Емманюеля Макрона було обрано з відносно слабкою підтримкою. Громадяни голосували радше проти Марі Ле Пен, ніж за радикальну програму неоліберальних реформ. Через особливість французької системи він має абсолютну більшість у парламенті, тому може правити без найменших поступок. Суспільна база Макрона — громадянський блок — складається з вищих шарів населення. І його економічна політика цілковито спрямована на реалізацію її вимог. Наприклад, ліквідацію податку на майно. Тому для «жовтих жилетів» у центрі стоять зниження купівельної спроможності та погіршення умов життя багатьох французів. Цей рух — щось значно більше, ніж протест проти податку на пальне. Він є вираженням прагнення рівності й критики несправедливості.
Читайте також: Нормандська діра*
Бернар-Анрі Леві, філософ
«Жовті жилети» на роздоріжжі. Або вони присвятять час самоорганізації, тоді підуть шляхом, що його недавно подолала партія «Вперед, Республіко!», яка в ретроспективі скидається на їхнього попередника-близнюка. Два крила цього нового політичного явища — праве та ліве, — яке постає з руїн старого світу, починають діалог або міряються силами, що перетворюється на справжнє осмислення бідності й дорожнечі життя. Винесений нагору своєю появою рух може навіть стати сторінкою в історії Франції.
Або вони не мають цієї відваги та їм достатньо, здається, задоволення від того, що їх побачать по телевізору, але не почують. Вони віддаються солодкому сп’янінню від споглядання, як із їхніх рук їдять усі сірі кардинали й експерти, що належать до верхівки Франції. Охоплені нігілістичним страхом висоти, вони воліють нищити, а не реформувати. Сіяти спустошення та хаос, затьмарюючи жовтий колір жилетів чорним кольором масок, а не покращувати життя скромних і вразливих. Якщо вони приймуть перемогу ненависті, цієї похмурої пристрасті над братерством, то опиняться на темному боці — у лімбі — або на тому звалищі історії, де зустрінуться з іншими «жовтими»: із бунтівним П’єром Біетрі, який проповідував «жовтий соціалізм», предтечу фашизму, тим, хто перед 1914 роком мав свою годину слави й ганьби.
Вибір залишається лише між демократичним оновленням і правоекстремістськими об’єднаннями минулого. Задоволення від скеровування світу чи отой червоно-коричневий віддих, який дехто з нас відчув довкола цього руху після першого його белькотіння, що згодом переріс у характерне дихання. Тепер слово за «жовтими жилетами». Вони мають узяти ініціативу: у їхній силі сказати «так», якщо вони справді республіканці, — голосно, сильно й однозначно.