Сьогодні це питання з новим натхненням актуалізувалося в інформаційному просторі завдяки безпрецедентно веселому випадку. А саме — поданню уповноваженою з гендерних питань у Кабміні Катериною Левченко позову до СБУ з метою притягнення до відповідальності й покарання депутатів Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад. Вони майже одностайно проголосували проти ратифікації парламентом України Стамбульської конвенції, яка містить суспільно-дискусійні положення в пунктах про так звані права людини (у конкретному випадку читай: ЛГБТ-спільнот), які за суттю та формами суперечать консервативним цінностям населення цих регіонів, що їх уповноважена з гендерних питань огульно та зневажливо прирівняла до дрімучих адептів «русского мира».
Із нещодавнім запровадженням цієї посади можна легко передбачити подальший розвиток подій. Охорона прав ЛГБТ-спільнот, жінок, жертв домашнього насильства, дітей, тварин, рослин та інших «ображених» вийде на новий виток. На це «цивілізованим світом» виділяються мільйонні гранти, які негайно треба освоювати! Сотні й тисячі ліваків і лівачок, уже роками залучені до цих процесів в Україні, незабаром перетворяться на сотні тисяч. І тоді миролюбний веселковий прапор замайорить над нашими церквами, як уже сталося в Каліфорнії.
Читайте також: Неофіти революції
Автор цих рядків — білий гетеросексуальний чоловік, батько п’ятьох дітей, православний християнин, поміркований правоцентрист, найбільш безправна й дискримінована істота у світі — спробує подати своє бачення цієї проблеми.
За довгі роки перебування в культурно-правовому полі українських реалій я не раз підпадав під різні форми й прояви агресії та професійної дискримінації з боку добре організованого й натасканого на ворогів лівацтва. Ця спільнота не давала мені жодного шансу для побудови конструктивного діалогу, наражаючи всі мої доводи та думки на тотальну обструкцію, звинувачуючи не тільки в «дрімучості, архаїчності, совковості», а й у «нацизмі, фашизмі, людожерстві та маразмі». Справедливо зауважив свого часу Вінстон Черчилль: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами». Тож, панове, вітаю. Цей час настав! «Антіфа» за крок від перемоги! Ви їх не бачите, а вони вже тут…
У жовтні 1917 року в «Київських відомостях» серед оголошень про гучні весілля, похорони, реклами зубного порошку та «жіночих корсетів від Трахтенберга» редакція розмістила коротесеньку заміточку про «госпереворот у Пєтрограді, влаштований більшовиками та революційними матросами», на яку з тодішньої гламурної публіки мало хто звернув увагу, а дарма. Бо багатьох із цих легковажників у наступні роки більшовики якщо не розстріляли, то зґвалтували, випустили їм кишки чи повідрізали геніталії.
Цього разу війна з умовним «правим сектором» буде тихою, непомітною, як СНІД чи рак на початкових стадіях. Але в результаті на вас все одно чекає страшна та інколи дуже болісна смерть. Сучасне суспільство вже може констатувати факт, що колишні так звані сексуальні меншини давно перетворилися на агресивну більшість, принаймні в інформаційному та законотворчому просторах. Довкола проблематики стосунків між консервативною частиною суспільства та різноманітними лівацькими течіями, що ведуть своє походження від теоретиків войовничого неомарксизму, на теренах постколоніальної України поки що точаться дискусії. Тоді як на теренах «цивілізованих країн» це питання вже давно проминуло фазу «остаточного вирішення» на користь ліваків різного штибу, починаючи від феміністок-фунадаменталісток і радикальних гей-спільнот, закінчуючи ліберальними інтелектуалами-метросексуалами, латентними гомосексуалістами та звичайними домогосподарками.
Читайте також: Василь Шкляр: «Потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною»
Минулого літа, перебуваючи в Сан-Франциско, я познайомився з представником місцевої української греко-католицької громади. За професією лікар-анестезіолог, 37-річний чоловік традиційних консервативних поглядів, батько двох дітей шкільного віку плакався у мене на плечі, що не знає, як пояснити своєму молодшому синові-першокласнику, чому Едвард може ходити до школи у дівочій сукенці, а Богданчикові батьки не дозволяють. Я не жартую, пани-браття! Клянуся святим Шпенґлером, Ніцше, Ортеґою та всіма його Ґассетами, що попереджали у своїх творах про такий розвиток подій. Подружжя довго й важко працювало, щоб дозволити собі будинок у престижному районі з гарною школою. «Якщо я скажу Богданчикові, що Бог задумав Адама та Єву саме як чоловіка та жінку, а малий переповість це вчительці, то нас попруть зі школи, бо там таке поняття, як «стать», давно вже відмінили, а дітям із першого класу вкладають у голову, що вони мають право «вільного вибору», ким бути в майбутньому: хлопчиком або дівчинкою», — його щирі сльози пропалювали в моїй душі чорні діри. Тому я грудьми, усім своїм лівером із ненависним для ліваків набундюченим фалосом навперейми стану на захист тернопільських та івано-франківських Богданчиків, щоб умовний колективний лівацький Едвард у сукенці не нав’язував нам своїх концептів.
Тут маємо справді екзистенційний конфлікт на рівні життя й смерті. Або сучасна Україна, що бореться з Росією, водночас руйнується зсередини адептами мультикультурного лібералізму, отримуючи в підсумку замість «Мамая з автоматом» «Едварда в сукенці», програючи цю війну. Або ми гуртуємося довкола захисту традиційних цінностей. Бо «Едвард у сукенці» навряд чи візьме до рук автомат, щоб захистити Україну, а також життя та здоров’я «уповноваженої з гендерних питань», тоді як вона захищає права Едварда на одностатеві шлюби.
Читайте також: Олег Скрипка: «Україна — це мрія»
Нині справді маємо два полюси найвойовничішого, найагресивнішого лівацтва: «природний» і суто «науковий». Другий заснований на окремих засадах теорії Маркса, що містять базові положення про людину як виключно матеріалістичний концепт, без наявності в його формуванні метафізичних форм буття. А перший втілює саме Росія як гібридне породження інцесту між Сходом і Заходом. Саме вона завжди була й нині залишається найбільшим постачальником «гібридних сенсів» у світі, джерелом природного лівацтва, що сягло свого апогею 100 років тому у форматі «Великої Жовтневої революції», надовго зануривши одну шосту планети в царство абсолютного розгулу Хама, сил Хаосу й Танатосу, демонічних інстинктів, що вимагали нових і нових жертв. Заграючи з правою ідеологією чи то православного фундаменталізму, чи то консервативних цінностей, Росія все одно лишається глибоко лівацькою країною, де політичний чи ідеологічний дискурс змінюється згідно з геополітичною кон’юнктурою, вигідною для керівництва держави, і не містить жодної краплини імперативу «ідеологічних чи духовних переконань», що наразі ще лишаються важливими чинниками для світогляду еліт західних країн.
До розпаду СРСР межа між лівацьким Сходом і правим Заходом була чітко окреслена у Європі завдяки Берлінському муру й мала досить сталі форми у світовому масштабі: країни радянського блоку й ті, що тяжіли до Заходу. Тому слова Путіна про розпад СРСР як про найбільшу геополітичну катастрофу XX століття справді мають певний сенс. Диявольський концепт «змішати всі кольори до стану гібридно-сірого» об’єднує нинішній ліберально-демократичний Захід із удавано консервативною Росією. Але якщо остання працює над цим задумом у царині геополітики, ухопившись за правий дискурс, то Захід — у царині абсолютно лівацьких неомарксистських концептів із метою демаркації кордонів у расових, національних, релігійних та гендерних питаннях.
Читайте також: Лесь Подерв’янський: «Якщо треба, то ми шарахнемо»
Зрештою, за СРСР ми це вже проходили. Українцям такий експеримент украй не сподобався. Тому й тікаємо від совка як можемо, потрапляючи в не менш хижі обійми західно-лівацьких ліберальних цінностей. Шляху вижити й зберегтися Україні як національній державі нема ні там, ні там. Боюся, що «Едвард з автоматом», як і «Мамай у сукенці» на кшталт Брежнєва та Гонеккера зі знаменитого графіті «Смертельний поцілунок», навряд чи стануть на захист України, як то зробили хлопці з «Правого сектору» в найнебезпечніші для нас часи.
Тому, незважаючи на цілком слушну думку, що «гей-парад на Хрещатику кращий за російський парад Побєди», усе ж таки вважаю доцільною суспільну дискусію щодо імплементації в Україні Стамбульської конвенції як такої, що призводить до розмиття маркерів української національної ідентичності.
——————————————————————-
Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок