Одним з ефективних інструментів Кремля у веденні війни нового покоління проти України є використання політичного впливу в міжнародних установах чи бізнесах. У такий спосіб Росія намагається лобіювати власні інтереси, ефективно створюючи прикриття для своїх воєнних злочинів.
Міжнародно-правовий вплив Москви Україна встигла відчути на собі з початком анексії Криму. Тоді право вето Росії в Раді Безпеки ООН допомогло їй блокувати реальні дії щодо півострова, що триває й донині, залишаючи простір виключно для «глибокого занепокоєння» та «надзвичайної стурбованості». Особливого успіху в цьому досягав колишній представник РФ в ООН Віталій Чуркін, який послідовно заперечував участь Москви в будь-яких діях проти нашої держави. Крім того, важливим моментом його роботи було створення такої собі паралельної реальності для іноземних слухачів. Ті, хто не дуже розбирався в сутності російського-українського конфлікту, могли легко повірити переконливим виступам Чуркіна про «нацистську владу» Києва, яка «прийшла внаслідок збройного перевороту», та її «злочини проти мирного населення», про «захист російськомовних» тощо. Пізніше він так само легко обвинувачував Київ у знищенні малайзійського Boeing рейсу МН-17.
Читайте також: Російська правовійна
Таку саму позицію тримає його наступник Васілій Нєбєнзя, відомий своєю аж ніяк не дипломатичною поведінкою. Прикриваючись статусом, Кремль використовує Радбез ООН як майданчик для просування своїх конспірологічних теорій — спочатку проти України, пізніше проти Сирії, а згодом і щодо випадку з отруєнням у Солсбері. Головні тези націлені спочатку максимально спростовувати будь-яку причетність, мовляв, Росія ні в чому не винувата й відповідно не заслуговує на покарання у формі санкцій. А коли докази стають переконливішими, з’являються нарікання на те, нібито країни по всьому світу (передусім США) поводяться так само без жодного покарання. Завдяки право вето РФ може блокувати діяльність Радбезу й відповідно гальмувати ініціативи, які реально здатні вплинути на перебіг подій на Донбасі або в Криму (наприклад, розгортання миротворчої місії під егідою ООН). Показовим є й те, як голосують країни, залежні від Москви (через поставки енергоносіїв чи інші спільні проекти), як-от Білорусь чи Венесуела. Тобто Кремль не лише зловживає міжнародним консенсусом, а ще й створює довкола себе злочинне лобі для підтримки власної позиції. Не менш важливо й те, що таким чином блокується й будь-яке реформування ООН та корегування правил застосування вето.
Дещо схожа ситуація з ОБСЄ. Адже Росія також експлуатує принцип обов’язкового консенсусу в ухваленні рішень цією організацією, де потрібна підтримка всіх 57 країн-членів. Крім того, варто згадати й активну участь російських представників у роботі Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. Громадяни РФ там — п’ята за кількістю представників група. Як зауважив міністр закордонних справ України Павло Клімкін: «Ми точно впевнені, що всі росіяни в складі місії працюють на спецслужби». Це певним чином підтверджує факти витоку персональних даних представників місії влітку цього року. Тоді йшлося про кілька сотень документів, у яких було зазначено імена працівників, їхні звички та вподобання, що в разі потреби може використовуватися для подальшого вербування. Крім того, повідомлялося про витік даних щодо обладнання баз і спостережних постів, зокрема розміщення відеокамер ОБСЄ.
Є питання й до представників інших країн: можна згадати колишню керівницю Донецького офісу СММ ОБСЄ, підполковницю ЗС Молдови Ольгу Скріповську, яка опинилася в центрі скандалу через своє фото з георгіївською стрічкою під час параду 9 травня 2010-го в Бєльцях. Об’єктивних задокументованих фактів її співпраці з представниками «ДНР» немає, однак певні збіги з візитами спостерігачів і наступними атаками бойовиків на українські позиції тоді траплялися. Соцмережі періодично повідомляють про те, що спостерігачі СММ є частими гостями в найдорожчих ресторанах окупованого Донецька, але знову-таки офіційні підтвердження цього дістати неможливо. Та в мережі є достатньо фото представників ОБСЄ, що радо вітаються чи просто проводять час разом із терористами «ДНР-ЛНР». Можливо, тому вже колишній заступник голови СММ Александр Хуг заявив в інтерв’ю, що не фіксував присутності російських військових, а лише бачив людей у російській уніформі з російськими знаками розрізнення та колони військової техніки, зокрема новітні засоби РЕБ виключно російського виробництва, які незаконно перетинали українсько-російський кордон. Щоправда, наступного дня після публікації він відмовився від цих слів. На захист ОБСЄ можна зауважити, що організація справді не має повноважень вирішувати, чиї підрозділи перебувають на території України. Це робота міжнародного суду, для якого спостерігачі лише збирають свідчення. Водночас після загибелі членів місії на Донбасі можна спостерігати певне покращення об’єктивності у звітах організації. Спостерігачі охочіше фіксують наявність російської техніки та характер обстрілів. Можливо, прихід нового заступника голови місії, колишнього британського десантника Марка Етерінґтона, також позитивно вплине на ефективність СММ.
Читайте також: Російська правовійна
Дещо відрізняється ситуація з ПАРЄ. Там Російську Федерацію позбавили права голосу ще 2014-го. Утім, Кремль не припиняє спроби або повернутися до складу Асамблеї, або вплинути на голосування з метою припинити антиросійські санкції. Так, наприкінці вересня цього року представники РФ спробували просунути зміни до правил голосування: замість використання звичайної більшості ухвалювати рішення двома третинами голосів присутніх (див. Тиждень № 39/2018). Свій шантаж Кремль підкріплював можливою відмовою від сплати членських внесків. На щастя для України, ці пропозиції було відхилено. Однак ми жодним чином не застраховані від повторення такого голосування тоді, коли Росія зможе зібрати чи купити собі більше прихильників.
Успішною для України виявилася й ситуація довкола Інтерполу. 21 листопада за результатами голосування головою організації було обрано громадянина Південної Кореї Кім Чон Яна. Його головним конкурентом на цю посаду був росіянин Алєксандр Прокопчук. Сама потреба в переобранні виникла після загадкового викрадення попереднього голови Інтерполу Мена Хунвея під час його відпустки в Китаї (країні, яка разом із РФ доволі специфічно ставиться до норм міжнародного права). Пізніше, добровільно чи примусово, Хунвей написав заяву про відставку. Як зазначив у своєму коментарі Тижню Білл Бравдер, борець за права людини та міжнародне ухвалення Акта Маґнітского, «назвати можливе призначення Прокопчука головою Інтерполу катастрофою — це надзвичайне применшення». Він підкреслив, що росіянин персонально відповідав за видачу сотні ордерів на арешт ворогів путінського режиму. Так, проти самого Бравдера було створено сім так званих червоних циркулярів на арешт із боку Інтерполу відтоді, як він розпочав кампанію за ухвалення Акта Маґнітского в США 2012 року.
Читайте також: Die Welt: Путін керує за допомогою теорій змов
На відміну від впливовішого Бравдера, арешт якого в Мадриді став міжнародним скандалом і швидко був вирішений, деяким активістам пощастило менше. Так, Пьотр Сілаєв, російський письменник, дістав політичний притулок у Фінляндії у квітні 2012-го. Однак пізніше, у серпні того самого року, його було заарештовано за вимогами прокурорів із РФ, переданими каналами Інтерполу.
У статуті останнього є положення щодо заборони зловживань країною-членом своїми повноваженнями в політичних цілях. Цими нормами визначається можливість призупинення участі держави, яка систематично вдається до таких порушень. Утім, за історію Інтерполу вони не застосовувалися жодного разу. На думку Бравдера, саме тепер слушний момент, щоб скористатися цими правилами проти Росії. Адже з 2016 року кількість «червоних циркулярів», виданих нею, збільшилася майже вдвічі. «Путін втратив будь-яку повагу й хизується своїми злочинними м’язами перед усім світом», — підкреслив Бравдер. На його думку, настав час запобігти скоєнню злочинів російським президентом, адже він використовує міжнародні правоохоронні інституції як інструмент у власних цілях.
Читайте також: Урятувати ПАРЄ від Росії
Нині Москва доволі успішно експлуатує головні вразливості цивілізованого світу: свободу висловлення думок і необхідність пошуку демократичного консенсусу. Робить вона це руками або куплених політиків, або «корисних дурнів», яких використовує втемну. Чи буде західний світ готовий частково відступити від своїх цінностей заради збереження міжнародного ладу й справедливості — питання відкрите. Наразі брак адекватної реакції працює на агресора, ще більше розв’язуючи йому руки, як у випадку останнього конфлікту в Азовському морі.