У 1939 році Агата Крісті опублікувала свій найкращий детектив «Десять негренят», який розійшовся по світу накладом понад 100 млн примірників. Станіслав Ґоворухін скористався сюжетом, щоб зняти захопливий фільм. Колись ми, тамуючи подих, дивилися, як зникали мармурові негренята після чергового вбивства ізольованих на острові 10 злочинців, яких невідомий господар, він же суддя, запросив до свого замку.
Боротьба за владу у вищому керівництві КПРС інколи бувала не менш захопливою. Варто згадати долю 10 членів «колективного керівництва», у чиїх руках після смерті Іосіфа Сталіна зосередилася влада в тій наддержаві, яка поглинула Україну. Всі вони (за винятком останнього) були приречені на смерть: один на фізичну, інші на політичну. Всі вони стали жертвами створеної Владіміром Лєніним політичної системи.
Поява кремлівської десятки
Лєнін заклав у створювану ним державу дві вертикалі влади, що ґрунтувалися на засадах «демократичного централізму» з абсолютним підпорядкуванням нижчих структурних ланок вищим: компартійну і радянську. Конституційна радянська вертикаль була представницькою та виконавською. Вона формувалася на виборах, результат яких завчасно визнали парткоми відповідної ланки. Компартійна вертикаль мала диктаторські повноваження й регулювалася тільки статутом партії більшовиків. Тісно сплетена з парткомами допоміжна вертикаль державної безпеки була матеріалізованим втіленням диктатури вождів. З приходом до влади більшовиків революційний народ втратив здобутий після повалення самодержавства суверенітет, але лєнінська тоталітарна держава завдяки подвійній структурі набула вигляду робітничо-селянської федерації вільних і рівноправних радянських республік.
Читайте також: Театр маріонеток і вислуга років
Щоб зрозуміти подальші події, треба вказати, що не існувало жодної статутної різниці в повноваженнях Центрального комітету й виокремленої з його складу групи осіб, які утворили політичне бюро і вважалися вождями. Політбюро ЦК і ЦК у повному складі становили один орган, вождистська частина якого функціонувала на постійній основі, а вся сукупність членів висловлювала свою волю на пленумах, що скликалися за потреби. Не володіючи функціями, властивими тільки йому одному, політбюро ЦК здавалося безструктурним фантомом, але насправді разом із розгалуженим допоміжним апаратом було вершиною у створеній Лєніним владній конструкції з двох основних та однієї допоміжної вертикалей. Щоб позначити таку особливість, назву політбюро не варто відривати від його основи — Центрального комітету. За статутом ЦК був найвищим органом партії (відповідно й держави) у перервах між з’їздами, але політбюро узурпувало всі його функції в перервах між пленумами. Інакше кажучи, невелика група членів політбюро ЦК (10 у 1930 році, 9 у 1940-му, 11 у 1950-му) привласнила узурпований у суспільства суверенітет, що дало їй змогу контролювати роботу з’їздів КПРС і пленумів ЦК, тобто всю державну діяльність. Лєнінська конструкція влади не тільки ховалася від конституції, а й давала можливість диктатурі вождів (або верховного вождя, якщо той підпорядковував собі рівноправних йому за статутом членів ЦК і політбюро ЦК) ховатися за пустопорожніми термінами «диктатури пролетаріату» та «соціалістичної демократії» (після побудови комуносоціалізму).
На пленумі Центрального комітету, обраного в жовтні 1952 року ХІХ з’їздом КПРС, Сталін перейменував політбюро на президію ЦК, розширив її склад до 25 осіб та утворив позастатутний орган — бюро президії ЦК у складі семи осіб: Іосіфа Сталіна, Лаврентія Берії, Міхаіла Булґаніна, Лазаря Кагановича, Ґєорґія Малєнкова, Максима Сабурова і Нікіту Хрущова. Трохи згодом він додав до списку Клімєнта Ворошилова (стаж перебування в політбюро ЦК 29 років) і міністра середнього машинобудування СРСР, одного з творців радянської атомної бомби Міхаіла Пєрвухіна. Вячєславу Молотову (стаж 29 років) та Анастасу Мікояну (стаж 19 років) у складі довірених осіб верховного вождя місця не знайшлося.
Сталін очолював компартійну вертикаль із 1922 року й почувався в секретаріаті ЦК КПРС так упевнено, що з 1934-го зняв зі своєї посади приставку «генеральний». Домагаючись одноосібної влади засобами терору, він вивів вертикаль державної безпеки з-під впливу партійних органів і замкнув її на собі. Від 1941-го й до кінця життя він виконував і функції голови уряду, тобто замкнув на собі радянську вертикаль. Виконавським функціям вождь відводив особливу роль, тому що вони давали можливість оперативно реагувати на всі вияви повсякденного життя.
Малєнков вважався другою людиною в системі влади, будучи заступником Сталіна в уряді й секретарем ЦК КПРС. За відсутності верховного вождя він головував на засіданнях бюро Ради міністрів та бюро президії ЦК КПРС. Берія теж був заступником голови Ради міністрів, відповідальним за діяльність Міністерства державної безпеки та Міністерства внутрішніх справ.
Читайте також: «За право зватися нацією»
1 березня 1953 року Сталін знепритомнів, почалася агонія. Від 2 березня бюро президії ЦК із долученням проігнорованих Сталіним Молотова та Мікояна зайнялося розподілом владних повноважень. В опублікованих тоді офіційних документах порядок прізвищ наступників вождя був такий: Малєнков, Берія, Молотов, Ворошилов, Хрущов, Булґанін, Каганович, Мікоян, Сабуров, Пєрвухін. Так явила себе світу кремлівська десятка.
Поділ повноважень між кремлівською десяткою
Засідання бюро президії ЦК КПРС тривали майже безперервно з 2 по 5 березня. Стенограми не велися, але їхня тривалість засвідчує, що обговорення було нелегким. Натомість спільне засідання пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і президії Верховної Ради СРСР, що почалося о 20-й годині 5 березня, відбулося за 40 хв і без суперечок. Важелі влади були розподілені ще за живого Сталіна, який помер о 21-й год 40 хв.
На спільному засіданні вищих органів влади кремлівська десятка легалізувалася, перетворившись на президію ЦК КПРС. Бюро президії ЦК було скасоване як позастатутний орган. Головою Ради міністрів став Малєнков, першими заступниками голови — Берія, Молотов, Булґанін і Каганович. МГБ і МВД зливалися в одне Міністерство внутрішніх справ на чолі з Берією. Міністром закордонних справ став Молотов, військовим міністром — Булґанін. На голову президії Верховної Ради призначався Ворошилов. Міністерства зовнішньої і внутрішньої торгівлі об’єднувалися в одне на чолі з Мікояном. Хрущов позбувся посади першого секретаря Московського комітету партії, щоб зосередитися на роботі в ЦК КПРС, але питання про голову секретаріату ЦК залишилося невирішеним, оскільки секретарем був Малєнков. Пєрвухін і Сабуров затверджувалися на попередніх посадах — заступниками голови уряду.
Принципове питання про керівництво двома вертикалями влади було вирішено за кілька днів. 14 березня президія ЦК КПРС запропонувала Малєнкову самому визначити коло своїх повноважень у партійній або радянській системі влади. Маючи перед очима приклади Лєніна й Сталіна, які очолювали радянську вертикаль, він залишив за собою посаду голови уряду й звільнив посаду секретаря ЦК. І зрозуміло, що припустився помилки, яка визначила його подальшу долю. Адже в створеній Лєніним політичній системі диктаторськими повноваженнями володіла партія. Будучи засновником партії та держави, Лєнін не мав конкурентів у партійному апараті й міг собі дозволити очолити радянську вертикаль. Сталін очолив її, коли здобув контроль над секретаріатом ЦК та апаратом державної безпеки. Тим часом Малєнков, залишаючи партійний апарат, звільняв чільне місце для Хрущова. Посада останнього в секретаріаті ЦК ще лишалася невизначеною, але всі інші секретарі не могли конкурувати з ним за політичною вагою. Цілком передбачувано вересневий (1953) пленум ЦК КПРС визнав керівну роль Хрущова в секретаріаті призначенням його на посаду першого секретаря.
Перша жертва
Слід зазначити, що компартійно-радянській апарат в особі його очільників уже на спільному засіданні вищих органів влади визначився з трійкою осіб найбільшої ваги у складі десятки, оскільки останнім пунктом постанови про розмежування повноважень було доручення Малєнкову, Берії та Хрущову «упорядкувати документи і папери товариша Сталіна». Дочекавшись смерті вождя, ця трійка увійшла до його кабінету, де був розпалений камін, і почала, не розкриваючи папок, кидати їх у вогонь. Досвід спілкування з вождем переконував, що в папках був компромат на кожного члена десятки.
Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР
Перебравши у своє розпорядження каральні органи, Берія розраховував використати їх для здобуття одноосібної влади. Він першим виявив ініціативу в справі десталінізації країни, тобто відмови від масових репресій як основної форми державного управління. 13 березня міністр створив слідчі групи для перегляду карних справ, порушених під диктовку Сталіна його попередниками в МГБ і МВД. Це особливо стривожило Малєнкова, який у повоєнні роки координував репресивну політику Сталіна. Порозумівшись із Хрущовим, він підготував ґрунт для знешкодження керівника МВД. Група армійських генералів на чолі з популярним у народі маршалом Жуковим заарештувала Берію на засіданні президії ЦК 26 червня 1953 року. На початку липня відбувся пленум ЦК КПРС із порядком денним «Про злочинні антипартійні й антирадянські дії Берії». Так він випав із кремлівської десятки.
Могутній пропагандистський апарат відтоді роками демонізував його, звинувачуючи в дійсних і вигаданих злочинах. Однак інтелектуалів, які були здатні критично сприймати дійсність, турбувала інша проблема. У липні 1953-го служби МВД проаналізували реакцію суспільства на арешт Берії з допомогою своїх інформаторів. Цікавою виявилася реакція відомого актора, вченого-бібліографа та колекціонера рідкісних видань Ніколая Смірнова-Сокольского: «Берія в тюрмі. Хто наступний? Переконаний, що будуть наступні. Хоч би якою сильною була машина, а розвал почався. Берія — почин, хто з ним, ще невідомо. Це все через те, що в нас одержавили не тільки всілякі галузі, а й навіть дихання, хворобу, сни людей. За цих умов будь-яка сволота як хоче, так і робить. Чекатимемо і спостерігатимемо, що далі, хто наступний».
Наступним став Малєнков
Після усунення Берії провідні позиції в колективному керівництві залишилися за Хрущовим і Малєнковим. Останній підхопив від Берії курс на десталінізацію, першим ухвалив рішення про зниження непосильних податків із селян, висловився за пришвидшений розвиток легкої та харчової промисловості порівняно з важкою, щоб підвищити матеріальний рівень життя населення. Виступаючи в серпні 1953 року у Верховній Раді, він уперше в контексті міжнародної політики Кремля вжив слово «розрядка». У березні 1954-го він же висловився за припинення холодної війни, яка загрожувала справжньою.
Тим часом Хрущов розставляв своїх людей у партійних органах та органах державної безпеки. У березні 1954-го на базі колишнього МГБ був створений потужний Комітет державної безпеки на чолі з Іваном Сєровим, який довгі роки працював із Хрущовим в Україні. У липні 1954-го останньому вдалося просунути в члени президії ЦК КПРС Олексія Кириченка, якого він раніше поставив на чолі партійної організації України, і Міхаіла Суслова.
Читайте також: Вибори і Великий терор
Зміцнивши свої зв’язки з периферійним партапаратом, Хрущов таким чином здобув достатній вплив на інших членів колективного керівництва. Малєнков опинився у відносній ізоляції в президії ЦК, хоча й головував на її засіданнях. 25 січня 1955 року розпочав свою роботу пленум ЦК КПРС. Його постанова «Про тов. Малєнкова Г. М.» спиралася на виступ Хрущова, у якому вказувалося, що Малєнков належно не виконував обов’язки голови Ради міністрів, оскільки не мав необхідних знань і досвіду господарської роботи. Очільник уряду засуджувався за політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої та харчової галузей. Засуджувалася також його теза про загибель світової цивілізації в разі розв’язання нової війни. На Малєнкова справедливо покладалася відповідальність за організацію ленінградської справи, у ході якої 1950 року були засуджені діячі, висунуті з Ленінграда на керівну роботу (більш як 2 тис. осіб). Пленум ЦК рекомендував звільнити Малєнкова з посади голови уряду. Натомість призначили Булґаніна. Звільнену посаду міністра оборони СРСР обійняв Ґєорґій Жуков. Хрущов почав головувати в президії ЦК КПРС. Проте Малєнков зберіг свою посаду члена президії ЦК.
«Антипартійна група»
Берія і Малєнков ініціювали кампанію десталінізації, бажаючи здобути популярність у суспільстві та в партійно-радянському апараті, який постраждав від сталінських репресій. Цю кампанію підтримав і Хрущов, готуючи ХХ з’їзд КПРС. Однак усупереч його сподіванням кремлівська дев’ятка залишилася в президії оновленого з’їздом складу ЦК.
Після доповіді на з’їзді про культ особи Сталіна популярність Хрущова в суспільстві незмірно зросла. Доповідь не публікувалася, але була прочитана спочатку на закритих партійних зборах, а потім серед безпартійних на підприємствах, в установах, іноді навіть у школах серед старшокласників.
Організатором змови проти першого секретаря ЦК КПРС стали Молотов, Малєнков і Каганович. Свій шанс на перемогу змовники вбачали в об’єднані з трьома членами президії ЦК, які стояли на чолі радянської вертикалі влади: Булґаніним і двома його першими заступниками Пєрвухіним та Сабуровим. Позбавлення Малєнкова посади голови уряду не розв’язало інституційної колізії у верхах, яка залишилася у спадщину від Сталіна. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади на своїй верхівці мусить бути головною: партійна чи радянська. Підтриманий Молотовим і Кагановичем, Малєнков запропонував трьом представникам урядового блоку в президії ЦК ліквідувати посаду першого секретаря ЦК, а Хрущова використати на іншій посаді, наприклад, як міністра сільського господарства.
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
Переговори між двома трійками членів президії ЦК почалися 20 травня 1957-го й завершилися укладенням наступального союзу. До нього приєднався 76-річний Ворошилов, який побачив. на чиєму боці сила. Повернувшись із Фінляндії 18 червня 1957-го, Хрущов одразу потрапив на засідання президії ЦК, якого він не призначав. Його підтримували лише троє: Мікоян, Кириченко і Суслов. Булґанін, якого з Хрущовим пов’язували роки спільної праці в Москві, не був особистим противником, але прагнув перенести центр ваги в президії ЦК із партійної на радянську вертикаль, бо фактично очолював останню (за Конституцією, тобто суто формально, на чолі радянської вертикалі стояв не голова уряду, а голова президії Верховної Ради Ворошилов). Отже, семеро проти чотирьох…
Однак ініціатори змови не спромоглися змусити Хрущова піти у відставку добровільно. Водночас вони не мали можливості вплинути на нього силою. Спроба позбавити першого секретаря посади, на яку він був обраний пленумом ЦК, бачилася державним переворотом. Силова перевага теж була на боці Хрущова. Керівники обох силових відомств — Жуков (армія) і Сєров (КДБ) — організували термінову доставку членів ЦК у Кремль, зокрема на військових літаках. Апарат ЦК КПРС узяв на себе інформування останніх про ситуацію в залі засідань, яка залишалася патовою. Однак вони юрмилися перед зачиненими дверима, не маючи змоги увійти, бо скликання пленуму було прерогативою президії Центрального комітету.
21 червня, тобто на четвертий день безперервного засідання президії ЦК, до залу увійшла група членів ЦК на чолі з маршалом Іваном Конєвим. Це вирішило справу, і змовники змушені були дати згоду на скликання позачергового пленуму ЦК. Пізніше, вже на пленумі, Хрущов сказав: «Коли прийшла група товаришів, членів ЦК, і попросила прийняти їх, деякі члени президії ЦК заявили: «Що за обстановка в партії, хто створив таку обстановку? Так нас можуть і танками оточити». Я сказав: «Товариші, ми, члени президії ЦК, ми слуги пленуму, а пленум — хазяїн».
Пленум ЦК відбувся в умовах цілковитої секретності 22–29 червня і завершився постановою про так звану антипартійну групу. Кагановича, Малєнкова, Молотова й Сабурова виключили з президії ЦК, Пєрвухіна перевели в кандидати. Ворошилова та Булґаніна Хрущов не наважився долучити до «антипартійної групи», щоб не збільшувати масштабів кризи влади.
Червневі події 1957 року підвели риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова диктатором сталінського типу. Він зміцнив своє становище збільшенням чисельності президії ЦК з 11 до 15 осіб, щоб зменшити політичну вагу окремо взятого члена. П’ять звільнених місць і чотири нових заповнювалися людьми на його вибір.
Булґаніну дозволили попрацювати до першої сесії Верховної Ради СРСР, яка, за Конституцією, затверджувала склад уряду. 25 березня 1958 року президія ЦК виконала бажання свого патрона об’єднати в одних руках, яке це було за Сталіна, дві найвищі посади й рекомендувала Верховній Раді призначити Хрущова на звільнену посаду голови Ради міністрів. З протокольних висловлювань виділився голос Леоніда Брежнєва, який став членом президії ЦК після вигнання «антипартійної групи»: «Приход т. Хрущова на пост Предсовмина неизмеримо повысит авторитет Совмина. Во внешнюю политику вносит свою гениальность».
У 1960 році втратив посаду голови президії Верховної Ради Ворошилов, останній із противників Хрущова. Престижну, хоча політично малозначущу посаду номінального глави держави Хрущов віддав Брежнєву. На цей час лише двоє з кремлівської десятки наступників Сталіна залишалися при владі: Хрущов і Мікоян.
«У зв’язку з похилим віком…»
Суперництво між двома гілками влади було тільки на найвищому рівні: у президії ЦК КПРС. В усіх нижчих ланках панувала згуртована компартійно-радянська номенклатура. Той, хто керував певною ланкою в партійній вертикалі, автоматично здобував посаду і в представницькій частині радянської вертикалі влади. Ті, хто керував представницькими або виконавчими органами радянської вертикалі, входили до бюро партійного комітету відповідного рівня. Сталін тримав номенклатуру в чорному тілі, час від часу репресуючи окремих осіб із її середовища з профілактичною метою. Після ХХ з’їзду КПРС номенклатура аж до вищої своєї ланки — Центрального комітету — позбулася загрози репресій і раптом усвідомила, що саме вона є хазяїном у державі, як справедливо висловився Нікіта Хрущов. Перемогу над діячами «антипартійної групи» здобув не так він особисто, як апарат у своїй вищій ланці.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Епоху «відлиги» започаткували Берія і Малєнков. Проте історики справедливо пов’язують її з іменем Хрущова, бо тільки він мав час для здійснення назрілих реформ. Та ініційовані ним зміни нерідко мали протилежні задуманим результати. Відсутність спеціальних знань, низька загальна культура та невміння дослухатися до чужих думок не давали можливості цій талановитій людині зробити правильний вибір під час розгляду варіантів вирішення складних проблем. Як і Сталін, Хрущов зосередив у своїх руках усі важелі управління. Однак він не міг, та й не бажав використовувати терористичні методи. Тому соратники дістали можливість обґрунтовано звинуватити його у волюнтаризмі й легітимно, на підставі партійного статуту звільнити з усіх посад рішенням жовтневого пленуму ЦК КПРС (1964).
Восени 1964 року президія ЦК складалася з 10 осіб (11-й, Фрол Козлов, не брав участі в роботі через невиліковну хворобу). За винятком Анастаса Мікояна, який зберіг свою посаду, оскільки правильно оцінив політичну ситуацію в 1957-му, решта була зобов’язана перебуванням на вершині влади саме Хрущову. Унікальність цього складу президії ЦК полягала в тому, що 5 із 10 олігархів певний відрізок часу очолювали республіканську або обласну партійну організацію України: Леонід Брежнєв, Андрій Кириленко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський, Нікіта Хрущов. Перший секретар підібрав у президії ЦК таких людей, із якими довгі роки працював у партійному апараті та яким довіряв. Саме вони й підготували той пленум ЦК КПРС, який відправив Хрущова на пенсію «у зв’язку з похилим віком і погіршенням стану здоров’я».
Останній із десяти наступників Сталіна
Найдовше в політичному житті залишався Анастас Мікоян. У 1922 році він очолив Південно-Східне бюро ЦК РКП(б), завдяки чому увійшов до вищої категорії компартійно-радянської номенклатури й став кандидатом у члени ЦК РКП(б). Членом ЦК КПРС він лишався до 1976-го. Недарма про нього склалася відома приповідка: «Від Ілліча до Ілліча без інфаркту й паралічу».
Чому ця людина залишалася у вищих ешелонах влади від часів Лєніна до часів Брежнєва? Тому, мабуть, що обрала кар’єру не політика, а потрібного всім владам міцного господарника: наркома (потім міністра) торгівлі, наркома постачання, наркома харчової промисловості. Його не вважали суперником у боротьбі за владу, яка регулювалася не Конституцією, а законом джунглів.